Жінка проміняла село на ліс

Добавить новость

Пятница, 10 Июля 2009 14:27  |  Просмотров: 4809

Євдокія Іванівна Коляда: "Тут мені добре"

Про жінку, яка живе одна в лісі між селами Пилятин і Данівка Козелецького району, розповіли нам ще ранньої весни. Прізвища не назвали, а що така дивачка є насправді, запевнили. «Напишіть про неї. Цікаво ж!» — порадили. У Данівській сільраді, куди ми зателефонували, підтвердили: «Є така. Дуня Коляда, лісничиха. Після смерті чоловіка сама живе. Але цю зиму вона в дочки Віри в Козельці».

Розшукали Віру. «Ой, мати вже рветься в ліс. Відвеземо після дідів», — сказала вона. А тоді Євдокія Іванівна занедужала — як-не-як, сімдесят дев'ятий рік, і в свою лісову хатину потрапила тільки в останні дні червня. З торбою гостинців ми й поїхали знайомитись із бабою Дунею.

«Вірці год був, як Сашко привіз нас сюди волами»

Син Євдокії Іванівни Іван Олександрович докладно розповів, як дістатися лісової хатини, де живе мати:
— У Данівці перед баром звернете наліво і прямо-прямо до лісу. А тоді лісом. Дорога впирається в хату, — пояснив.
Наче й докладно розповів, але ми все-таки плутали. І люди казали: прямо, нікуди не звертайте. Так і їхали — польовою дорогою, далі лісом, а дорога здавалась нескінченною. Густі хащі, кропива з людський зріст, болото зліва... Ну, ми машиною, а як же пішки?
Дорожніх вказівних стовпів — ніяких, навіть у селі. Нервуючи, що, мабуть-таки, не туди рухаємось, вирішили їхати до перемоги. І — нарешті! — дорога таки вперлася в житло на галявині. Похилений паркан, зарослий бур'янами город. І — три вулики під хатою. Новий коридор, прибудований явно недавно, колодязь, широка лава... Не впевнені, що крокуємо куди треба, прочиняємо незамкнені двері сіней, а далі й хати.
— Чи є тут хтось? — запитуємо з надією.
— Є, є! — лине з глибини. — Заходьте сюди, я тут.

На дивані під образами сидить жінка з молитовником у руках. Дивиться на нас спокійно, з усмішкою.
— Ви Євдокія Іванівна? Ледве знайшли вас. Далеко...
— Да де ж воно далеко? Що від Данівки, що від Пилятина — по 7 кілометрів. Ми якраз посередині. І дорога ж одна. Тут не заблудишся. А нащо гостинці везли? Діти мені всього надавали. Ось і хліб, і булка, меду банка — аби хотіла їсти. Пасіку ми з чоловіком держали, тут один улень остався, а всю до Вірки перевезли. Я це перву зиму у дочки жила, дак злодій повитягали рамки з ульнів. Колись було ніхто нічого не чіпав, а тепер тільки гляди...
— Ви давно в лісі живете?
— Щитай, усю жизнь. Як заміж вийшла. Вірці год був, коли Сашко перевіз нас волами із Пилятина у цю хату. Він лісником робив. До нас тут жив Олексій Маслянко, тоже лісник. А хату строїли ще в 1938 году. У війну в ній партизани були. А ми в'їхали в п'ятдесят четвертому. Батько дав мені корову, кабанчика, курей. А тоді ми велике хазяйство розвели. І по дві корови держали. Двоє коней було— наш і казьонний. І воли — один красний, другий жовтастий, по тонні вісу. І кози, кролі, гуси, індики, даже цесарки. Добре жили, ні в чому не нуждалися, всього хватало. Колодязь новий пробили, одинадцять кілець вставили. Вода в ньому смачненна. Було, хтось із подорожніх чи охотників покуштує нашої води і каже: «Ніде такої доброї не пив». Сад посадили, яблуні і груші, абрикос, порічки. Городів багато пахали. Уставках—риба. Усе у нас було. В лісі добре жить.

«З чоловіком в один клас ходили»

—  Я сама пилятинська. Одна в матері і батька. Коли почалася війна, батька мого Івана Самсоновича  Коваленка  на фронт взяли зразу. Ми з маткою проводжали його аж до пристані, до Козар. Він їхав верхи на коні, а тоді взяв мене на руки. А я й кажу: «Тату, укинь мене в річку, щоб я й не знала, що в мене батько був». У нього й сльози покотилися з очей.
За війну він і в плєну побув, і до Германії дійшов. Як прийшла побєда, ми про нього нічого не знали. А вже десь у кінці мая, 24 чи 26, у хату увійшов поштар і каже:
—  Галько, шукай пляшку. Навєрно, це я письмо от Івана приніс. Розривай і читай.
— Хай Дуня читає, — каже мати.
А я ще слаба грамотійка, нічого не понімаю. Читав поштар: «Мені не пишіть, колись стрінемось»
Боже, як я раділа: у мене батько є!
Було ще одно письмо, а осінню, ми вже картоплю копали, вернувся батько. Помню цей день. Уже смеркло, я лягла спать. А тут хтось як загріє в шибку.
Батьків плем'янник Петро Пономаренко, мій одногодок, кричить:
— Батько ваш приїхав! Їх аж шестеро в село прийшло. Коло мого хресного стоять.

Я схватилася з кроваті і туди. Прибігла, обняла, взяла батька за руку, і ми прийшли додому.
А чоловік мій Олександр Опанасович Коляда був із Берлозів. Він з 1928 року, на два годи старший за мене. Їх розкулачили, вигнали з хати. Сашка викинули з вікна. Мати його Мокрина Борисівна була пилятинська. То Сашко жив у баби в Пилятині. Ми чотири роки одходили в один клас.
Армія йому трудна випала. Служив у десантних військах. Одного разу його парашут не розкрився. Коли заболів спайковою хворобою, його оперував Фауст Федорович Сидорук, дуже хороший хірург. Вони після того стали великими друзями. Фауст Федорович їздив до нас рибу ловить, був дорогим гостем. Золота людина.
Після армії Сашко посватав мене. Наче й не ухажував, а прийшов із хлібом і сватами.
— А де тут куниця — красна дівиця?
— Он, на печі, — каже мати.
Це було зимою, а на Троїцю ми вінчалися в церкві в Данівці. Ловка свайба була. Молоду везли їз скринею в Берлози грузовою машиною. Мо, тиждень пили.
Півгода ми прожили у свекрухи, а тоді переїхали до моїх батьків у Пилятин. Віру я народила вдома, на печі. А через п'ять років, у 1958-ому, і сина Івана. Теж вдома народжувала, у батьків у Пилятині, хоч жили ми вже тут, у лісі.
Ну, з Ванею нас уже відвезли в роддом, а Вірі пуповину різала повитуха.

«Поменьше ковтай, дак не удавишся»

— Я до заміжжя робила в колгоспі. Ланковою, потім у дорожній бригаді. Куди пошлють. А як переїхали в ліс, була вже вдома. Просила чоловіка пристроїть на якусь роботу, а він каже:
— Не треба. Хватить з тебе.
Жили ми добре. Усе в нас було. Чоловік лісникував з розумом. Любив повторювать: «Поменше ковтай, дак не удавишся». Усе в нього по роботі було в порядку. Мене він нічим не обідив, не приревнував, руки ні разу не підняв.
Підросли діти. У школу пішли в Пилятин. Доки тепло, їздили велосипедами, а зимою жили у діда з бабою.
Нам понаравилось тут жить. У лісі красивенно. Птиці повно. Солов'їв стільки, що, здається, усе на світі дзвенить від їх пісень. Тепер поменшало птиць. Ото бризкали якоюсь гадостю ліс — і поуничтожали птаство. І звірів поменшало. Лисиці, правда, і тепер бродять. А були ж і лосі, дикі свині, кози — усе повибивали.
Одну лисицю і я вбила. Палкою. Чую раз, а вона в курятник влізла, на курку напала. Дак я її палкою, палкою, по голові, по голові. І отже гадость: кров'ю сходить, а курку не випускає.
І вовків раз бачила. Йшло їх двоє. До нашого хліва. Я до Сашка.
— Вовки, — кажу. А він:
— Та ні. То собаки. Овчарки.
Вони, правда, хлів наш минули, пішли в напрямку Пилятина. Назавтра люди казали, що 27 овець там задавили. Були точно вовки, а Сашко боявся мене налякать, тому й придумав про овчарок.
Наравиться мені тут жить. Тихо, спокійно, красиво. Привикла без людей. Як буваю у дітей у Козельці, томлюся. Усе гуде, а тут гарно.

Горе за горе зачепилося

— Віра моя закінчила бухгалтерський технікум у Чугуєві. Робила в Задесенні, вийшла заміж. А тоді у них там не склалося, і вона з дочкою Людою повернулася додому.
Іван вчився в Києві, робив на заводі Артема. Тепер вони і Козельці. Іван водієм на «швидкій», а Віра теж у лікарні, робоча двору. В обох свої будинки. Віра хазяйство держить чимале. Торік її дочка померла. В одну мить. Осталось троє діток. Старші Сашко і Коля живуть з Вірою, а Артемку, зовсім малюсінького забрала сваха.
У Івана вісім років тому померла жінка Оля. Гарна була людина. Остався Іван із сином Сашком. Ловкий хлопець. Вивчився на ветеринара. Тепер у Сираях робить.
А в 2002 році помер наш батько. Сильно заболів. Лежить на оцьому дивані, я коло нього сиджу, питаю:
—До кого, Сашко, ти мене приютиш? Сам з ким би доживав? З дочкою чи з сином?
А він заплакав.
—Дивись сама, — одказав.
Не хотів умирать.
— Коня не збуватиму, — каже.
— Я вже не стягну супоні,— отвічаю йому. — Не подужаю.
Діти поклали батька в больницю. Перед смертю йому захотілось гуркового борщу.
—  Я зварю, — кажу, — привезу свіжого, гарячого.
Поїхали додому в ліс. Заходилась готувати, а тут машина спинилась коло двору, хтось голосить.
— Немає вже нашого батька, - плаче з порога Віра.
Поховали Сашка в Козельці. Так і мати моя лежить, і Люда. А Олю поклали в Сираях, звідки вона родом.

«Тут мені добре»

— Після смерті Сашка було дуже сумно. Сама в хаті, ні до кого обізваться. Кругом ліс. А тоді рішила нічого не бояться. Читаю молитовник, слухаю радіо.
— А електрики у вас ніколи й не було?—питаю я Євдокію Іванівну, не виявивши на стінах і стелі ніяких слідів проводки.
— Була. Три дні. Як сина в армію проводжали. Привезли із ферми движок, робив на бензині. І телевізор даже робив. А так з мене хватає ламп. Бачите, он стоять. На керосині. От тільки десь скло ділося. Треба пошукать. Добре, як не побилося.
Оце за все життя я першу зиму перебула у Вірки. Не хотіла їхать, дак вони що устроїли — не заготовили мені дров на зиму. А я ж двічі на день хату зимою топлю.
Віра каже:
—  Їздить до тебе холодно. Переживаю, чи ти там не замерзла, чи не голодна. Зимуватимеш у мене. Місця хватить.
Усе в них там добре. Ніхто мене не обижає. А я додому хочу, в ліс. Сиджу на лавочці під хатою. Буде якийсь перехожий — побалакаємо. Ні — теж не біда. Мені тут добре. Думаю на зиму більше нікуди не їхать. Без хазяйки і кришу розкриють, і вікна повиймають. Будки ж украли. Ні-ні, тут лучче, чим у селі. Лісу я не боюсь. Треба сказать, щоб мобілку купили.
От тільки б розрешили мені цю хату купить. Вона ж досі не моя, а лісництва, государственна. Невже ж я не заробила її за 55 років, що живу тут?
Нехай би дітям осталася під дачу.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №28 (1208)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: