Чекала чоловіка з війни. А він знайшов там іншу і залишився

Добавить новость

Среда, 30 Сентября 2020 14:51  |  Просмотров: 20343

35-річна Аліна Коровай живе в невеликому дерев’яному будинку в селищі Добрянка Ріпкинського району. З трьома дітьми переїхала з Вертіївки Ніжинського району три роки тому. Без житла, без роботи. Без чоловіка.


Аня, Костя і Аліна Коровай

Вісник писав про родину Коровай в 2016 у рубриці «Чекає з війни». Аліна з дітьми жили в хорошому будинку, чоловік і батько Олександр Коровай був в АТО, відправився на Донбас добровольцем. Контракт підписував, поки дружина була в пологовому. Коли його відправили на Донбас, старшому сину Дімі було 14, дочці Ані 11, а маленькому Костику два місяці. Олександр до Аліни не повернувся. Зустрів там іншу жінку.

На службу за контрактом відправився вже старший син Аліни та Олександра, 19-річний Діма. Вдома з Аліною — 16-річна Аня і п’ятирічний Костик, 1 вересня хлопчик пішов до першого класу.

— У цьому будинку ми десь два роки, — запрошує до двору Аліна. У дворі корито з замішаною глиною, інструмент. — Нову піч робимо, — пояснює, — стара негодна була, ледве рік протягнули. Її б одразу переробити, але 13 серпня минулого року під час буревію дерево на хату впало, проломило дах і стелю. І замість печі терміново дах латали. Всі допомагали: куми, друзі.

Приїхали, спочатку на квартирі жили, потім цей будинок під виплату взяли. Продавався за три тисячі доларів, але нам уступили. Досі виплачуємо. Віддаємо то тисячу, то 500 гривень. Господарі не підганяють. Ще б свердловину пробити, щоб пральну машину врешті підключити. А то досі до колонки за 300 метрів від двору ходимо, — ділиться жінка. — Нічого, проживемо.

Признається, що зараз трохи легше. Звиклося, переболіло. Життя пішло далі. А тоді, в 2016, воно перетворилося на нелегкий іспит.

— Заміж вийшла в 15 років. Ми розписалися в 2000 році.

Саша на три роки старший, на той час закінчив училище. І він, і я з Вертіївки. Якось так швидко все закрутилося: не встигли познайомитись, — місяць чи два, — я переїхала до нього. Ще пару місяців і завагітніла. Його батьки наполягли, щоб ми розписалися, бо перший онук мав носити їх прізвище. Народився Дімон. Отак і розпочалось з 15 років моє сімейне життя.

Через три роки народилася Аня. Олександр працював на будівництві в Києві, був виконробом. Аліна сиділа вдома з дітьми. Почався Майдан. Потім війна на Донбасі.

— В АТО спочатку його старший брат Володя пішов. Потім і Сашко загорівся — пригадує Аліна. — Я вже була вагітна.

В 2014, коли народився Костік, Саша оформляв контракт. І 14 лютого 2015 року, якраз на День закоханих, він відправився в АТО.

Зідзвонювалися, говорили. Я розказувала про дітей. У відпустку приїхав 27 листопада, на Костін день народження. Пробув всього пару днів. Річницю відмічали, якраз метушня, гостей багато. Спали не разом, бо гості були з ночівлею. Тоді зібрався: «Терміново їхати треба». Ми рік не бачились, а він отак побув і швиденько поїхав. Але був радий нас бачити, і я нічого поганого не подумала. Це ще в 2015 було.

А на початку 2016 заїхали його побратими, з якими він там служить. Зайшли малого привітати, хоч і з запізненням. Я накрила стіл.

Говорили між собою, і один обмовився: «Да, вона смачніше готує».

Питаю: «Не зрозуміла, а хто там ще готує?» Замовкли. Я зробила вигляд, що нічого страшного не сталося. На жарт перевела. Посиділи, відмітили.

А потім вони призналися: так, дійсно, в нього там є жінка.

Ну... є то й є, — ніби заново ковтає образу Аліна.

— Ви про неї підозрювали?

— Ні. Ми спілкувались по мобільному, все як завжди.

А коли приятелі поїхали, зателефонувала йому. Запитала прямо: «В тебе хтось є?» «Да». І все. Розмова закінчена.

Скандалів я не влаштовувала. Між нами взагалі скандалів не було, — не розуміє причини жінка.

— А у вас нікого на стороні не було?

— Ні, що ви. На це було багато причин: діти, свекри поряд, село. Але найголовніше: мені і в голову це не приходило. Був чоловік, я його чекала.

Я знаю її ім’я — Ксенія. Я бачила її в соцмережі. Друзі на моє прохання прислали фото. Не красуня.

— Військова? Чи волонтерка?

— Вони її сепаршею називали. Місцева. А чи справді сепарка, не знаю. Живе з нею, здається, вже з 2015 року. У неї син Давид, такого ж віку як наша Аня.

Я давала йому шанс зберегти сім’ю. Але... До нас він більше не приїжджав.

Живуть у Новоайдарі Луганської області. Наскільки знаю, не розписані.

— Будинок, де ми жили, будували його батьки. Вже разом робили ремонт. Всі умови: ванна, туалет. Батьки жили в тому ж дворі, але окремо, в старій хаті. Наш будинок великий, 110 квадратів, з білої цегли. Діти і я там досі прописані.

— Чому ж вам не сиділося?

— Підтримки від батьків не було. Спочатку вони сказали, що мовляв, Сашко такий-сякий. «А це наші онуки, ви залишайтеся тут». А потім скандал за скандалом. То дітвора мішає, то музика, то крики. Врешті сказали, що дають час мені щось собі підшукати. Натякали, щоб я забиралася з їх будинку. Ми ще були нерозведені.

Тоді його батьки так прижали, що я за три дні зібрала речі, дітей і поїхала з села.
Я розгубилася: мені в принципі їхати було нікуди, — пригадує Аліна. — Батько помер, мама з вітчимом виїхали в Добрянку. Живуть з трьома меншими синами. Я поділилася бідою з мамою. Сказала: «Приїжджай. Нічого там принижуватися».

Зателефонувала Сашкові, що ми виїжджаємо. Сказав: забирай все дітям. Свекри навіть не вийшли. В той же день в будинок, де ми жили, переселилися.

— Переїхали в 2017 році. Кості було майже два роки, Ані 13 і Дімі 16. Діма їхати не хотів: у Вертіївці друзі, однокласники. Менший ще нічого не розумів.

На розлучення подала я. Коли ми переїхали сюди, вияснили з Сашею, що назад шляху немає, ми не зійдемось. Все телефоном. Він пробачення не просив. Пізніше признався, що хотів спокійного життя, думав що діти — проблема. Звичайно, проблема, — згодна Аліна.

— Діма за друзями дуже сумував. Попросився зі своїм класом довчитися, щоб 11-й клас у Вертіївці. І я поїхала просити свекрів. Вони до Діми найкраще з усіх ставилися, пожити пустили. Діма довчився там в одинадцятому класі. Не скаржився. Я їздила на випускний. Додому не заходила, до світанку з дітьми гуляли, а о шостій ранку на поїзд і в Добрянку.

Екзамени вже звідси їздив здавати. Забрав документи і пішов зі мною на роботу. А зараз поїхав у Київ. Хоче піти служити по контракту. Хоч зарплата буде. Його беруть в Нацгвардію. Їх ніби в АТО не посилають. Скоро поїдемо на присягу.

Возила дітей в 2018 в Чернігів на зустріч з батьком. Провів з ними десь годину-півтори. Поки вони говорили, я на лавочці неподалік сиділа, з телефоном. Серце не сіпнулося. Мабуть, перегоріло, любов пройшла.

А одразу як було боляче, що він так вчинив. Троє діток, один маленький зовсім...

Там я не працювала. Сюди переїхала, влаштувалася на роботу на «мебельку» до турків, «Анатолій-Ліс».

16-річна Аня вчиться в чернігівському вищому професійному училищі, швея - дизайнер - модельєр. Зараз на практиці, шиє формені сорочки в Добрянському швейному підприємстві. Поки Аліна ходила забирати Костика зі школи, запитала в Ані:

— Сумуєте за батьком?

— Побачитися хочеться. Чесно кажучи, папа мене більше любив, бо я дівчинка. Я його теж сильно любила. Зараз спілкуємось по телефону, а зустрічались тільки раз.

Думаю, не просто так він в АТО пішов. Мабуть, щось сталося, що він захотів там залишитись, — намагається зрозуміти батька Аня.

— Відносини в сім’ї були не дуже останнім часом. Не так навіть між ними, як між мамою і дідусем та бабусею, татовими батьками, — ділиться Аня. — Вони були проти мами. Зараз бабуся хоч зрідка, та приїжджає. З гостинцями. Дідусь Віктор Іванович — ні. Він за будинок переживає, збирався до суду подавати, щоб нас виписати. Як їздила додому, у Вертіївку, документи забрати, привіталася, а він відвернувся і пішов. Не розмовляє.

Вони будували для нашого батька і його старшого брата. Дядько Володя живе під Києвом з сім’єю, у них там є будинок. Коли було розлучення, він виписався і свою частину будинку на нашу користь віддав.

— Недавно сказала Олександру, щоб не телефонував мені більше, а то напишу заяву в поліцію. Вони хотіли малого забрати на Донбас, — продовжує Аліна. — Через шість років ти усвідомив, що у тебе є діти і хочеш заявити права на них? Не вийде.

Тим часом до двору під’їхав мотоцикл, і в хвіртку зайшов молодий чоловік. Сергій Вередин з Добрянки.

— Зустрічаємось, — зніяковіла Аліна. — Піч, дах після аварії, — все, можна сказати, вдвох робимо.

Колишній кінолог, дресирував собак в Києві. Коли частину розформували, приїхав сюди і ми разом в «Анатолій-Ліс» працювали. Він розведений. Дві доньки, чотири і два роки. Коли ми познайомились, вони з дружиною на той час вже розійшлися і роз’їхалися. Але я поки що до сумісного життя ні з ким не готова.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №39 (1793), 24 вересня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: