Як живуть діти в Чернігівському прикордонні

На Городнянщині на­віть у Берилівці, яка поряд зі знелюдненою Сеньківкою, за­лишається понад 10 людей. Усі — до­рослі. Разом із тим у деяких селах, що теж за кілька кіло­метрів від кордону, живуть і родини з дітьми. У Мощенці на 160 мешканців — 12 школярів.

Навколо села — чор­ний ліс. Горів після обстрі­лів і скидів вибухівки. Восе­ни 2022-го в ньому загинув 31-річний місцевий житель. Кажуть, поїхав по дрова в обідню пору, коли було за­тишшя. І тут почалося... За­знав серйозних поранень, а допомогти ніхто не міг: того дня було понад 30 прильо­тів. Чоловіка виявили тільки о пів на сьому вечора. Ряту­вати його було вже пізно.

Чорний ліс діти бачать із вікон автобуса, який, ко­ли немає тривоги, везе їх на уроки в один із городнян- ських ліцеїв. Ця похмура картина, як і звуки вибухів неподалік села, для них ста­ла вже звичною.

— Головне — вдалося знайти найбільш безпечний маршрут, — каже начальник відділу освіти Городнянської міськради Григорій Смо­ляр.

На навчання діти їдуть з радістю. Бо це ще й можли­вість поспілкуватися з однолітками. У селі вони чи не востаннє збиралися всі ра­зом у позаурочний час напе­редодні нинішнього Нового року, коли з ініціативи бібліо­текарки Людмили Руденок дорослі влаштували для них свято. Прикрасили ялин­ку, що росте в центрі села, сільське споживче товари­ство підготувало солодкі по­дарунки. Водили хороводи, танцювали, співали. Аком­панував староста — Сергій Руденок.

На шляху до Городні шкільний автобус заїжджає в Полісся — забрати ще од­ного учня. Іванові 13. Бать­ки розлучені. Мати на заро­бітках у Чехії. У селі живуть його дідусь і бабуся. А Ваня — зі старшою (їй немає і 20 років) сестрою.

— Село під постійни­ми обстрілами, — розказує місцевий староста Анато­лій Пошенко. — Наймасштабніший був минулорічного жовтня. Горіли будівлі, був понівечений легковик, вби­то коня і корову. Відтоді лю­ди почали більше виїжджа­ти. Зараз зі 154-х мешкан­ців залишилося 66.





Наприкінці цьогорічно­го лютого два безпілотники впали майже в центрі села. На щастя не вибухнули. Бо наробили б багато біди.

— А коли був останній приліт?
— Учора (розмовляємо 27 березня. — Авт.). Цілили у вишку. Знищать її — буде­мо відрізані від усього світу. Поки що в нас є мобільний зв’язок і, хоч і з перебоями, все ж таки працює Інтернет.

Прикордонну Ільмівку ворог обстріляв першо­го дня повномасштабного вторгнення — не вщухало майже пів години.

Сюди тривалий час — через небезпеку — не до­їжджала «швидка» (хворих треба було везти до Хоробичів), з цієї ж причини й до­сі не завозять балонного га­зу: постачальник погоджу­ється доставляти його тіль­ки до сусіднього села. Але люди все одно не поспіша­ють покидати рідні хати. Сьогодні тут мешкає понад 140 осіб. Є навіть початко­ва школа. Її функціонування забезпечує міська рада.

— Школу відвідують 12 учнів, — говорить Григо­рій Смоляр. — Місцеві та з Володимирівки і Дня-Доброго — там живе одна багатодітна сім’я. Старшо­класників возимо до Хоробицького ліцею.
У ньому навчаються та­кож діти з Деревин. Школу і садок у селі закрили мину­лорічної осені через відсут­ність облаштованого укрит­тя.

Джерело: газета "Гарт", Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: