Ніна Тесельська писала новітню історію Чернігова

Добавить новость

Понедельник, 21 Сентября 2009 13:28  |  Просмотров: 5499

Ніна Тесельська

Історія міста — це життєписи його жителів. Сторінки шкільного підручника — чиїсь спогади і переживання. За свої 89 років Ніна Тесельська не тільки спостерігала за найбільш пам’ятними моментами із життя Чернігова, а ще й описувала їх для сучасників. З 1945 року більш ніж третину століття вона віддала журналістиці. Тому й не дивно, що історія нашого міста — це її життя.

Замість футболу — на війну

До Чернігова маленька Ніна приїхала першокласницею. Навчалася у школі імені Леніна — на Валу. А десятикласницею разом з усім класом була переведена до новозбудованої школи імені Горького — теперішньої №1. Після школи вступила до Харківського педінституту — у Чернігові на той час був вчительський інститут. Але додому тягнуло завжди, тому і перевелася сюди, як тільки в рідному місті відкрився свій педагогічний. Ось тут її і застала війна. Ніні Олександрівні тільки виповнився 21 рік.
— Добре пам’ятаю той день, коли по радіо оголосили, що почалася війна. Я вже була заміжня. Чоловік — футболіст, Михайло Рожовський. 22 червня якраз мав бути важливий матч. У нас ночував ще один гравець команди — військовий. Ще з шостої ранку вони почали хвилюватися, чи відбудеться гра. Військовий одразу відбув у свою частину. Звичайно, про матч не могло бути й мови — почалася війна. Люди розгублені, налякані, збентежені, — пригадує Ніна Олександрівна.
Родина довго не хотіла їхати з Чернігова, залишати домівку, ціле життя. Все чекали, що щось зміниться, жахіття закінчиться, і все буде, як раніше. Але дива не сталося. З міста перестали відсилати потяги в евакуацію. І родина однією з останніх залишала Чернігів на баржі.

— Поки ми пливли, над нами постійно кружляв німецький літак. Усі були налякані. Думали, що все може закінчитися кожної секунди. Варто йому скинути на нас бомбу, і всі загинуть. Але обійшлося, мабуть, то був розвідник. Ми пересіли на товарняк. Під час однієї із зупинок вперше дізналися, що таке свист куль над головою — нас обстріляли з літака. На щастя, ніхто не постраждав. Бомбардування почалися дуже скоро. Вже під Бахмачем поїзд, що йшов перед нами, розбомбили.
Спочатку Ніна Олександрівна з родиною потрапила до Сибіру. Але вже за кілька місяців усі зрозуміли, що на зиму там залишатися не можна. Навіть теплих речей вони не змогли взяти в дорогу. Тоді перебралися до Ташкента.
— Там було ціле море біженців. Евакуйовані з’їжджалися до Ташкента, щоб отримати нове місце призначення. Ми потрапили до Самарканда. Я з сестрою працювала в госпіталі санітаркою. Усі у госпіталі, хто міг пересуватися, сходилися о шостій ранку до фойє, де була єдина радіоточка. Усі сподівалися почути новини з фронту. А поранені солдати мріяли повернутися у стрій. Тоді, у 1941, захворів і помер мій батько, — зітхає Ніна Тесельська.

Повернулися в… розруху

Увесь час в евакуації тільки й розмов було про повернення до Чернігова. Коли стало відомо, що місто звільнили, уся родина рвалася повернутися. За першої ж нагоди, у 1944, на Чернігівщину виїхав чоловік Ніни Олександрівни. А на початку 1945—го до нього приєдналася і решта родини.
— Ми приїхали додому 23 лютого. Вже з Ніжина серце шалено билося — все таке рідне, нарешті вдома! Вийшли з потяга — і застигли… Все в розрусі. Вокзал зруйнований. Замість нього — десь збоку крихітний будиночок, битком набитий людьми. Я була вже з маленькою донечкою на руках… Це був шок, — розповідає жінка.

Кілька днів вдалося пожити у друзів на Лісковиці. А потім на далекій тоді околиці, у районі сучасної вулиці Рокоссовського, знайома прийняла цілу родину у крихітну кімнатку. Маленька донечка переїзду не витримала. Померла вже за два тижні.
— Усе місто було зруйновано! Центр розбомблений вщент. Ось так станеш на Красній площі — в одну сторону видно Вал, в іншу — околиці міста. Кругом тільки руїни і каміння. Де—не—де вцілів один якийсь будиночок. Життя тривало тільки на околицях, — каже Ніна Олександрівна.
Саме тоді молода вчорашня студентка літфаку стала журналісткою. З 1945 року більше 30—ти років Ніна Олександрівна віддала «Деснянці». У редакції і святкувала Перемогу!
— Я вийшла зранку у двір, а сусідка каже: ви вже чули, що скінчилася війна? Я одразу помчала на роботу. На вулицях всі — і знайомі, і незнайомі — обіймалися, вітали один одного, плакали від щастя. У редакції вже всі зібралися. Закипіла робота — повідомлення з районів про мітинги і демонстрації, — пригадує Ніна Олександрівна.

Нове життя міста

Зруйнований Чернігів почав потроху оживати. Цілі колективи виходили на вулиці розбирати завали. Все місто відбудовувалося на руїнах. Ніна Олександрівна з рештою «деснянців» також розбирала каміння там, де пізніше звели сучасний драматичний театр. А ще про невтомну працю чернігівців випускали спеціальний бюлетень.
— Люди, які пережили таке лихо, як війна, зовсім інші. Ми тоді намагалися допомагати один одному чим могли. Патріотизм який був! Працювали без утоми. Так, було важко, так, кругом була розруха і голод. Але ж ми і не таке переживали. Після 200 г хліба на день і потерухи все було дрібницями, адже ми були вдома. Навколо не розривалися снаряди. І попереду могло бути тільки краще, — ділиться переживаннями жінка.
Ніна Олександрівна бачила, як відроджувався Чернігів. Бачила, як поверталися в рідне місто люди, як на стадіоні знову почали ганяти м’яч. На її очах маленькі артілі перетворювалися на фабрики, а потім — на комбінати—тисячники, із руїн повставали нові будівлі. Усе це Ніна Тесельська не просто бачила. Вона безпосередньо брала участь у кожній значущій місцевій події, розмовляла з поважними гостями, відкривала цехи, зустрічала на Чернігівщині художницю Тетяну Яблонську і була попереду тисяч чернігівців, які вітали на стадіоні Юрія Гагаріна. Словом, її пером писалася новітня історія Чернігова. До того ж, долею міста Ніна Олександрівна опікувалася і в депутатському кріслі. Обиралася народним засідателем Народного суду Чернігова і тричі поспіль — до міської ради. Ну а її різноманітних нагород за старанну і віддану працю по відбудові міста взагалі не перерахувати.

Сьогодні Ніні Олександрівні — 89. Але вона й досі, як юна дівчина, усім серцем закохана в найпрекрасніше місто на всій Землі — Чернігів.
— Ви знаєте, я виїжджаю у місто і радію. Радію тому, як у нас гарно, як затишно. Я побувала в багатьох містах, бачила багато, але все не те, все не рідне. Думаю, як і більшість людей мого покоління, я обожнюю Чернігів! — зізнається Ніна Тесельська.

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №38 (966)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: