Батько захисника забрав гроші за загибель сина і протестує, щоб його іменем називали вулицю

Добавить новость

Воскресенье, 7 Мая 2023 15:49  |  Просмотров: 10391

«Заперечую», - так написав батько Віктор Михайлович Тригуб із Нехаївки під листом про перейменування вулиці у селі ім'ям його сина.



На фото - загиблий Станіслав Тригуб

Обурливий допис у фейсбуці

У містах і селах України перейменовують вулиці. По­збавляємося не тільки всього російського, а й вшановуємо людей, які залишили слід в історії України. Серед них - наші Герої, які віддали найцінніше - життя - за Україну, за кожного з нас. Перейменування вулиці чи встановлення гранітної меморіальної дошки - це найменше, що ми можемо зробити для них та їхньої пам'яті навіки.

Нещодавно у групі «Нехаївка», що у фейсбуці, дове­лося побачити допис, який сколихнув до глибини душі і навіть викликав шок. Публікацію розмістила нехаївчанка Надія Бирюк:

«Мати виховала сама трьох дітей, і коли один син загинув на війні, вона на честь Героя захотіла назвати вулицю, де він виріс, щоб була пам'ять. Але біологічний батько, забравши половину грошей і отримавши пенсію за загиблого сина, у заяві написав: «Заперечую». Чому за гроші не заперечував? Отакі батьки бувають. Нехай усі забудуть про Героя, який загинув, щоб ми спокійно спали».

У коментарях під дописом - обурення, біль, нерозу­міння, як так може вчинити батько, аби не увіковічнити пам'ять сина у назві вулиці. Щоправда, один коментар був на підтримку батька. Ось тільки деякі з них:

Любов Борисенко: «Як кажуть, не вкладається в голо­ві таке. Як так можна???? А вулиця, надіюсь, носитиме ім'я Героя».

Світлана Милько: «Один голос нічого не вартий, але величезний сором батьку вчинити так підло».

Танюшка Ганжа Никипорець: «Не підберу пристойних слів. Я думала: «нижче» не можна... Це навіть пробило дно...».

Ліна Милько: «Які сором і ганьба батьку. Нашому Стасу - Слава та Шана навіки».

Надія Ворона: «Мені здається, я розумію Вітю. Це не тільки честь та увіковічнення пам'яті, але й постійне нага­дування й жахливий біль від загибелі сина. Не поспішайте засуджувати. Спробуйте поговорити, роз'яснити, переко­нати батька, достукатися до його серця. Мені здається, він, написавши своє «заперечую», просто висловив свій страх. Але ж його син справді - Герой і повинен жити в пам'яті людей, односельців. Він - приклад хоробрості, відваги, відданості Батьківщині. Поговоріть. Батько обов'язково змінить свою керовану страхом та болем думку».

Тамара Півторак: «Це не батько, таких батьків не буває».

Тетяна Кислюк: «Валюша, якщо підтримують односель­ці, то плюй на «заперечую» горе-батька. Не він недосипав ночей, а борися за увіковічення пам'яті сина. Недарма він віддав своє молоде життя за Україну. Я підтримую твоє бажання, Стас заслуговує на повагу.

Наталія Єременко: «Це несправедливо. Вулиця пови­нна бути названа на честь нашого захисника Станіслава Тригуба. Тільки так».

Аннушка Журавель: «Боляче за таку реалію. Світла пам'ять Герою, мир і спокій. Рідним - сили, витримки, здоров'я. Кожен повстане перед судом Божим».

Світлана Ремесло: «У житті буває всяке, але я ніколи б не подумала, щоб батько не цінував пам'ять сина. Вітю, отямся, я тебе знаю зовсім іншим, будь гідним батьком свого сина, він загинув за наше світле майбутнє».

Александр Смирнов: «Так може він хоче центральну вулицю перейменувати, а не Зарудську (там 6 хат за­лишилося, де люди проживають), а так по центральній вулиці будуть усі люди ходити, а діти будуть запитувати у батьків: «Хто цей герой і чому так трапилось?».

Світлана Ремесло: «На мою думку, я б навіть село перейменувала, якби тільки мати не зазнала такого горя».

Мати виростила, виховала сина-Героя

Мова - про вшанування загиблого на Луганщині 25-річного жителя Нехаївки Станіслава Тригуба. З перших днів широкомасштабного вторгнення наш Герой став на захист Чернігова. Страшні бої тоді були на підступах обласного центру. Але вистояли, відбили рашистську навалу, про­гнали з Чернігівщини. Станіслав у прямому сенсі захищав нас із вами. Ми хоч і не були в окупації, але опинилися в тилу ворога, якому на той час було не до встановлення своєї влади на окупованій території, вони хотіли взяти Київ за три дні. А чи задумувалися ми, що було б із нами, якби наші відважні захисники не відстояли Чернігів і до нас прийшла окупаційна влада. На той час ми, дійсно, багато чого не усвідомлювали. Але сьогодні, знаючи про звірства в Ірпені, Бучі, Іванівці, Ізюмі, інших містах і селах України, які побули під окупацією, не важко здогадатися, що нас чекало. А тому те, що ворога ми і в очі не бачили і не відчули на своїй шкурі звірств окупантів, заслуга і молодого бійця-танкіста Станіслава Тригуба з Нехаївки. Він захищав своїх матір, батька, сестричку, братика, усіх односельців і кожного з нас, усю Україну.

Загинув хлопець 11 травня на Луганщині, проводжали в останню дорогу Героя 18 травня з усіма почестями. Того дня плакало все село за молодим життям, яке обірвала війна. Йому б жити і жити, любити, дітей народжувати і ростити, радіти життю... Мені довелося побувати на прощанні зі Станіславом Тригубом. Для газети готува­ли матеріал, отож спілкувалася з багатьма людьми, які прийшли того дня віддати шану нашому захиснику. І всі в один голос розповідали, який тільки хороший хлопець був Станіслав: чуйний, добрий, трудолюбивий, надійне чоловіче плече для матері. І завжди усміхнений. Він був, за словами людей, світлою, сонячною дитиною. Пам'ятаються слова однієї жінки, яка сказала: «Спасибі матері за сина». Матері, а не батьку.

По крупинці збирали матеріал про загиблого хлопця і його родину. У селі всі на виду, усі про всіх усе знають. Станіславу було 12 років, Валерії - 10, а найменшенько­му Максиму три роки, коли батьки розлучилися. Відтоді Віктор, батько дітей, проживав окремо, але неподалік, на одній вулиці. Кажуть, з Валею навіть не вітався, нічим своїм кровинкам не допомагав. Валентина сама тягнула на своїх тендітних плечах дітей. Виховувала, на ноги ставила. Городи, корова, робота за 15 кілометрів від села на Коропському сирзаводі... Як не важко було, але не зламалася, вижила. Діти були нагодовані і доглянуті. Важко навіть уявити, як було їй підіймати дітей. Одна, з трьома дітками, у селі, де і заробити ніде. А вона зуміла навіть вищу освіту двом дітям дати. Станіслав закінчив фізмат Глухівського педуніверситету, а Валерія - фа­культет початкових класів цього ж вузу. Максим ще поряд з мамою, він одинадцятикласник. Але, що б там не ро­билося на душі у жінки, Валентина ніколи не забороняла дітям спілкуватися з батьком. Діти ходили до нього, але жити з ним вони не хотіли - боялися. Натомість змалечку стали матері помічниками у всьому. І на городі, і в домі, і корову з паші зустріти, поки мама на роботі. Вони, як бджілки, увесь час трудилися біля матері. Найбільше лягло на плечі Станіслава, бо він найстарший. Своїм сестрі і брату він був і братом, і батьком, а матері - на­дійним чоловічим плечем.

Після закінчення вузу Станіслав прийняв чоловіче рішення - підписав контракт з ЗСУ і чим міг допомагав своїй родині. Бо які там у мами заробітки у селі, а Валерії треба було ще навчатися. Максиму ж купив комп'ютер, бо як сьогодні без нього, його брат не гірший від інших.

З перших днів широкомасштабного вторгнення - Ста­ніслав на захисті Батьківщини. Вижив у пекельних боях за Чернігів, а після визволення приїздив додому побачитися з рідними. Було це 1 травня, за 11 днів до загибелі вже на Луганщині. На той час вони базувалися у Конотопі.

Станіслав примчав у село мотоциклом. Їздив і до батька.

- Стас хотів похвастатися перед батьком, що він чогось вартий, що він не за його гроші, а за свої купив мотоцикла. Він хотів, щоб батько їм гордився, хотів йому щось доказати. Бо він знав, як ми жили, як зводили кінці з кінцями, - не втримує сліз мати Валентина Іванівна. - Він, коли йшов на контракт, казав: «Я ще докажу батьку, він ще мною гордитися буде». А вийшло не так.

Наша розмова з Валентиною Іванівною була короткою, оскільки не хотіла вона розголосу. Але відлуння пішло не від неї.

Уже майже рік, як мати у скорботі. Вона втратила од­ного зі своїх дітей, яких любить понад усе. Уже ніколи не переступить Станіслав поріг материного дому і не обійме, не пожаліє, не подарує внуків. Рана, яка ніколи не загоїться, яка кровоточитиме стільки, скільки і житиме, стільки і оплакуватиме свого Стаса. А сьогодні її душу пронизує ще й образа. Не за себе. За сина Героя.

Увіковічнення пам'яті Героя - наш обов'язок

У Коропській громаді вже перейменовано вісім ву­лиць іменами загиблих на війні героїв, одну з них ще у 2014 році. По двох з них триває громадське обговорення. Валентині Іванівні хотілося б, щоб і в Нехаївці їхня ву­лиця також носила ім'я її сина, який загинув за Україну. Обговорили в сім'ї, а потім сестра пішла до старостату, де їй допомогли написати заяву. У магазинах, на пошті залишили аркуші паперу, аби зібрати підписи. Люди, хто бажав, надавали свою згоду. Але батько написав: «За­перечую». Це викликало обурення в односельців, адже вулиця іменем Героя - це увіковічення його пам'яті. Як може батько бути проти? Що це за батько? Як так можна?

- Я не знаю, чому він так зробив. Може, він хотів зробити мені на зло, але при чому тут я. Мова про сина, про увіковічення його пам'яті. Мені за Стаса образливо. Дуже образливо, - голос матері здригається від сліз і відчувається величезний біль.

Мали розмову і з батьком, Віктором Михайловичем, але аргументованого пояснення не почули. Озвучити його позицію на сторінках газети неможливо, оскільки думка батька абсурдна, некоректна і образлива як по відношенню до Станіслава, так і до односельців.

- Як може бути батькове серце таке черствим? Мені у голову це не вкладається. Валя виховала сина сама, ми бачили, як їй дуже важко було, як вона вболівала за ді­тей, як старалася, аби у них все було. Як розривалася між роботою, домашнім господарством, дітьми... Вона душу в них вклала, тоді коли батько, проживаючи на одній вулиці, нічим їм не допоміг. Його син загинув, захищаючи Україну і свого батька у тому числі. А він так нічого і не зрозумів. Гордитися треба таким сином, - каже одна з сусідок, яка попросила не вказувати свого імені.

- Від грошей Стасових не відмовився, від пенсії Стасової не відмовився, а від пам'яті про нього відмовляється. Як так може бути? - така думка ще однієї нехаївчанки, котра також чомусь боїться вказувати себе.

Станіслав часто казав: «Батько ще гордитиметься мною». Невже в батька так і не з'явилася гордість за свого сина Героя? Невже пам'ять про нього не варта нічого? І невже тільки через це у селі так і не буде вулиця названа ім'ям Героя?

Сьогодні у Нехаївці ще збирають підписи за перейме­нування вулиці Зарудецька на вулицю імені Станіслава Тригуба. Потім буде звернення до Коропської селищної ради, де розглядатимуть це питання. Яке може буде рі­шення у такому випадку, коли один з батьків проти?

-У нас ще не було таких випадків, коли батьки проти. Адже це шана і повага до їхнього сина. Це вшанування пам'яті, - каже заступник голови Коропської селищної ради Наталія Басанець.

- Мені дуже хотілося б, аби вулиця в селі носила ім'я Станіслава. Він того заслужив. Але чим закінчиться ця історія, не знаю. Звернення про пере­йменування вулиці розглядатимемо на комісії, виконкомі. Законодавство передбачає згоду батьків. А оскільки один з батьків Героя проти, то направимо йому листа від імені селищної ради. Невже і тоді він буде проти?

Прикра, абсурдна ситуація, яка не піддається ніякому поясненню. Адже батько навіть не виховував сина. Чому тоді його голос має таку силу? За законом, то може і так. А по-людськи, по совісті такого просто бути не може, аби один голос міг блокувати прийняття такого важливого рішення. Лише через одну людину може не бути вулиці імені нашого Героя Станіслава Тригуба. А як же бажан­ня матері, аби пам'ять її сина Героя була увіковічена? Пам'ять про наших героїв має бути вічною і світлою на довгі і довгі роки, аби наше прийдешнє покоління знало і пам'ятало тих, хто віддав своє життя за наше світле майбутнє у вільній Україні.

Джерело: газета “Нові горизонти”, Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: