Війна за голови

Наш земляк Валентин Буряченко, головний редактор центрального друкованого органу Міноборони України «Військо України», повернувся з відрядження на Донбас і розповів, як терористи влаштували полювання за командою військових журналістів та їхньою спецтехнікою.

Майстри пера та слова допекли ворогу своєю творчістю так, що ті пообіцяли за їхні голови винагороду в 50 тисяч доларів. Про війну за серця людей, жахіття, взаємовиручку, побратимство і героїзм українських воїнів - у розмові з колегою.

- Валентине Івановичу, в так званій зоні АТО, а по-суті - на війні, з початку конфлікту працює сила-силенна журналістів. Навіщо там знадобилися ще і військові журналісти?

- Робота військових журналістів відрізняється від роботи наших цивільних колег, для яких основне завдання - задоволення інформаційних запитів власної аудиторії. Нас же військове командування залучає для роботи з людьми в прифронтових населених пунктах, а також для проведення інформаційно-психологічних операцій.

Адже з того, як буде ставитися до військових місцеве населення, випливає і настрій українських воїнів. Якщо військові будуть відчувати, що вони не даремно ризикують власним життям, то їхній і моральний, і бойовий дух ставатиме міцнішим, додаватимуться сили та наснага боронити рідну землю.

Наприкінці вересня Путін відважив своєрідний комплімент українському інформаційному спротиву. Він поставив своїм військовим завдання подавити нас. Та для них не так сталося, як гадалося. Хоча у нас і гірше забезпечення, хоча і вчимося в процесі, та ми беремо ворога творчим підходом, воюємо не числом, а вмінням.

Наведу один приклад. Ми попросили військове командування розконсервувати для нас радянські звукові станції на базі БТР-80. У нашому секторі їх працювало дві. Але навіть ці дві станції допекли росіянам настільки, що вони влаштували на них справжнє полювання. Дійшло до винагороди в 50 тисяч доларів тому, хто знищить нашу звукову машину. Чого ж боялися російські інформаційні війська? Екіпаж звукової станції - не звичайний. Ми підібрали спеціально навчену команду, сідали на броню, ставили, скажімо, україномовні пісні і курсували вулицями прифронтових міст. Так би мовити, викликали на себе вогонь патріотизму. Після кожного рейду ми аналізували відсоток людей, які позитивно нас сприймали. З кожним рейдом відсоток прихильників України збільшувався.

- Зрозуміло, що за весь час Ви встигли дещо побачити. Що, на вашу думку, е найбільшим жахіттям цієї війни?

- Війна не має кольорів, окрім чорного та білого. Так само з більшості емоцій є почуття невимовної радості і почуття невимовного жаху. Ми раділи бодай найменшій подяці від народу і жахалися звірств нелюдів.

Коли ми перебували в Дебальцевому, де нині працює моніторин-гова комісія, для прес-центру АТО подарували мікроавтобус. На війні техніку заведено називати певними іменами. Оскільки подарунок зробив Коломийський, то мікроавтобус ми назвали «Сарочкою».

А шляхом на Дебальцєвє ми зупинилися на «Сарочці» біля красивого озера. І тільки-но хотіли порибалити як відчули жахливий різкий сморід. Виявляється, це було те озеро, куди терористи скидали трупи убитих і закатованих ними людей. Там і досі знаходять трупи, цілими родинами знаходять.

Ці звірства російських найманців ніколи не будуть виправдані в очах людства. Як і те, що вони роблять, коли відступають. У всіх без винятку звільнених українською армією містах терористи заміновували школи, дитячі садочки, помешкання звичайних людей. Робили це для того, щоб потім все звернути на українців. їхній цинізм стосовно цивільного населення просто вражає. Все більше місцевого люду це розуміє, тому ми переможемо.

- Що Ви, як головний редактор центрального видання Міноборони, можете сказати про ситуацію з інформаційним голодом на звільнених територіях? Чи вистачає там нашої друкованої продукції, чи працює місцеве телебачення?

- У тому ж Дебальцеве в центрі, біля міської ради, є величезний закинутий пустир, на тому пустирі стоїть камінь, а на камені викарбувана дата 1989 рік і напис: «На цьому місці буде побудовано пам’ятник нашому земляку, великому поетові Володимиру Сосюрі». Досі «будують»!

Цей ліричний відступ - щоб всі зрозуміли менталітет мешканців Донбасу. Вони не шанують своїх земляків, не будують їм пам’ятники, їм байдуже навіть до самих себе. Десятиліттями Донбас не бачив україномовної продукції, десятиліттями їм вбивали в голову ворожу антиукраїнську пропаганду.



Нині, як не дивно, Донбас очищується і відкриває очі. Хоча проблем і досі вистачає. Наприклад навіть зараз там нереально купити україномовну пресу. Навіть у звільнених українською армією містах продають періодику з тимчасово окупованих Донецька та Луганська. Ще одним з мінусів є відсутність регіонального телебачення, через яке ми б могли доносити інформацію місцевим.

- Як живуть та воюють там наші захисники?

- Фронтовики нарікають на тилове забезпечення. Воно дійсно шкутильгає, але дуже допомагають волонтери. Якби не вони, то ця війна носила б інший характер. А ось для ефективної війни вистачає всього - немає проблем ні з соляркою, ні зі зброєю, ні з боєприпасами.

Воюючи у часто важких умовах, наші воїни демонструють невимовну мужність. Кожен вчинок наших військових - героїчний. Нам доводилося писати про солдата, який, перебуваючи в оточенні під Іловайськом, виніс на собі більше двох мільйонів гривень. Він вже бачив за 200 метрів від себе російські танки, чув їхній говір, але витягнув з бронежилета пластину і засунув туди гроші. Він міг цього не робити, міг їх спалити, як це передбачено в інструкції, але він вирішив врятувати гроші для армії. Цього солдата звати Сергій Добренький, він боєць 39-го батальйону територіальної оборони і він - герой. Завдяки таким людям ми стримуємо російську агресію і завдяки їм Україна переможе.



Віталій Назаренко, фото Валентин Буряченко, "Чернігівщина" №47 (499) від 20 листопада 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.