«По області за молоко друге місце мав. А вдома корову жінка доїла»

Добавить новость

Четверг, 4 Июня 2020 12:58  |  Просмотров: 3048

78-річного Михайла Мелащенка у Подищі на Прилуччині називають орденоносцем. Михайло Данилович кавалер. Не той, котрий жених, а справжній. Кавалер орденів Леніна та Трудового Червоного прапора. Ордени Мелащенко отримав за... надої. Був другим по області дояром. Обігнав усіх жінок на Чернігівщині. Окрім однієї. Говорить, не випередив тільки Ганну Довженко, теж з Прилуччини. Ганни Денисівни немає вже 13 років. Передовичку, каже, ніколи обігнати не старався і секретів не випитував. Працював як умів.



«Вчитися ні за ким. Пішов пасти телят»

— Доярки — це зазвичай жінки. А як ви дояром стали? —. цікавлюсь у кавалера.

— Після семи класів вчитися далі не пішов. Не було за ким. Мати одна і нас четверо. Тож пішов у колгосп пасти корів.

— Доїти як навчилися?

— Років з восьми умів. Мати — на роботу. А корова — на мені. Я хоч найменший, та старші на той час уже порозходились. Комусь же мамі допомагати треба було. Доки пас, то одній допоможу подоїти, то іншій. Я на обід додому не приходив, бо далеко. Так і призвичаївся. А тоді одна захворіла. Поставили мене підмінити. Бачать, що справляюсь. Найважче було те, що рано вставати потрібно. О четвертій прокидався. Не хотілось. Спочатку була група з 12 корів, а тоді вже постійно 13. І кожну тричі на день подоїти треба. Це зараз апарати. А тоді ж вручну. За добу — до 350 літрів з групи виходило. Тоді як у інших — 120, максимум — 200. Була у мене корова-рекордсменка. Модною звали. Так та 48 літрів на добу давала. Уже як працював, в технікум, на заочне вступив. Ще й викладачів поправляв. Бо я вступив до технікуму, то як і чим годувати худобу, знав не гірше за них. Одна викладачка ще довго згадувала. Пройшов усі ступені: від дояра і до голови радгоспу. Усе знав і все умів. Був депутатом сільської і районної рад.

— Окрім вас чоловіки-дояри ще були?

— У нас на фермі самі жінки. А по району кілька мужиків доїли.

— Коли почали обганяти колег, як жінки до цього ставились?

— По-всякому, — посміхається Михайло Данилович. — Бувало, що й скаржились: чому йому найкращі корми, чому йому найбільше.

— Хтось просив навчити, щоб і собі у передовики вийти?

— Ні. Нікому не хотілось на фермі ночувати й лазити днями. Рано вставав, пізно лягав. Бувало таке, що з ферми об 11 вечора приходив. Та ще й пішки.

— Чим годувати корову, щоб багато молока давала?

— Кормовий буряк добре. Молока тоді буде багато, хоча й не таке жирне. Силос, макуха. Це взимку. А влітку — зелена маса, то найкраще. Треба додоювати, щоб молоко не лишалось, не перегорало. Тоді ще більше прибуватиме. А ще до корів обов’язково треба з ласкою. Бо кожна скотина боїться, тікає.

— Кажуть, що передовикам літри приписували.

— Брехня! — обурюється Михайло Данилович. — Мені й літра ніхто не дописав. Й так жінки заздрили. Не дай Бог би від якоїсь забрали та мені додали. Не знаю, що б і було тоді. Мені племінних телиць купували. І корми найкращі. За рахунок цього й надої.

— Ганну Довженко жодного разу не обігнали?

— Було, за першу половину року рвонув. У мене більше було. А тоді вже у мене група тільна. І вона все одно першою ставала.

Коровам хвости стірав

— Свою корову теж тримали?

— А як же ж.

— Навіщо? Відро з ферми взяли і вистачило б.

— Ферма фермою. А вдома своє повинно бути. Не брав чужого ніколи, — запевняє чоловік. — Я завжди за чесність був. Сам не крав й іншим не давав. Боялись мене. Бо як замічу кражу, не пропущу. За це не всі і любили. Особливо вже як радгоспом керував. Люди взагалі до начальства не дуже ставляться. Найменший бригадир буде поганий. Бо треба ж контролювати, завдання давати. Не всім таке сподобається. Та ще розвал Союзу якраз. Кожному аби вкрасти. У мене з цим строго. Навіть хату палили. Я серед ночі прокинувся — горимо і криша упала. Хто й за що і досі не знаю. Але упевнений, що то підпал. Бо просто так загорітись нізвідкіля було.

— Домашня корова теж рекордсменкою була?

— Та ні, — маше рукою кавалер. — Простенька. Щоб багато молока давала, треба походження. Можна було взять і племінну. Та за надоями особливо не гналися. Літрів 20 на день давала. Нам вистачало.

— Самі доїли?

— В основному дружина. Це коли хіба підміню за потреби. А так все на роботі. Ніколи було. Це після смерті жінки і доїв, і порався, і консервацію — усе сам. У мене на фермі все завжди чистенько було, чистіше, ніж у жінок. Чистоту люблю. І вдома, і на роботі. І посуд, і бідони чисті. Кожного тижня стойла, ясла білилися. Корови милися. Кожного дня хвости їм стірав. Таджиків у район привозили, щоб досвід переймати. І одразу — до мене.

«Москвич» продав, син у технікумі вчитись не схотів»

— Що хорошого від орденів маєте?

— Зараз добавка — до пенсії. А як працював грошей за них більше не платили. Але були інші привілегії. Мені, наприклад, машину дали. «Москвича» синього. З виставки досягнень народного господарства. Але їздити на ньому так і не навчився. Коли забирав у Чернігові, то брав чоловіка з села за водія. Та машину продав. Син женився. Треба було хату молодій сім’ї. Виручені гроші на житло пішли. А ще путівку у Болгарію безкоштовну дали. Ні рубля не доплачував. Їздив один, без дружини.

— Вона не боялась відпускати?

— А що я її питатиму, як путівку від району дали? Нас група чоловік тридцять було.

— Це ж за кордон треба новий гарний одяг.

— Спеціально нічого не купував. Але у костюмі їздив, щоб солідно. Я взагалі особливо ніколи з приводу одягу не переймався. Як був головою радгоспу, то на нараду у Прилуки у валянках і калошах їздив. Мені не до краси, аби зручно.

— Які гостинці з-за кордону везли?

— Жінці на плаття кримпліну взяв. Бо де тоді у Союзі? А хлопцям по светру. Можна було б і більше набрати. Та дозволяли міняти лише 76 чи 78 рублів на їх леви.

— Як керівництво, могли і собі про щось попросити?

— Міг, — не відмовляється Михайло Данилович. — Наприклад, влаштував сина у сільськогосподарський технікум вчитися. Але той побув там з рік і пішов: не моє. І пішов на шофера.

— Але з села так і не виїхали. Чому?

— Була така можливість. І у Варву пропонували, і в Прилуки. Але не схотів. Не моє воно.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №22 (1776), 28 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: