Віктор Рябченко: спогади про війну викладача вищої школи

Добавить новость

Вторник, 8 Декабря 2020 17:05  |  Просмотров: 4095

https://dpnews.com.ua/news/1332

Віктора Рябченка — кандидата педагогічних наук, доцента кафедри фізичної підготовки Академії Державної пенітенціарної служби України, «Заслуженого працівника освіти України» — добре знають як гарного викладача, досвідченого фахівця та багатогранну людину. В галузі освіти та науки він досяг досить високої вершини. Отримавши кваліфікацію викладача допризовної та фізичної підготовки, кар’єрними сходинками пройшов від асистента до доцента кафедри. І він єдиний із кандидатів педагогічних наук, доцентів вузів Чернігівщини, хто брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Отримав звання майора. І серед його численних нагород за майже тридцятирічну роботу в освіті є такі, що нагадують йому про особливу сторінку його життя. Це — Подяка Президента України та відзнака Президента України — орден «За заслуги» III ступеня.



— Вікторе Григоровичу, коли і як війна увійшла у ваше життя?

— В зону АТО я потрапив у 2015 році. І досі пам’ятаю, як нам принесли дві повістки. Одну мені, а другу моєму колезі, начальнику експлуатаційно-технічного відділу університету Віктору Голівцю. Я проходив службу у 54-й окремій механізованій бригаді, а він був заступником командира роти по роботі з особовим складом у 53-й бригаді. Упродовж трьох днів нас мобілізували, як нам тоді казали, для участі у спільних навчаннях із американськими військовими, які проходитимуть на Яворівському військовому полігоні. І через два місяці ми мали б повернутися назад. Ніхто не говорив і на той час ні я, ні мій колега не думали, що ми поїдемо в зону АТО. Навіть коли ми пройшли курси у Львівській академії сухопутних військ, думали, що на цьому все закінчиться. А десь за тиждень до відправлення в зону АТО нас розподілили по військових частинах, регіонах, різних військах. І з 16 червня 2015 року ми вже проходили службу. Я в 54-й бригаді в місті Артемівськ (нині це Бахмут), а мій колега в 53-й бригаді в Сєверодонецьку. В 54-й окремій механізованій бригаді я служив на посаді заступника командира гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом. По приїзду в Артемівськ я займався формуванням дивізіону. Загалом у зоні АТО я пробув п’ять місяців.

— Вас оснащували необхідною амуніцією? Забезпечували продуктами харчування?

— Якщо брати 2014 рік, то це взагалі був страшний період. Перед хлопцями, які тоді служили в АТО треба стати на коліна і дякувати їм за те, що вони робили для України. Це був просто жах. Не було ні зброї, ні взуття, ні форми. Хлопці воювали в цивільному одязі, в якому приїхали. Не було чітких команд, чіткого формування, і не всі розуміли, куди вони потрапили і як їм боротися. На 2015 рік, коли припинилися наступи, змінилася доктрина війни, ситуація почала покращуватися. В зону АТО почали приїздити волонтери, привозили теплі речі, форму, взуття, їжу, бронежилети. Стало про-стіше виконувати поставлені задачі. Підписувалася угода про перемир’я. Наші бойові позиції були облаштовані, хлопці мали досвіт. Серед бійців були хлопці, що залишилися після ротації. Вони діли-лися своїми напрацюваннями, бойовим досвідом. Було значно легше, ніж у 2014-му.

— Які настрої спостерігали серед місцевого населення?

— Там, де ми стояли, до нас ставилися більш-менш нормально. А взагалі настрої місцевих були неоднозначні. І ми ставилися до них із пересторогою. В самому Бахмуті (Артемівську) було багато людей, які підтримували ту сторону. Це було видно по тому, що по вулиці ходили лише жінки, діти і старенькі люди. Ніхто з солдатів та офіцерів у місто сам не ходив, бо було дуже багато випадків, коли наших бійців убивали. В нашій бригаді теж сталося горе. Нашого офіцера зарізали біля магазину.



— А була якась моральна підтримка для бійців?

— Увага й допомога волонтерів. Дитячі листи, малюнки. У мене й зараз над ліжком висить оберіг, зроблений дитиною, який я привіз із зони АТО. Це — лялька-мотанка з написом «Повер-тайся живим». Вони нагадували нам про домівку і зігрівали душу. І якщо до війни ще якось можна звикнути, то до розлуки з рідними, втратою бойових товаришів — ні. У Львівській академії сухопутних військ я здружився з дуже хорошим молодим бійцем із Кременчуга Станіславом Душею. Його батько Олексій Душа — мій добрий товариш, він очільник міста Батурина. 26 липня Станіслав виконував бойове завдання в Артемівську і заїхав до мене. Ми обмінялися з ним топографічними картами, поговорили по душам, а наступного дня він підірвався на фугасі. У зоні АТО Станіслав побув лише три тижні. Йому було 32 роки. У нього залишилися дружина і новонароджена дитина. Він був чудовою людиною і гарним бійцем. Такі випадки були на війні не поодинокі, але я не міг змиритися з втратою дорогих мені людей. І я дякую батькові Станіслава Леонідові Душі за те, що він виховав такого хорошого сина. Справжнього патріота. Ми з Леонідом тримаємо зв'язок, разом їздили до Кременчуга на могилу Станіслава. Важко звикнути до смерті, але ти збираєшся з силами і продовжуєш виконувати поставлені бойові задачі, — розповідає Віктор Григорович.

Після служби в зоні АТО Віктор Рябченко повернувся до своєї викладацької роботи в Чернігові і тепер особливу увагу приділяє патріотичному вихованню курсантів, студентів та офіцерів Академії Державної пенітенціарної служби України. Йому імпонує життєва позиція колективу Академії на чолі з ректором Олексієм Тогочинським. Людиною, яка робить усе можливе для розвит-ку та розбудови навчального закладу та покращення умов навчання.

«Я дуже вдячний Олексію Михайловичу за те, що після служби в АТО він дав мені можливість реалізуватися як педагогу у стінах Академії. І продовжити тут працювати, виховуючи молодь патріотами», — говорить викладач.

Свого сина Романа Віктор Рябченко теж виховав справжнім патріотом. Юнак пішов по батькових стопах. По закінченню вузу за власним бажанням пройшов службу в лавах Національної гвардії України, в особовому підрозділі. Віктор Григорович пишається своїм сином і вірить, що юнак продовжить його добру справу.

У свій 51 рік Віктор Григорович продовжує вести активний спосіб життя, тим самим показуючи приклад своїм молодим підопічним. Обов’язково знаходить час для активного відпочинку. По-стійно бере участь у бігових напівмарафонах, що проводяться «Новою поштою», і займає в них призові місця. Біг, ролики, велосипед, лижі, ковзани. Він — чемпіон області серед ветеранів і призер міста по лижним перегонам. Своїм прикладом Віктор Рябченко пропагує здоровий спосіб життя та подає приклад молоді.

— Я люблю свою роботу, люблю працювати з молоддю. І хочу, щоб юнаки, які прийшли на навчання в нашу Академію були гідними свого звання, були справжніми патріотами своєї країни. Адже за ними наше майбутнє, — переконаний чоловік.

Валентина Науменко, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото надані респондентом

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: