Військова медикиня Ірина Комлева: «Найстрашніше — закривати очі»

Добавить новость

Пятница, 4 Августа 2023 11:44  |  Просмотров: 2772

У повсякденному житті вона – гарна хазяйка, дбайлива дружина, любляча мама і надзвичайна бабуся. На роботі ж це сильний, вольовий і вимогливий керівник, який на 100% впевнений у всіх своїх діях, завжди контролює ситуацію і не знає, що таке розгубленість, розпач і страх. Саме таким має бути справжній військовий медик. І саме такою є начальниця медичної служби 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого, підполковник медичної служби Ірина Комлева. Завдяки її стійкості у період активної фази бойових дій на території Чернігівщини було врятовано сотні життів. Усі поранені прикордонники, які потрапили до рук Ірини Комлевої, залишилися живими. Виконувати свій військовий та медичний обов’язок ця героїчна жінка продовжує і досі.



Березень 2022-го року

24 лютого 2022 року, і наступних днів можливості потра­нити додому в Ірини Комлевоі не було:
- Не було ані фізичної змоги, ані мораль­ного права По-перше, вже з перших годин повномасштабного вторгнення ми надавали медичну допомогу в підвалі - встигли пере­нести туди весь медпункт (кушетки, муніпуляційну, ліки, медкнижки). По-друге, в пер­ші дні ми випрацювали чіткий алгоритм дій. Уже 24 лютого у нас були і поранені, і вбиті.

«НАЙСТРАШНІШЕ - ЗАКРИВАТИ ОЧІ»

За останніх півтора року кількість праців­ників медичної служби 105-го значно збіль­шилася, а ось в період бойових дій надавала допомогу пораненим прикордонникам Ірина Комлева лише із двома колегами. Іще кілька працювало у підрозділах.

Однак це були справжні професіона­ли, яким не треба було зайвий раз щось по­яснювати. Коли поряд були поранені, кудись дівалися страх і відчай, все робилося швид­ко і правильно. Кажуть, що й один у полі во­їн, але я відповім, що ні! У мене працюва­ли добре навчені люди. Той же турнікет мо­же накласти і не медик, найскладніше ж по­чинається потім, коли треба ввести потрібні препарати, підтримати стан пацієнта до при­буття в лікарню. Тут обов 'язково мають бути знання і досвід У моїх дівчат і хлопців і пер­ше, і друге є. Та й... це зараз забезпечення дозволяє нам надавати допомогу всіма найпрогресивнішими і найзручнішими способа­ми, а тоді, в лютому 2022-го, у нас на весь загін було 78 джгутів Есмарха плюс стан­дартні ліки в аптечках. І навіть у таких умовах ми змогли зробити так, що жоден наш пора­нений не помер.

Звісно, були дуже важкі па­цієнти. Наприклад, з пораненнями у голову або відірваними кінцівками, але головне — усі вони живі! Знаєте, в роботі будь-якого лі­каря завжди найстрашніше - це безвихідь. Коли ти розумієш, що з людиною, але вже ні­чим не можеш допомогти. У той період бу­ло саме так 200-ті. Ніякі важко поранені не порівняються з ними. Коли везеш тіло у морг і розумієш, що це вже все... А ти їх знаєш, і не дай Бог у цей час в кишені загиблого ще й задзвонить телефон... Як це страшно!

Сво­їм дівчатам у таких випадках я казала, має­мо зробити спою роботу, а потім можете ві­дійти, викричатись, виплиакатись і... поверну­тися у стрій. Оце було і залишається для ме­не найстрашнішим - закривати очі, які вже ніколи більше не розплющаться. У період ак­тивних бойових дій не було часу над цим за­думуватись, а ось зараз... Це мені сниться. Часто я прокидаюся вночі і не можу заснути...

«НЕ ПРОСІТЬ У МЕНЕ МИЛОСЕРДЯ»

Не раз Ірині Комлевій доводило­ся ризикувати власним життям.

- Якось, коли ми забирали за­гиблих, ворожий БПЛА завис про­сто над нашим реанімобілем. Водій крикнув, що треба тікати. Ми встигли вскочити в машину і від’їхати від то­го місця всього на кілометр, як став­ся приліт. Потім був серйозний об­стріл. Ми стрибнули у бліндаж і пере­чікували вже там. На щастя, всі залишилися цілими. Часто мене запиту­ють, чи не було тоді бажання виїхати.
Ні! Бо навіщо ж я тоді надівала пого­ни? Навіщо вивчала медицину? Єди­ний сумнів, який у той період не да­вав мені спокою, безпека онучки...

Коли 24-го я їхала в частину, сказала своєму чоловіку Ростиславові (Ростислав Комлевий – відомий чернігівський хірург) одне: «Вбережи Улянку». І він це зробив. Три тижні після початку вторгнення вона жила в Чер­нігові, вивезти її ми не могли. Рос­тислав при цьому ходив на чергуван­ня у другу міську лікарню. Коли ж нам вдалося вивезти її з міста, руки в ме­не ще більше розв’язалися. І я була готова рвати ворога своїми руками.

Дякую Богові, що тоді мені не дове­лося надавати медичну допомогу ні­кому з рашистів. Я розумію, що мала б це зробити як медик, але не знаю, чи змогла б Раніше я ніколи не думала, що можу когось так ненавидіти, а тепер... Коли мені говорять, що в будь-якому випадку ми, як лікарі, маємо бути милосердними, я відповідаю: «Не просіть у мене милосердя. Во­ни нищать мою країну, вбивають мій народ, топчуть мою землю, паплюжать усе, що до­роге мені, ще з 2014 року І ви хочете, щоб я їх жаліла? Такого точно ніколи не буде!»

ОРДЕН КНЯГИНІ ОЛЬГИ

І зараз робота медиків-прикордонників триває 24 на 7, адже із квітня 2022 року, ко­ли рашисти пішли з території Чернігівщини, на кордоні мало що змінилося. Тут так само тривають обстріли, так само є поранені і вби­ті.



Мене запитують, коли було легше - тоді чи зараз, а я навіть не можу відповісти. - розводить руками Ірина Анатоліївна. - То­ді просто були інші задачі. Так. можливо, за­раз нашу роботу не так видно, але вона три­ває, і її чимало. Найперша - у кожному на­шому підрозділі є фельдшер. Якщо на ділян­ці щось стається, першим реагує саме він. Фельдшер починає надавати допомогу, поки на місце їде бригада для евакуації. А така у нас готова до роботи цілодобово. За 15 хви­лин після команди ми вже в дорозі. Як пра­вило, виїжджаємо зразу двома машинами і двома фельдшерськими бригадами. І досі кожен із нас готовий важко працювати, аби тільки наші хлопці залишилися жи­вими, а в ідеалі - ще й здоровими.

За такий підхід до роботи, осо­бистий внесок у розвиток вітчизня­ної системи охорони здоров'я і на­дання кваліфікованої медичної до­помоги та рятування життя людей в умовах воєнного стану Президент України Володимир Зеленський нагородив Ірину Комлеву Орденом княгині Ольги III ступеня Ця наго­рода для неї не перша, але особли­ва.

- Час від часу я беру її до рук, дивлюся. Це доказ того, що ми, жінки, можемо набагато більше, ніж про нас думають. І мова тут не про тендерну рівність, а про ту силу жі­ночої натури, яка є в кожній із нас. Ми мами, бабусі, ми керуємось інстинктами, нам треба захистити своїх дітей, і не важливо, ми їх на­родили чи ні. Коли мені кажуть, що жінкам немає чого робити на фрон­ті, я відповідаю: не всім. Є жінки, які спроможні виконувати якісь функ­ції нарівні з чоловіками. Особис­то я і далі робитиму все, що можу, щоб пришвидчити нашу Перемогу. Не хочу, щоб моя онучка жила я оку­пації або воювала. Хочу, щоб своє майбутнє вона будувала у мирній, вільній країні. Хочу, щоб ця війна зу­пинилася на нашому поколінні. І, як би па­фосно це не звучало, після Перемоги мрію проїхатися по своїй розбомбленій, але не­скореній країні, побувати в усіх її куточках, побачити все найцікавіше і найкрасивіше. І це обов 'язково буде!

Джерело: газета “Гарт” від 27.07.2023, Катерина ДРОЗДОВА, за матеріалами сайту dpsu.gov.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: