Жінка з Коропського району взяла у свій дім трьох діточок

Добавить новость

Четверг, 3 Сентября 2009 17:40  |  Просмотров: 3615

Оксана Никипорець з дітьми Дімою, Настечкою і Владиком. У другому ряду - Олексій Іванович, Марина і Ганна Олександрівна

У житті кожного з нас буває час, коли ми робимо дуже відповідальний крок. Іноді він докорінно міняє усе наше попереднє життя, робить його іншим. Але ми його зробили. Іноді це не просто крок, а вчинок. Оксана Никипорець із села Іванькова Коропського району зробила його рік тому, коли взяла у свій дім і серце двох знедолених діток — трирічну Настуню і восьмирічного Владика. А цієї весни сім'ю поповнив ще й Діма. Усі вони — прийомні діти Оксани Олексіївни.

1. «Хочу дівчинку»

Оксана — середня дитина Олексія Івановича і Ганни Олександрівни Никипорців. Ще є старша дочка Наталія, яка живе в Новгороді-Сіверському, і молодший син Віктор. Усім трьом батьки дали вишу освіту. Здобули її вони в Глухові, в педуніверситеті. Всі троє працювали в школі, а тепер життя склалося в кожного своє, робота також. Віктор, приміром, нині не працює. Хоча так говорити неправильно. У Никипорців велике хазяйство, багато землі, то син, як і батьки, рук не покладає, трудиться від ранку до ночі.
І Оксана потрапила під скорочення в рідній школі. Біологічний факультет, на якому вчилася, дозволив обійняти посаду інженера з рекреаційного благоустрою Мезинського національного парку, територія якого включає й Іваньків.

Співчуття до дітей, яким випала нещасна доля бути сиротами при живих батьках, властиве усій родині Никипорців. Колись просили давати їм на канікули вихованців Черешенської школи-інтернату, в яких немає рідних. Але у відповідь почули категоричне: «Не положено». Викликала неймовірний жаль і бажання допомогти телепередача «Державні діти». Одного разу Маринці (це дочка Наташі, яка живе з дідом і бабою) дуже сподобалася дівчинка з передачі.
— Тьотю Оксано, бабо, діду, давайте візьмемо її собі! — мало не плакала Марина.
Оксана зателефонувала до Києва. Виявилось, дівчинку вже забрали добрі люди. Оксана не відступилася. Твердо вирішила, що обов'язково візьме сироту. Хотіла дівчинку до шести років. Щоб була схожа на Марину в дитинстві, улюблену небогу, що росте на її очах. Звернулася до районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, попросила допомогти. Якраз тоді потрапила під скорочення в школі, але від наміру взяти дитину не відмовилася. Влаштувавшись на роботу в парк, прийшла знову до центру. Заручившись підтримкою його працівників, почала збирати необхідні документи, пройшла спеціальні курси в Чернігові.

2. «Збирайтесь, поїдемо додому»

Усе вирішилось рік тому. Оксані зателефонували з районної служби у справах дітей:
—   Їдьте в Ніжинський притулок. Там є дівчинка, яка вас може зацікавити.
Вона поїхала з Мариною. На подвір'ї притулку гралися діти. Може, котресь із них буде її донькою?
Дівчинка, яку привели, була маленька, коротко підстрижена, шморгала носиком, говорила погано. Оксана взяла її на руки, пригорнула.
— Мене муха вкусила, — поскаржилася мала. — У мене вава, — тицяла пальчиком у змазану зеленкою плямку на нозі.
— Як тебе звати, сонечко?
Дівчинка мовчала.
— Це Настя, — прийшла на допомогу вихователька. — Не бійся. Розкажи, що на цих картинках. Котик...
— Нет!
— Квіточка...
— Нет!
Оксані стало так жаль дитину, що вона мало не заплакала.
—  А в нашої Насті ще й братик є, Владик, — далі знайомила з дівчинкою вихователька. — Щоправда, вредний. Характер вибуховий. Ні з ким не спілкується.
— Ведіть і братика, — мовила Оксана.
— Не радимо.
— Ведіть. Хочу побачити. Він же її брат.
Хлопчик був схожий на маленьке вовченя. Розмовляти не хотів. «Так», «Ні» — уся розмова. Помітивши, що розглядає азбуку на стіні, Оксана запитала:
— Букви знаєш?
— Знаю.
— У школі вчився? В якому класі? А вчительку як звали?

Почала розпитувати про сім'ю, про маму, хазяйство. Потроху розговорився. Хвалився, як добре у них вдома, і кобила Майка є, і всі його люблять, і все він уміє.
Оксана ледве стримувала сльози. Знала, що мати в дітей — питуща. Сина могла загубити, як непотрібну річ, залишити черговим залицяльникам. Поїла дітей горілкою, зачиняла в погребі. Вони часто голодували. У хлопчика скалічена від народження ніжка, а він ось такі казки розповідає...
— Ти хотів би в сім'ю? — запитала.
— Так, — відповів. — Але мені в інтернат.
— Чому?
— Мене ніхто не візьме.
— А до мене б пішов? Він глянув на неї оцінююче.
— Так, піду, — видихнув. І все ховав скалічену ніжку. Розхвилювався, не міг повірити, що це правда.
Оксана вирішила, що візьме обох дітей, сестру і брата. Через місяць, коли вже були оформлені всі документи, Никипорці продали бика за шість тисяч гривень, купили одяг, взуття й інші необхідні речі для дітей, і Оксана знову поїхала в Ніжин.
— Збирайтесь, — сказала дітям. — Поїдемо додому!

В Іванькові на порозі будинку їх чекала Ганна Олександрівна з Мариною.
—  Баба обняла нас, поцьомала і заплакала: «Діточки мої!» — згадує той день Владик. — Каже: «Будемо їсти». Цукерки були насталі, кавун, борщ, картошка...
— Вони усю дорогу їли. Я набрала з собою всього, — усміхається Оксана. — Настя, приміром, схопила нечищений банан і у прикуску з ковбасою... Цукерки дуже люблять. Можуть ласувати цілий день.
— За рік звикли до нормальної їжі, — каже Ганна Олександрівна. — Люблять картоплю, червоний борщ із сметаною. Владик уранці їсть суп. Як дід. Повторює за ним: «Мужчина повинен їсти суп, щоб дужим бути». Видно, дома їм несолодко жилось. Коли в погребі сиділи, сиру картоплю їли і буряк. І тепер іноді просять шматочок. Я якось запитала: «Владичок, а ти там не крав?» А він мені: «А не будете лаятись? Крав. Що-не-будь з їжі». Бідні діти... — витирає сльозу. — А тепер буває, що баба варить чотири різні каші, — сміється Оксана. — Владик любить молочну пшоняну, Діма — манну, Марина — гречану, а Настя — ще якусь. Ото в чотирьох каструлях і вариться. Питаю: «Що це?» А мама: «Такий заказ».

3. Мамою назвали відразу

— У мене тоді зібралося п'ять відгулів і ще п'ять днів взяла за свій рахунок. Щоб побути з дітьми, — розповідає Оксана Олексіївна. — На мою думку, для жінок, які беруть у сім'ю дітей, треба б передбачити спеціальну відпустку, хоча б на місяць. Доки діти не звикнуть на новому місці. Це ж добре, що в мене мама, яка в усьому допомагає. А інакше що робити? Владика ми два тижні тримали вдома, а тоді вже відправили до першого класу, де він став п'ятим учнем. До речі, у класі п'ять хлопчиків, жодної дівчинки. Вчителька у нас чудова — Олена Миколаївна База. Спасибі їй велике за все. Хлопчик мій — не кращий учень. Вчитися йому важко, у нього погана пам'ять. Але за рік вивчив букви, швидко читає, добре встигає з математики.
Пізнання світу давалося дитині непросто. Вчимо з ним віршик, де згадуються дерева і птахи. А хлопчик не знає, які насправді сосна, береза, дуб, осика, ялина, які снігурі, інші пташки. Ліс у нас недалеко. Ідемо з дітьми туди, показую все, про що читаємо у книжках.
На той час у нас у хазяйстві було п'ять корів, коні, кози, поросята, птиця. Спочатку Владик каченят і курей носаками штурхав. А нині в його обов'язок входить зачиняти квочку з курчатами. Коли Вітя, мій брат, привів дітей до коней, аби покатати, Владик кричав несамовито:
— Ні-ні, не хочу, не буду, боюсь!

А Настуня обняла Ласку за ногу, підвела на неї очі:
— Моя манека! — це в неї так слово «маленька» виходить. Тепер Владик уже сам на кобилу сідає, приганяє з паші.
Корів пробують доїти. Бабі допомагають.
Люблять гратися з собаками й котами — у нас їх ціла ферма, годують їх, сиплють зерно курям.
Привезла я дітей восени, якраз картопляні жнива. Виходимо на город усі, одягаємо рукавиці й дітям:
— Будемо картоплю збирати.
Настуня збирає, а Владик страшенно здивувався:
— І я?
— Ну, всі ж збирають: баба, дід, дядя Вітя, Маринка, я і Настя. Значить, і ти, — кажу.
У своєму короткому житті вони не бачили добра і ласки. Тільки горе. А тепер пізнають світ, радіють усьому. Дідусь клепає косу. Біжить до нього Настуня:
— І я буду клепать.
— Моя ти помічниця! Спасибі, дитятко, — гладить дід малу по голівці.
Отак поступово привчаємо їх жити у сім'ї, мати обов'язки, слухатися старших, не обманювати. Про все треба розповідати вдома, вчимо, у сім'ї так заведено. А ми вже скажемо, що добре, а що погано. А брехати не можна. Грошей не ховаємо. Діти знають, де вони лежать. Але брати їх без дозволу не можна. Такий порядок.

4. «Діма за три дні став нашим»

Що в сім'ї з'явиться ще один хлопчик, до пори до часу не думалося. Хоча Ганна Олександрівна каже:
—  Мені їх так жаль, що всіх би забрала.
І ось у квітні Оксані зателефонували з районної служби у справах дітей:
— У Ніжинському притулку з'явився дуже хороший хлопчик. Ну просто золоте дитя! Може, поїдете? Познайомитесь?
Діма був єдиною дитиною в сім'ї. Хоч батьки й пили, хлопчик ріс доглянутим. І раптом мама помирає. Рік дитя ходило по людях. Батько розпився до краю, часто посилав малого сина по горілку. Зрештою його позбавили батьківських прав, а Дмитрика відправили до притулку.
— Як ловкий хлопчик, бери, — сказала Оксані мати.
—  Буде з Владиком гулять.
— А мені дівчинку, сестричку візьміть, — це вже Настуня. За рік вона добре підросла, гарно розмовляє.
—  Бери, Оксано. Нашої любові на всіх хватить, — сказав своє слово і Віктор, брат.
—  Мені б якби дівчинку! — згадала свою мрію Оксана, приїхавши до притулку.
—  Та ви подивіться, яке воно ласкаве та гарне, це дитя! — директор притулку Марієтта Ігорівна Демиденко вже знала Оксану і була у ній впевнена.

Хлопчик справді був хороший. Домашнє дитя.
— Підеш до нас? — запитала його Оксана.
— Не знаю, — знітився.
— Ти ж один був у сім'ї. А там є хлопчик і дівчинка. Будуть у тебе братик і сестричка, — казали йому.
Хлопчик згодився. Підготувавши необхідні документи, 25 травня Оксана поїхала по Діму з Владиком і Настунею.
— Діма! Ти до нас хочеш? Поїдеш? —  щебетали вони біля хлопчика.
— За три дні Дімочка став  повністю  нашим,  — каже Оксана. — Владик на рік старший, вчить його жаліти Настю: «Вона ж наша сестричка». Діти дружать, разом граються, буває, що й сваряться, не без цього. Люблять слухати  казки  перед сном. Хлопчики вчитимуться в одному класі, а Настуня домуватиме з бабусею. Хочу всіх їх учити музики. Піаніно ми купили давно, ще для Марини. Возитимемо в Понорницю до музичної школи. Комп'ютер у нас теж є, книжок багато, іграшок, усе, що треба дітям. В Іванькові це перша прийомна сім'я. Розмов на перших порах у селі було багато. І різних. Дехто вбачав у цьому вчинку вигоду. Таким хочеться сказати:
— Заздрите? Так, держава платить гроші на утримання дітей. То в чім справа? Візьміть і ви.
За рік пересуди стихли. Никипорці — люди забезпечені, їх достаток здобутий важкою працею. Рішення дочки батьки схвалюють, дітей, яких вона взяла, люблять, допомагають їх виховувати. Оксана — невисокого зросту, з ясними чистими очима і твердим характером. У неї третя група інвалідності. Може, через це так близько сприйняла каліцтво Владика і все робить, аби вилікувати дитину. Майбутнє своє бачить у тому, щоб Настуня, Владик і Діма, діти, яких вона прийняла у свій дім і своє серце, які звуть її мамою, виросли щасливими. У неї це обов'язково вийде.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1216)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: