39-річний Олександр Криволап заново вчитиметься ходити

Добавить новость

Пятница, 2 Февраля 2024 18:08  |  Просмотров: 2647

У чернігівському шпиталі проходить курс лікування зв'язківець З 2-ї окремої механізованої бригади — 39-річний Олександр Криволап із Ваганичів, що на Городнянщині. У нього множинні переломи обох ніг і лівої руки. Цих травм боєць зазнав на передовій, де в його бліндаж влучила ворожа 120-міліметрова міна (вагою 16 кг). Якимось дивом вона не розірвалася, однак пошкодила перекриття з дерев'яних колод і вони обвалилися на Сашка. Він уже переніс із десяток операцій, а попереду в нього — місяці лікування й реабілітації. Та Олександр не втрачає віри, що невдовзі знову стане на ноги.



Дитинство Сашка мину­ло на Городнянщині. Строко­ву відслужив в інженерних вій­ськах. Пізніше підписав контр­акт із ЗСУ. Три роки відслу­жив на Київщині — у бригаді зв’язку.

— Продовжувати контракта не став, бо армія тоді фінансу­валася слабо, зарплати у вій­ськових були невисокі, — пояс­нює Олександр.

— Вирішив ре­алізуватися в цивільному жит­ті. Став працювати у сфері бу­дівництва. Змінив кілька фірм. А останніх півтора року (пе­ред великою війною) трудився монтажником у компанії «Ав­тострада», що займається бу­дівництвом доріг і мостів, їздив по всій Україні. Та повномасштабне вторгнення росії зустрів удома, куди тільки-но приїхав із вахти. У Ваганичі рашисти зайшли першого ж дня, але не зу­пинялися в селі і рушили далі — на Чернігів. Після деокупації області я ще якийсь час попра­цював в «Автостраді», а в люто­му 2023-го долучився до Сил оборони України.

Олександра направили в новосформований 405-й стрілецький батальйон, який набрали з мешканців Чернігів­щини. Пізніше підрозділ підпо­рядкували 32-й окремій меха­нізованій бригаді.

— Із лютого до червня ми проходили навчання злагодження. А на початку літа нас перекинули на Куп’янський напрямок, що на Харківщині. Мене призначили зв’язківцем. Робота полягала в тому, щоб забезпечувати постійним зв’язком наших хлопців «на нулі».
Також за потреби я лаго­див і налаштовував засоби радіозв'язку.

Окупанти постійно обстрі­лювали їхні позиції з мінометів та артилерії. Кілька разів при­літало зовсім поряд із ним. Та Бог милував. Аж до 11 жовтня 2023-го...

— Того дня рашисти гатили по нас із самого ранку. Хвиля­ми: обстріляють, потім нетри­вала пауза — і знову луплять. Я був у своєму бліндажі. Зі мною — троє побратимів: мій помічник, а також черговий офіцер і солдат, що прибіг до нього. Спершу ми чули «недольоти» снарядів. А десь о 10.20 ворожа міна влучила прямо в наш бліндаж. Свідомості я не втратив, але за відчуттями все стало­ся немов за секунду. Пам'ятаю, як гепнуло і почали па­дати колоди перекриття. Прямо на мене. Наступне, що згадую, — як намагався вибратися з-під тих колод. Тоді й відчув сильний біль у но­гах і лівій руці.

Побратимів, на щастя, не зачепило, тож вони першими й кинулися мені на допомогу. Швидко розібрали завал, викликали евакуаційну машину. Зне­болювального в хлопців при собі не було, тому довелося потерпіти, поки прибудуть бойові медики. Вони ж на­клали мені турнікет на пра­ву ногу (бо там були мно­жинні відкриті переломи, а на лівій нозі — закриті. — Авт.) і повезли в Сенькове Куп’янського району. Там мені прооперували праву ногу і ближче до ночі допра­вили в харківський шпи­таль, де прооперували ще й ліву. А за три дні перевезли в Охтирку на Сумщину, де я пробув тижнів зо три.

Ме­ні підчищали рани, відкачу­вали рідину, що в них зби­ралася, і перебинтовували, але не оперували. Наступні хірургічні втручання прове­ли вже в Сумах. За місяць — три операції. Та, видно, невдало, бо права нога почала гноїтися. Тоді було вирішено відправити мене в Голо­вний військовий клінічний госпіталь у Києві. Столич­ні медики зразу сказали, що нога «запущена» і, скоріше за все, доведеться її ампу­тувати. Однак спробували її врятувати (провівши аж 8 операцій). І зробили це! За що я їм безмежно дякую! Там же, у Києві, мені встано­вили на ногу апарат Ілізарова. Носити його треба ще 4 місяці. Потім буде реабі­літація. По суті, поведеться заново вчитися ходити.

Із третього січня Саша перебуває в чернігівсько­му шпиталі. Каже: тут за ним доглядають добре. На­стрій — бойовий.

— Попервах, одразу піс­ля поранення, у моральному плані було важкувато. Та за­раз я в повному порядку, — запевняє. — І великою мі­рою це завдяки підтримці близьких. Своєї сім'ї в мене поки що немає, але є стар­ші сестри: Ольга, Галина і Людмила. Вони приїжджа­ють до мене, телефонують. Так само підтримують і по­братими.

— Які маєте плани?
— Зараз такий час, що наперед багато загадувати не хочеться. Найголовніше — стати на ноги. Вірю, що так і буде.
Лікування Олександра повністю оплачує держава. Та якісна реабілітація, во­чевидь, потребуватиме ко­штів. І тут кожен із нас мо­же допомогти земляку. Но­мер його банківської карт­ки:

4149 4990 7820 7980 (Олександр Криволап, ПриватБанк).

Джерело: газета “Гарт”, Олексій Прищепа, фото Юрія Вєткіна

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: