Жорстока ціна перемоги: історія захисника Романа Троня, котрому відірвало руку

Добавить новость

Воскресенье, 3 Сентября 2023 16:29  |  Просмотров: 3131

Військовий Роман Тронь отримав поранення на «нулі», по­трапивши під ворожий обстріл. Йому відірвало руку. Наразі захиснику необхідні кошти аби придбати протез. Це значно полегшить його життя, бо однією рукою робити складно, а дещо взагалі не можливо. А ще Роман каже, якби можна було - повернув­ся б назад у стрій. Про пережите на війні, реабілітацію та бюрократію - у нашій розмові.



Пішов добровольцем

Роман Тронь, 29-річний військовий із Парафіїв­ки. До початку повно- масштабного вторгнення декілька років працював за кордоном на автозаво­дах Чехії, Німеччині, Поль­щі. У січні 2022 року приїхав додому. Коли по­чалася війна його першою й непохитною думкою було йти боронити країну. Іншого виходу не бачив. Тож усвідомлено зі своїм товаришем пішов у військ­комат записатися добро­вольцем у ЗСУ. Спочатку потрапив у Київський так званий «розподільник», далі - у Мирноград на До­неччину і вже через два дні - на передову. У складі 110-ї окремої механізова­ної бригади воював на різ­них ділянках фронту.

Недовго служив наш земляк-захисник, але рубців на серці від пере­житого у чоловіка залиши­лося багато, хоча його очі усіляко приховують той біль.

На початку серпня ми­нулого року військові пе­ребували на Авдіївському напрямку, поблизу села Новоселівське. Відбива­ли постійні атаки ворога. Відколи стали на нульові позиції, спокій військовим тільки снився. Вороги по­чали штурмувати Авдіївку і навколишні населені пун­кти з використанням усієї техніки, яку мали.

- Ми були окопані у посадці попід дорогою Донецьк-Маріуполь. Справа від мене був кок­сохімічний завод. Ворожі позиції - через дорогу, у посадці навпроти. Це дуже близько, - детально розповідає Роман Тронь про найстрашніший день у його житті. - Рашисти хотіли взяти нас у кільце. Почалися бої. Вони нама­галися перебігти дорогу у наш бік, ми їх почали відстрілювати. Так протри­малися декілька днів, від­бивши усі штурми ворога.

«Не вистачило однієї секунди»

11 серпня 2022 року - шостий день штурму. По­чався мінометний обстріл. Роман із товаришем у цей час був у бліндажі. Хвилин через п’ять стало тихо. Раптом почули крики із сусіднього укриття.

- Це кричав Богдан із по­зивним «Іюнь». До речі, він у взводі був єдиним моїм земляком, із Чернігова. Ми з побратимом Андрієм швидко побігли до нього, - згадує Роман. - Побачи­ли, що Богдан вже випов­зає з бліндажа, бо ноги не слухалися. Тож викликали по рації машину, щоб його евакуювати, а тим часом побігли по ноші.

Під час обстрілу проби­ло дах бліндажу, а оскол­ки потрапили Богданові у спину та стегно. Побра­тими винесли пораненого до безпечного місця, куди може доїхати транспорт, щоб товаришу терміново надали медичну допомогу.

- Весь цей час над нами висів ворожий дрон, - каже співрозмовник. - Ми розуміли, що за нами слідкує їхній мінометник, прицілюється.

Хлопці почули виходи і побігли до найближчо­го маленького окопу, аби там заховатися. Адже розуміли, що їм потрібно вберегти не лише своє життя, а й пораненого, який лежав на ношах і не міг самостійно рухатися. Військові поклали його на східцях бліндажа, бо далі ноші не проходили. Роман залишався на вулиці - тож вирішив бігти до сусідньо­го укриття, яке було за шість-сім метрів.

- Я вже ногами сто­яв на східцях і готувався стрибати у бліндаж - не вистачило однієї секун­ди: близько чотирьох метрів від мене справа упав 120-й снаряд. Я по­летів уперед. Далі - пер­ші хвилини не пам’ятаю. У голові дзвеніло, в очах потемніло. Напевно, був непритомним, - пригадує той страшний день захис­ник. - Коли прийшов до тями - лежав на животі. Хотів піднятися: один бік тіла піднімається, інший - ні. Перевернувся на спи­ну - спробував ще раз: не виходить. Трохи підняв голову і побачив, що біля східців, на які я щойно хо­тів забігти - лежить моя рука. У мене відірвало праву руку.
Роман відірвану руку узяв ногами, підтягнув до грудей і поклав біля себе. Потім відчув: по голові тече щось гаряче - одразу не зрозумів що це. Коли вже лівою рукою поторгав каску - там намацав дірку.

- Каска була пробита, а з голови стирчав осколок, - розповідає оборонець.

- Витягнув його. І з руки теж. Кровоточила права нога. Осколок залетів у шию, пробив перетинку у правому вусі. Аптечки по­ряд не було - залишили на позиції, від якої відійшли.

Підступний рашист ба­чив пораненого захисни­ка рідної землі і хотів його добити, бо ще декілька разів цілився у нього, ви­пустивши три-чотири сна­ряди, котрі розірвалися дуже близько. На щастя, вони не зачепили Рома­на. Його трохи засипало землею, гілками, але за­лишився живим.

Приїхали якісь люди та вивезли двох поранених із передової. Роман міц­но притуляв до себе пра­ву руку і не відпускав. Все тіло нестерпно боліло, але він тримався, терпів і все розумів, що відбулося. Коли їх довезли до карети швидкої допомоги - лише тоді Роман знепритомнів.

Руку пришили, але вона не прижилася

- Я проснувся вночі. Ми з Богданом були у клініці. Де - не знаю. Побачив, що він поряд. Лежав на сусіднь­ому операційному столі. Йому першому ввели нар­коз. Потім я бачив, як йому уздовж розрізали живіт із самого верху й донизу. Знаю, що товаришу почи­стили шлунок, бо там було повно осколків. Розірвало жовчний та сечовий мі­хури. Роздробило таз та кістку у лівій нозі, - ділить­ся пережитим Роман.

Нашому земляку лікарі пришили праву руку, на­шпиговану осколками, був відірваний безіменний палець. Потім Романа від­правили на подальше ліку­вання у Дніпро, в обласну лікарню імені Мечникова. Там надали необхідну ме­дичну допомогу, далі - у військовий госпіталь, де знову зробили операцію. Бо давала про себе знати пришита рука - вона ніяк не хотіла приживатися.

- Пам’ятаю, після опе­рації мене вертольотом відправили у Вінницю, в лікарню імені Пирогова. Знову - операція. Лікар попередив: якщо у руці є щось живе - її залишать, в іншому випадку дове­деться ампутувати, - роз­повідає Роман. - Проте намагання медиків вря­тувати руку виявилися марними.

Варто нагадати, що, коли Роман лікувався у Вінниці, ічнянські діти облаштували блокпост на вулиці Чернігівській та збирали кошти на його лікування. Про поранення бійця шко­лярі дізналися із фейсбуку і вирішили таким чином допомогти земляку із Па­рафіївки вилікуватися. Ро­ман, коли дізнався про них був розчулений таким дитячим вчинком. А фото малих патріотів, яке йому надіслала мама, й досі зберігає у своєму теле­фоні. Односельці у рідній Парафіївці теж збирали кошти на його лікування.

Вчиться жити у новій реальності

Роман довго не міг усві­домити той факт, що до­ведеться жити без руки. Що таким, як раніше, життя не буде, але воно продовжується. Воїн зміг через три тижні піднятися з ліжка і почав помаленьку призвичаюватися до но­вого життєвого етапу. Як би складно не було.

Два з половиною міся­ці Роман був у Вінниці під наглядом лікарів. З ним та з іншими пораненими солдатами працювали й психологи - команда справжніх фахівців. Був тривалий процес лікуван­ня та реабілітації. З часом змирився з тим, що немає руки.

Додому Роман Тронь приїхав у жовтні. Його по­братим Богдан продовжує лікування у столичному інституті раку: воїн зовсім не ходить. І, зазначу, що­місяця отримує виплати - по 900 гривень! Без ко­ментарів.

Стосовно себе, земляк зізнається, що головне в усьому - терпець. А його треба дуже багато. Адже після втрати робочої пра­вої руки довелося всього вчитися заново.

Вже вміє Роман з однією рукою їздити за кермом, справлятися в побуті. Щоправда, деякі дії для нього не під силу. А Романова підтримка - його кохана дівчина Наталія. Вона завжди поряд.

- Ми все разом робимо: і їсти готуємо, і прибирає­мо, - додає Наталія Жигун. - Це заохочує Рома­на.
- У майбутньому хочемо узаконити наші стосун­ки, - не приховує радості Роман. - Мрію про міцну родину.

Про бюрократію

Земляк звільнився із ЗСУ у січні цього року. Але не все так просто. Спочатку потрібно було пройти ВЛК у Києві - на це пішло два тижні. І все за власні кош­ти. Потім довелося поїха­ти у свою військову части­ну у Черкаси, в якій Роман навіть ні разу не був.

- Чотири рази їздив у Черкаси. Знову за свій ра­хунок, - розповідає захис­ник. - Треба було пройти обхідний лист, здати всі речі, яких мені у військовій частині не видавали, бо форму, бронежилет, ка­ску і все необхідне я купив особисто. Але у частині записано, що це їхнє. По­тім потрібно було там до­чекатися усіх документів - їх просто пачка. Аж потім вдалося звільнитися.

І це ще не все. Далі знову Роман збирав документи, щоб подати в обласний Центр медико-соціальної експертизи (МСЕК). Потім потрібно було за­реєструватися, подати заявку і аж тоді на виз­начений час приїхав у Чернігів, де, пройшовши комісію, хлопцю призна­чили другу групу інвалід­ності пожиттєво. Потім, отримавши відповідне по­свідчення, знову збирав документи, але вже для пенсійного фонду. Роман каже, що лише у травні зміг оформити документи на призначення пенсії, бо бюрократична система у нашій країні нікуди не поділася.

- Дуже багато потріб­но зібрати різних довідок та документів, - нарікає Роман Тронь. - Тільки на початку липня нарешті вперше отримав виплату. Оформив пільги й на ко­мунальні послуги.

Цікавимося, чи допома­гає держава ліками.

- У мене є пільга на ліки. Але потрібно їхати у пен­сійний, дізнатися перелік тих медичних препаратів, які видаються безкоштов­но, на які є знижка 50%. Потім написати заяву, з якою їхати та укладати угоду з громадою, щоб вона оплатила ці ліки. Далі - знайти аптеку, яка б мо­гла замовляти ліки і з нею теж підписати договір. Будь-яка пільга - це не
так просто... Ліки купую за власні кошти.

А ліків Роману потрібно дуже багато: транквілі­затори, снодійні, бо про­блеми із сном. Турбує головний біль, бо окрім поранення отримав ще й контузію. Його організм чутливий до зміни погоди - тоді військовому дово­диться колоти знеболю­вальні. І взагалі у Романа болячок, каже, хоч відбав­ляй.

Згадує, коли ще ліку­вався у Вінниці, просив лікарів щоб не спішили і не «списували» із ЗСУ, знову хотів повернутися про­довжувати виборювати Перемогу над окупантом, хоча вже й заплатив за це високу та жорстоку ціну.

- Думав, що мені швид­ко поставлять протез і я повернуся на фронт, - ді­литься співрозмовник. Але швидко не вийшло, бо, як виявилося, не все так просто. Тому зараз це ще одна Романова мрія - поставити протез. І мова не про імпортний, а наш, вітчизняний. Звісно, дер­жава повинна покрити всі витрати, але, на жаль, Ро­ман на це навіть не споді­вається, бо, каже, стільки потрібно зібрати докумен­тів - що це просто нере­ально.

Тож розраховує придба­ти протез за свій рахунок. Вже їздив у Київ у про­тезно-ортопедичну май­стерню «Ортотех-Сервіс» - там виготовлять протез. Але де взяти кошти? Мова про 1,5 мільйона гривень.

- Це ціна найпростішого протеза, - уточнює зем­ляк.

Тому звертаємося за допомогою до небайду­жих людей, бо самотужки родині Романа Троня таку суму не назбирати.

Жителі громад можуть перерахувати гроші на протез воїну за реквізи­тами: 5168 7451 1900 1037 (ПриватБанк) - Ро­ман Сергійович Тронь.

- Якби була можливість - знову повернувся б во­ювати, - переконаний військовий. - Навіть не можу пояснити - чому це так, чому мене туди знову тягне...

- При перших втратах падав бойовий дух. Ро­зумієш, що ми не без­смертні, - каже Роман Тронь. - Я особисто упа­кував у пакет 21 хлопця, яких уночі забирали з поля бою. А на позиціях нас було 96 чоловік. Жи­вими залишилися лише троє: я, Богдан та Во­лодимир. Ми троє, всі з важкими травмами. Наймолодшим із нас був 19-річний Денис із Одеси. Теж, на жаль, загинув: відірвало ча­стину голови. До свого 20-річчя не дожив один день. Андрій, з яким ми рятували Богдана, зник безвісти.

Джерело: Світлана Череп, “Трудова Слава”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: