«Поки Крим не візьму, додому не повернуся…»

Добавить новость

Понедельник, 17 Августа 2015 11:00  |  Просмотров: 2475

І не повернувся. Олександр Шумейко загинув під Горлівкою

У четвер, б серпня, у Киселівці Менського району попрощалися з 32-річним Олександром Шумейком. Рядовий, артилерист-навідник «Рапіри» 53 бригада 17 Кіровоградського полку загинув 3 серпня під Горлівкою на Донеччині від отриманих осколкових поранень під час мінометного обстрілу.


Олександр Шумейко

Машину з труною Олександра живим коридором зустрічали жителі Мени, Величківки та Киселівки, проводжали і в Чернігові.

Олександр народився на Бахмаччині. Кілька років жив у Криму разом з батьками Віктором Миколайовичем та Євгенією Петрівною. Потім переїхали на батьківщину мами у Киселівку. Тут закінчив школу. Одразу ж поїхав працювати у Київ, рятівником. Паралельно навчався у Чернігівському інституті економіки та управління на заочному відділенні. Відслужив у Десні. Хотів бути танкістом, як дід.

Після смерті батько залишив Олександру квартиру у Криму. Сашко переїхав жити на півострів. Працював у Ленінському МНС. Одружився.

— Як стався переворот у Криму, сказали: «Роботи тобі немає», — розповідає мати Євгенія Петрівна. — Створювали йому жорстокі умови. Бо син говорив: «Я українець». Не сприймав того, що відбувається. Погрожували йому. Тому вирішив їхати на батьківщину. Це ще до референдуму було. Думав, як налагодиться, повертатися до Криму. А як референдум відбувся, твердо вирішив залишатися в Україні.

Перевівся працювати у Чернігів, теж МНСником. Дружина залишилась у Криму (на похорон вона не приїжджала. — Авт.).
Він казав: «Доки Крим не візьму, додому не повернуся». І не повернувся, — плаче мати. — Весь час говорив: «Я за Україну. Вижену всіх, аби не погрожували моїй мамі».

Родичі розповідають, що Олександр просився у чернігівського керівництва на фронт. Сказали: не можна. Тоді чоловік звільнився з роботи.
— Я документи, підписи збирала, що син за дідом доглядає, що мати — інвалід, аби тільки не взяли воювати, — згадує Євгенія Петрівна. — Забрав ті документи. Сказав: «Як не пустиш тут, поїду до Чернігова. Звідти заберуть». Пішов усе ж добровольцем. Любив Україну і Менщину.

Олександр пішов воювати у лютому цього року. Спочатку пройшов навчання у Рівному, далі — Схід.
— Як ішов на фронт, мені руки цілував. І все боявся, щоб нас не убили, — говорить жінка і тулиться до молодшої доньки 20-річної Надії. — Бо, каже, усі бандити ідуть і кричать «аллах акбар». Я чула, як вони стріляють, як говорить рація, як іде бій, як стріляють снайпери. Зв'язувались щодня. Як міг, дзвонив, ні — то писав повідомлення.
Олександр приходив у відпустку наприкінці червня. Дуже хотів попасти на зустріч випускників. Однокласники розповідають, що був веселий, обіцяв повернутися з перемогою.

В останнє говорив з мамою незадовго до своєї загибелі.

— Щось віщувало біду?
— Чорна вода наснилася, — пригадує Євгенія Петрівна. — І покійна директорка школи вся у білому, наче весільному. Зняла вона ту сукню і мені поклала. А я ще думаю, ну навіщо мені те плаття. Як почула по телевізору, що обстріл був, відчула, що нема його уже.

Провести в останню путь Олександра Шумейка приїхало районне керівництво, військовий командир. Ще кілька днів по стежці від хвіртки будинку, де жив Сашко, лежали засохлі квіти, що ними в останню путь село проводжало героя.

У серпні минулого року Киселівка прощалась із уродженцем села Олександром Уткіним.

Усього ж за час війни на Сході Менщина втратила сімох синів.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №33 (1527)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: