66-річна Катерина Іваненко 9 місяців добивається виплат за полеглого сина

Добавить новость

Четверг, 16 Мая 2024 15:44  |  Просмотров: 2091

У центрі Ріпок є меморіал земля­кам, які загинули за Україну. На ньо­му є і портрет молодшого сержанта
1 -ї окремої танкової Сіверської брига­ди, 44-річного Дмитра Іваненка із Сибережа Ріпкинської громади. Його не стало в серпні минулого року. З тих пір минуло вже дев’ять місяців, а мати Ге­роя — 66-річна Катерина Миколаївна — і досі не отримала обіцяних держа­вою 15 мільйонів гривень.



— Діма народився в Чернігові, де ми мешкали з моїм нині вже покійним чоловіком Іваном. Я тоді працювала фасувальницею цукру, він — шофе­ром на нафтогазовому підприємстві.
Окрім Дмитра, у нас іще двоє дітей — Оксана (їй зараз 46 років) і Олексій (йому 41). У липні 1995-го з Іваном на роботі стався нещасний випадок, він у важкому стані потрапив до лікар­ні, де за кілька днів помер. Так я зоста­лася з дітьми сама, — розказує Кате­рина Миколаївна. — Довелося працю­вати на двох роботах. Викручувалася.

Згодом вирішила перебратися в село.

У 2000 році продала квартиру в Черні­гові і разом із синами (дочка вже бу­ла замужем) переїхала на Ріпкинщиу. Ми з Альошею оселилися в Сибережі, а Дімі я купила хату в сусідньо­му Ямищі. Дмитро став працювати за фахом — електриком на сільгосп­підприємстві. Коли в серпні 2015-го йому прийшла повістка, він того ж дня поїхав у військкомат. Строкової служби Діма не проходив, бо мав серйоз­ні проблеми з підшлунковою. У ньо­го навіть була відмітка про непри­датність. Та попри це його забрали в АТО, він став командиром відділення самохідних артилерійських уста­новок. Воював під Попасною, Сєверодонецьком, Щастям, Лисичанськом. Про бойові дії Діма особливо не розказував. Лише якось проговорився, що вони з побратимом дивом вижили. Поїхали в місто забрати по­силки, а коли повернулися — побачи­ли, що їхній бліндаж розбито. Приліт.

Усі, хто був усередині, загинули.

Дмитра демобілізували в жовтні 2016-го. Повернувшись у Ямище, він влаштувався електриком у Чернігові. На ро­боту їздив потягом. У 2019-му перебрався до матері в Сибереж. Там і жив до повномасштабного вторгнення.

— Повістку Дімі принесли ще 23 лютого, — продовжує Катерина Миколаївна. — На ра­нок уже було чути перші вибухи, але він пої­хав у військкомат. Звідти подзвонив:«Нас ве­зуть у Гончарівське». Його зарахували стрільцем-санітаром у 1-шу танкову бригаду. Поки на Чернігівщині тривали бої, я нічого не знала про Діму: де він і чи живий. Бо ще 25 люто­го рашисти зайняли Сибереж, зв'язок про­пав. Лише у квітні дізналася, що син із побра­тимами прийняв бій поблизу Михайло-Коцюбинського Потім вони тримали оборону в Чернігові: спершу біля кладовища «Яцево», а згодом у Новоселівці і на Бобровиці. Коли окупантів вигнали з Чернігівщини, підрозділ Діми відправили на прикордоння.

Біля кордону Дмитро служив близько ро­ку. Востаннє мати бачилася із сином 18 квіт­ня 2023 року — в його день народження.

— Дімка тоді приїжджав у відпустку на 10 днів. Він уже знав, що скоро їх перекинуть на Донеччину, але мені не сказав. Тільки обняв на прощання і промовив: «Мамо, не пе­реживай, якщо не зможеш до мене додзво­нитися. Усе буде добре!» Згодом таки зізна­вся, що він на Донбасі. Їх направили під Ке­рамік Донецької області. Тиждень в окопах — три дні перепочинку в сусідньому Очере­тяному. Такий у них був «робочий графік». Коли Діма мав можливість, то присилав голосові повідомлення. А я — йому. Здебільшого так і спілкувалися. Зідзвонюватися вдавало­ся зрідка. Діма розказував, що їх регулярно обстрілюють. Зазнав кількох контузій. Остан­нє повідомлення від нього прийшло 15 серп­ня: «У мене все нормально». А надвечір наступного дня я дізналася, що Діми більше не­має... Йому стало зле прямо на позиції. У ви­сновку вказали:«Легенева недостатність». Бійці весь час в окопах, бліндажах, ось орга­нізм і не витримав тієї задухи, пилу в повітрі.

У документах від Міноборони зазначе­но, що «захворювання, яке призвело до смерті Дмитра Іваненка, та причина йо­го смерті пов’язані із захистом Батьків­щини». А отже мати бійця (оскільки власної родини він не мав) має право одержати ком­пенсацію в розмірі 15 мільйонів гривень. А ще зарплату сина за останній мі­сяць служби (включно з премією та надбавками), його відпускні і «похоронні» (13 565 гривень). Та жодної копійки їй і досі не випла­тили.

— 24 серпня Діму похова­ли на Алеї Героїв кладовища «Ялівщина» в Чернігові. А на­ступного дня я забрала в місті свідоцтво про смерть сина і свідо­цтво про місце поховання. На ру­ках у мене вже були «похоронка» і довідка про обставини смер­ті. Тому того ж дня я вирішила за­везти документи до ріпкинсько­го військкомату (зараз він нази­вається 4-й відділ Чернігівського РТЦК та СП. — Авт.).

У присутнос­ті своєї подруги я написала заяву на отримання компенсації. Її при­йняла головний спеціаліст війсь­ккомату Світлана Лукаш. Вона ж забрала мої документи і попроси­ла принести ще довідку про несу­димість та військовий квиток сина. Що я невдовзі й зробила. Іще Світлана Лукаш зазначила, що для виплати компенсації бракує двох довідок, які військкомату має прислати військова частина: од­на — про те, що син дійсно був учасником бойових дій, а дру­га — про його зарплату. Сказа­ла чекати.

Втім минув місяць, дру­гий, а виплат усе не було. Світла­на Лукаш пояснила це тим, що й досі немає тих двох довідок. Так тривало місяців 4-5. Узимку війсь­ккомат повідомив мені, що ті до­відки таки прийшли, але вони з помилками, тож до військової частини спрямували запит із проханням наді­слати виправлені. Час ішов, а зрушень не бу­ло. Тому я вирішила звернутися до юристів. Приїхала в Чернігів, зайшла в адвокатську контору. Там затребували 50% від майбут­ніх виплат (а це аж 7,5 мільйона гривень!). У той момент мені здалося, що діватися ніку­ди, тож погодилася. Та, порадившись із рід­ними, я розірвала угоду і стала шукати іншо­го адвоката. Дочка порадила звернутися до Василя Соколенка, який колись допоміг їй із розлученням. Я так і зробила. 18 квітня ми з Василем Костянтиновичем разом поїхали у військкомат. І там з’ясувалося, що моя заява, яку я подала ще в серпні минулого року, на­віть не була зареєстрована!

Коли адвокат запитав чому, Світлана Лукаш відповіла: «Так вийшло...» Зрештою я написала нову заяву. Її в присутності адвоката приймала Лукаш, пе­ревірила. Був і начальник Ріпкинського РТЦК та СП підполковник Володимир Петренко, який наказав підлеглій: «Зареєструйте!» Во­на зареєструвала. А за тиждень з’ясувалося, що в заяві не вистачає реквізитів: мого іден­тифікаційного коду й адреси. Довелося мені знову їхати у військкомат і дописувати ті дані. Також ми з адвокатом побували у військовій частині, в якій служив Діма. До нас вийшов їхній юрист і запевнив, що впродовж місяця виправлені довідки будуть надіслані до війсь­ккомату.

— Втім ці дві довідки насправді стосують­ся виключно оформлення нею пільг і отри­мання зарплати сина за останній місяць його служби. На компенсацію в 15 мільйонів гри­вень вони ніяк не впливають. — пояснює Ва­силь Соколенко. — Усі необхідні документи для цієї виплати були направлені військовою частиною ще в кінці жовтня минулого року, але з незрозумілих причин Ріпкинський РТЦК та СП тягнув і не передавав їх далі. Станом на зараз заява і все, що від нас вимагалося, у військкоматі. Тепер упродовж місяця ма­ють прийти виплати. Якщо ж ні — подава­тимемо позов до суду.

І ще мені прикро, що знайшлися такі нахаби-адвокати, які в цій си­туації затребували аж 50%. Та глобально про­блема полягає не в них. Бо всі ці компенса­ції родичам загиблих мають виплачувати­ся без втручання жодних адвокатів.

Чому так довго тягнеться історія з випла­тами, ми вирішили запитати в керівництва Ріпкинського РТЦК та СП. З’ясувалося, що Володимир Петренко нині у відпустці, тож зателефонували т. в. о. начальника військко­мату — майору Владиславу Пивовару:

— Заяву ми прийняли, зареєстрували і вчора (розмовляємо 9 травня. — Авт.) на­діслали до військової частини. Я особисто її підписував. Виплату по рахунках зробить вій­ськова частина. Те, що адвокатові не подоба­ється, як працює наш спеціаліст, і що, мов­ляв, з її вини 9 місяців затягують виплати, — це його бачення. Бо мені спеціаліст поясни­ла, що всі документи опрацювала, відправи­ла і що дійсно треба якийсь час зачекати.

— Але ж заяву на компенсацію Катери­на Іваненко писала ще в серпні минулого року. І тоді її чомусь не зареєстрували...
— У серпні я тут іще не служив, тому ме­ні важко щось сказати з цього приводу. Вам краще поспілкуватися зі Світланою Микола­ївною.

І ми спробували це зробити. Але давати будь-які коментарі Світлана Лукаш відмови­лася. Що ж — це її право. Ми ж, у свою чергу, обов’язково простежимо, чим усе закінчить­ся і чи отримає мати Героя належні їй виплати.

Джерело: газета “Гарт”, Юрій Нікітін

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: