«Він постійно з м’ячем». Батьки Андрія Ярмоленка в інтерв'ю розповіли про шлях сина до футболу

Добавить новость

Среда, 16 Декабря 2020 09:43  |  Просмотров: 3624

https://suspilne.media/87543-vin-postijno-z-macem-batki-andria-armolenka-pro-slah-sina-do-futbolu-intervu/

Зрозуміли, що син стане зіркою футболу після того, як він потрапив до чернігівської «Десни». Так про початок футбольної кар’єри гравця лондонського «Вест Хема» Андрія Ярмоленка розповідають його батьки – Микола і Валентина Ярмоленка.

10 грудня вони побували на відкритті оновленої спортшколи «Юність». Там свій футбольний шлях починав їхній син. Окремий стенд в музеї історії футболу Чернігівщини, який облаштували в спортшколі, присвячений Андрію Ярмоленку. Речі для нього передавали, зокрема, і з сімейної колекції.

З батьками Ярмоленка під час зустрічі поспілкувалась кореспондентка «Українського радіо: Чернігівська хвиля» Лілія Духно.



Як взагалі Андрій прийшов до футболу? Переглядав матчі разом з вами? Чи ви особисто цікавились футболом?

Валентина: Так, переглядали. Андрій з самого дитинства любив футбол. І батько у нас займався, і дядько. Він з ними завжди бігав. Хоч і малим був - бігав.

Микола: Скільки у мене питають: «а коли він почав цікавитись футболом?», я кажу: «Скільки я знаю своє дитя – він постійно з м’ячем». Постійно з м’ячем. Можна сказати, з самого раннього дитинства.

Скажіть, чи пов’язано те, де зростав Андрій? В селі Смолянка дуже популярний футбол…

Микола: Так. Знаєте, колись у Андрія навіть запитували: «Який твій улюблений гравець?». Так, він марив Андрієм Шевченком: тренуватись із ним, чи хоча б сфотографуватись. І у нас доволі у селі футболістів-самородків, як кажуть. І він завжди казав: «Я хочу теж бути схожим на Вітю Зубачевського». У нас сусід Вітя Зубачевський, дуже добре грав у футбол. Йому і зараз, хоч йому й 50 років – бігає і грає ще в футбол.

Він завжди прагнув до футболу, адже він сам зростав у футболі.



А коли Ви зрозуміли, що йому варто займатися футболом серйозно?

Валентина: 7 років йому було. А ми жили поряд зі спортшколою, і тато з дочкою і з Андрієм прийшли на «Юність» грати. Просто взяли м’яч і прийшли тренуватись. І тут побачив тренер його – йому сподобалось, що він так грає.

Микола: він «лівоногий», зовсім маленьким ще був. Пам’ятаю, що у нас був волейбольний м’яч (не футбольний, а волейбольний), а самої камери у м’ячі не було. То я ганчір’я туди напхав. І пішли. А він такий важкий був, цей м’яч. Я стою на воротах, качаю йому цей м’яч, а він лівою ногою все б’є. А тут саме були тренування. Тренер побачив, що він лівоногий і каже: «А ви десь займаєтесь?», кажу, що ні, не займаємось, збираємось тільки до школи йти. «А в яку школу?» - питає. «У третю!», - кажу. Він там у блокнотик собі записав, помітку зробив. Пішов до школи він (Андрій, - ред..), і вже, на замітку, звідти знали про нього і забрали сюди. От з семи років, можна сказати, що він у цій школі виріс, тренувався.

Чи пам’ятаєте ви перший матч, у якому брав участь Андрій?

Микола: Перших матчів із самої школи то і не пам’ятаємо детально, який то був рік, і таке інше. Але завжди, як ви бачите і по кубках, що він «кращий нападник», «кращий гравець». І тоді ж було таке, що все фінансувалось батьками. Кожна зустріч, матч – ми всі збиралися, родичі йшли, приходили всією родиною, сідали на трибуни, вболівали. Це було дуже приємно, адже, дійсно, Андрій був на голову вищий від інших. Було дуже приємно дивитись футбол.

Валентина: А інший раз і говорив: «Не приходьте. Я переживаю, як я зіграю, а ви сидітимете, дивитиметеся». Бувало й таке казав.

Чи ображалися ви тоді, що він не запрошував?

Валентина: Та ні, не ображалися. Ми ж розуміли, що дитя переживає, щоб гарно зіграти. А тут батьки сидять. А як погано – то критика буде. Не ображалися.

Коли Ви усвідомили, він може бути зіркою світового масштабу?

Микола: Знаєте, коли він уже потрапив до чернігівської «Десни», і перший матч грав він – то, так. Він може.

Валентина: Він три призи тоді приніс: «кращий гравець», «за найкращий гол» і ще за щось, вже не пам’ятаю. Він тоді три призи приніс: праску, годинник і курку.

Микола: Так, він курку-гриль тоді в роздягальні хлопцям залишив. А ці ж речі притягнув (сміється).

Але це ж був серйозний подарунок на той час?

Валентина: Так-так. А ще йому телевізор маленький дарували. Тільки вже й не пам’ятаю, за що саме. Годинник, до речі, і зараз іде. В нього на стіні висить.


Екс-президент «Десни» Іван Чаус та Андрій Ярмоленко з призом кращому гравцеві матчу «Десни».

Ви надали багато особистих речей Андрія для цього музею. Які речі були особливо цінні для Вас? Якими найбільше пишались?

Микола: Знаєте, усі нагороди, які заслужив Андрій, вони були всі цінні як для Андрія, так і для мене. Тому що, коли зателефонував Віктор Михайлович Лазаренко, і каже, що треба речі для музею, то я йому казав, що це речі, які цінні і для нас. Тоді, і після розмови з Андрієм, і між собою, вирішили, що одна футболка залишиться вдома, яка йому була дуже дорога. Це - перша справжня дитяча футбольна форма. А то всі речі ми із задоволенням віддали школі – хай пишаються і юні футболісти, і люди, які заходитимуть до школи. Я думаю, що буде і стимул у дітей займатися спортом.

Зазвичай у спортсменів цілий куток виділений на спортивні трофеї, форму і таке інше. Чи багато місця у Вас займали до створення музею такі речі у Вас?

Валентина: У нас кімната, де Андрій виріс, всі кубочки, всі призи його – все стояло в нас. Я навіть інколи й внукам не дозволяла чіпати, казала: «Це татове. Ну трошки пограйтеся і поставте на місце». Ще у нас в будинку футболок дуже багато.

Микола: …коли гравці міняються футболками. І у нас є приміщення таке, ми його виділили як свого роду сімейний музей. Футболок дуже багато: дві стіни по 10 метрів – все футболками завішане, бо ігор чимало було.

Валентина: Кубки стоять. Все, що для нього цінним залишилося, ми залишили вдома. Всі кубочки, які він в дитячому віці завойовував – всі збереглися, грамоти.

Микола: Раніше ж усе бідненько було. А медалька для дитини – це теж була велика радість і досягнення.

Ви сказали про те, що залишили речі, які були цінними для самого Андрія. А які речі цінні для Вас із тих трофеїв? І чи є такі?

Валентина: Є у мене. Залишився кубок, який йому дали найпершим. Статуеточка така: хлопчик з м’ячем. Так, як і мені в пам’яті залишилось, що він постійно з м’ячем. І він попросив цей кубочок залишить. А так, медалі залишили, які для нас цінні.



Бутси також представлені у цьому музеї. Наскільки взагалі Андрій щедро роздає свої футбольні речі друзям, знайомим?

Валентина: Щедро роздає, тому що коли він був теж малим і знаю, що в нас один знайомий привіз йому із Москви бутси якогось футболіста. Який він був радий і пишався цими бутсами – воно в його пам’яті залишилось. І коли в нього діти просять – він завжди віддає. Знаю, що Віктору Михайловичу він передавав сумки своїх бутс, якими він уже не грає, але в гарному стані, передавав.

Микола: Юним футболістам, у кого підходить розмір бутс, каже: «Будь ласка, нехай взувають і бігають. Я тільки за те, щоби воно не валялось десь у кутку, а щоб було використане в потрібних цілях».

Тобто чимало майбутніх футболістів Чернігівщини бігають у бутсах, на яких написано «Ярмоленко»?

Микола: Я думаю, що так. Так і є.

Що означає цей музей особисто для Вас?

Валентина: Для мене це пам'ять у першу чергу і гордість за те, що в Чернігові виріс, грав Андрій. І що кошти пішли не даремно, а пішли на користь.

UA: Чернігів

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: