Бабич Татьяна

Добавить новость

Вторник, 9 Октября 2007 19:43  |  Просмотров: 7761

    Про Тетяну Бабич з Кархівки Чернігівського району нам написала її знайома: "Інвалід з дитинства, пересувається на візку, живе сама. Не зігнулась, не опустила руки, а гідно живе наперекір усім негараздам. Ще й іншим намагається допомогти". 8 Березня, на свято, ми й поїхали у Кархівку. 
    
  

  Маленька господиня теплого дому
    Її засіб пересування - кімнатний інвалідний візок, обтягнутий дермантином квадрат на коліщатках. За 47 років життя Таня досконало навчилася керувати ним. Ганяє по кімнатах, як блискавка. Сидить на колінах, так їй зручніше. - Як ще маленькою була, мама кричить: "Свинюко, опусти ноги!" - усміхається, згадуючи давнє. - А я не опускаю, сиджу, піджавши під себе. Так мені зручно.
    Я вредна була, характер - ой! Баба Феня інакше не називала, як катом. А мама - свинюкою. Вони були дуже добрі люди, любили мене безмежно. Ті слова я не сприймала як образливі. Для мене вони такі ж ласкаві, як для когось "сонечко" чи "серденько". Стопроцентно! Коли вступила до профтехучилища в Луганську, відбила бабусі телеграму: "Твого ката прийняли вчитися". На пошті ката виправили на кота і все дивувалися, як це кота прийняли вчитися. Якого кота? А бабуся зрозуміла, сплеснула руками: "От катюга!". Було, лає мене: "У тебе десятої клепки не хватає!". А я беру папір і пишу великими буквами: "Клепчинська". Це моє дівоче прізвище, Бабич - по чоловіку. "Ось, - кажу бабусі, - десята клепка, бачиш: Клепчинська".
    Таня весело сміється, а я хвалю її простору, чисту та теплу хату. Три кімнати, газ, холодильник, телевізор, а на великому подвір'ї-сараї, навіс. Усе по-хазяйськи.
    - Ще і двох років немає, як я живу в такому раї, - пояснює господиня. - Віктор Лазар, голова райдержадміністрації, дав три тисячі на цю хату. А раніше ми з бабусею жили в такій розвалюсі, що страшно й згадувать. Гіршій, ніж шевченківська. Стопроцентно! В які я тільки двері не стукала, куди не писала! Приїздили комісії, складали акти, пропонували житло, але не підходяще для мене. Ну, а коли баба померла, радили йти у будинок престарілих. А я кажу: "Тільки разом з вами. В одну кімнату!".
    Один час я три місяці жила в будинку престарілих. Усе там добре, але мені краще вдома. Хочу своїми руками приготувати страву, попрати, прибрати.:. Ну, от я така: . 
    Але жити в бабиній хаті вже не можна було, одержати міську квартиру не було й мови. Нехай у селі, але придатну для життя.  
    П'ять років тому дали путівку в санаторій "Перемога" до Києва, і там добра людина порадила: "Напиши Кучмі, президенту". Мені терять нічого, і я написала. 28 квітня 2005 року, якраз у чистий четвер, увійшла в оцю хату. Гроші, правда, перерахували тільки через півроку. Це вже без Кучми було, при Ющенку, а писала я ще Кучмі. І газ провели безкоштовно. Тепер у мене рай.
    А бабину хату я продала людям на дрова. За 500 гривень. І купила на ці гроші мобільник. Куди хочеш, дзвоню. Стопроцентно!
    Холодильник, килими теж сама купувала. Оту вас, мабуть, пропали гроші, що були на вкладі? А у мене ні. Я якось угадала, що треба їх знять із книжки.
    - Так ви ж розумниця! Вам би ноги, то були б народним депутатом!
    - А мо', бандитом! - весело сміється Таня.
    З п'яти років без батька, а з дев'яти і без мами
    - Мама моя, царство їй небесне, тяжко хворіла. До туберкульозу ще й серце негодне. А тут зі мною біда. На ніжки я так і не стала. Діагноз: літлія, спастичний парапарез нижніх кінцівок. Куди тільки мама не возила мене - по лікарнях, санаторіях, до ворожок. Ніякого толку. Мені було п'ять років, як від нас пішов батько. Оженився в селі, а тоді ще по світу'їздив. Ходок був! Я його побачила, коли вже мама померла, він мені про це сказав. Тільки я його не впізнала і не повірила: "Не брешіть,-кажу.-Я вас не знаю". І попросила санітарку забрать мене від чужого дядька. Це вже в Цюру-пинську було, в школі-інтернаті для дітей з особливими потребами, куди мене віддала мама. Там нас лікували і вчили. 24 вересня 1969 року вона мене привезла, а 17 жовтня померла..
    Звідки батько приїхав до мене з цією страшною звісткою, не знаю. Наче" з цілини. Я не повірила, що мама померла. На літні канікули додому мене забирала баба Феня. Вона нічого не каже, і я не питаю. Приїхали в село. Нема мами вдома - може, в лікарні. Повернеться. Мабуть, я боялася, що то таки правда. Доки всі мовчать, мама ^ немов би жива, тільки не вдома. А тоді до нас прийшла тітка Марфа, бабина двоюрідна сестра, і сказала, що мами нема на світі, що вона померла. Зі мною щось сталося, я аж захворіла, дуже схудла, замкнулася в собі, нічому не була рада.
    
    "Пифагоровы штаны на все стороны равны"
    - Тепер уже в Цюрупинськ мене возила баба Феня. Я провчилася там дев'ять класів. Вчилася погано, свідоцтва мені не видали, а тільки довідку, що прослухала курс неповної середньої школи, "вовчий білет", як називали цю довідку. Зазбиралася додому, а тут лист від бабусі: "Я, дитинко, по тебе приїхать не можу. Сил немає".
    Нікому не сказавши ні слова, без копійки грошей і документів, я рушила в дорогу. На тому ж кімнатному візку. На прохідній сказала, що їду додому, директор відпустив. Через річку Конку перепливла катером, далі - на залізничний вокзал у Херсон. Дочекалася поїзда Сімферополь - Рига. Провідникові збрехала, що загубила квиток. Пожалів, узяв у своє купе. Довіз до Чернігова, висадив на пероні. Тепер якось треба сісти на приміський, доїхать до Кархівки. Спасибі, мене побачили сільські люди, питають:
    - Ти не онука баби Фені?
    - Онука, - кажу.
    Внесли мене з візком у вагон, а потім від переїзду доставили до баби, розбудили:
    - Приймайте гостей!
    Живу вдома, від'їдаюся з дороги, не признаюсь, що'втекла з інтернату. А там і -переполох;де ділася Таня? Через тиждень приходить бабі лист: "Ваша онукд зникла"; Ау баба Фені розмова коротка!
    - Ну, катюго, наробила переполоху, дак пиши відповідь сама.
    Я написала листа від імені баби Фені, мовляв, усе гаразд, Таня вдома, тепер пришліть документи. Ще й у гості запросила у Кархівку.
    Час ішов, треба було думать, що робити далі, якусь професію одержать. Покійна мама була прекрасною рукодільницею, добре шила, з цього ми жили. Давай, думаю, і я спробую. Училище для таких, як я, було в Калузі. Поїхала туди, вступила. А вчитися не вдалося. У приміщенні не було ліфта, а просити людей тягати мене по кілька разів на день по сходах я не могла. Перевелася в Луганськ, де й провчилася три роки.
    Розкажу вам, як мене приймали. Комедія, стопроцентно!
    У приймальній комісії питають:
    - Ти з "вовчим білетом"?
    - Я, - відповідаю.
    - Ну, покажи, на що ти здібна.
    - Можу заспівать.
    - Співать не треба, - кажуть. - А теорему Піфагора знаєш?
    - Знаю, - відповідаю. - Пифагоровы штаны на все стороны равны!
    Сміялися всі, хто був в аудиторії.
    - Що ж з тобою робити? - питають. - Ти з ким приїхала?
    - Сама.
    Переглянулися і прийняли. Тоді я й відбила телеграму бабі: "Твого ката прийняли вчитися".
    
    "Я виходжу заміж"
    - У Луганську я познайомилася з Колею Бабичем, своїм майбутнім чоловіком. Сам він з Харківської області, ріс сиротою. Мати його покинула. Теж інвалід від народження. Але йому зробили складну операцію, і він ходив на милицях. До речі, мені теж пропонували прооперуватися. Успіху ніхто не гарантував, але можна було спробувати. Я не захотіла. Ні, і все. Так і залишилася на візку.
    Коля звернувся з листом до самого Брежнєва, просив допомогти йому вступити на навчання. Так він опинився в Луганському училищі для людей з особливими потребами. Ми з Колею дружили, допомагали один одному. Після.училища його Ростовської області. Працював у ВІДДІЛІ технічного контролю взуттєвої фабрики. Я їздила до нього. А тоді він приїхав до нас, у Кархівку. Ми зареєстрували шлюб. Весілля не було. Просто посиділи за столом - Коля, бабуся і я. Прожили ми в шлюбі п'ять років. А тоді розлучилися. Уже сімнадцять літ Коля живе в Чернігівському геріатричному пансіонаті. У нас нормальні стосунки. Я провідую його, ми спілкуємося. Бабуся вчила мене: "Ласкаве теля двох маток ссе". От я й стараюся ні з ким не конфліктувати. Хоч це й не просто.
    
    "А тоді зганяла в Казахстан"
    - З Володею Рижовим познайомилася за листуванням. Він інвалід-спинальник, розбився на мотоциклі. Жив з матір'ю в Казахстані, в Цілиноградській області. Тепер вона називається Тур-гайська. Ми листувалися, а потім він запросив мене до себе. І я полетіла.
    Прийняли мене чудово. Два з половиною місяці я прожила в домі Володі, як у бога за пазухою. Його мама була дуже уважна до мене. З Володею ми їздили до його друзів. На той час він уже мав "Запорожець", возив мене повсюди. Стосунки між нами були прекрасні. Володі потрібні були ліки - я попросила Колю прислати їх з Чернігова. Все складалося добре. І раптом я відчула, що щось у ставленні Володі до мене змінилося. Не могла зрозуміти, що саме. Він нічого не говорив.
    Якось залишилася вдома сама, прибирала в кімнаті. На очі потрапив лист. З Кархівки. А в ньому такий бруд на мою адресу, що не можна було витримати. Прочитавши, я знепритомніла. Два тижні пролежала в лікарні. Видужавши, вирішила їхати додому. Щоб подивитися у вічі тій, яка так знеславила мене. Володя з матір'ю вмовляли залишитись, але я вже прийняла рішення і повернулася додому.
    Володя ще якийсь час мені писав, потім одружився.
    Жінка, яка завдала мені стільки болю, була алкоголічка. Присягалася, що не винна, що не писала того листа. Потім вона тяжко захворіла і померла. Бог їй суддя.
    
    "Кинь назад, то стане спереду"
    - Це приказка покійної бабусі Фені Ісаківни Гайдай. Так вона вчила мене. Я довго не розуміла глибини народної мудрості, тепер же знаю, що мала на увазі баба. Роби добро, і воно повернеться тобі сторицею. От що!
    Я давній передплатник вашої газети. Люблю читати про людські долі. І потелевізорудивлюсь"Ждименя", "Ключовий момент". Телевізор мені подарувала районна влада. Коли "Вісник" розповів про маленьку Настечку з Гончарівського, яку мама покинула, залишивши чужим людям під заклад позичених грошей, і дівчинка жила в районній лікарні, мені захотілося зробити щось добре для цієї дитини. Я попросила соціального працівника, яка мене обслуговує, купити Настуні гостинців і з ними поїхала в лікарню. На той момент Настечку вже взяли добрі люди. Побачити її мені не вдалося, але гостинці я залишила, попросивши передати їх дівчинці.
    Дуже люблю дітей. Могла б народити й сама. Думала над цим. І зрозуміла, що не маю права. Бо сама потребую догляду. На чиї ж руки приводити в цей світ дитя?
    А вийти заміж хочу. Нещодавно мені минуло сорок сім. Старіти краще удвох, разом з вірним другом, який тебе підтримає і допоможе. Стопроцентно! У моєму випадку чоловік повинен бути з ногами, не п'ющий, не наркоман, не тюремщик. Якщо в нього є діти - слава Богу. Я прийму їх, як власних, як рідних. Любитиму їх усім серцем. Може, знайдеться людина, розділить мою самотність. Як ви думаєте?
    
    Лідія КУЗЬМЕІІКО
    
    (По материалам еженедельника "Вісник Ч")

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: