Надія Двойнос, яка здавала позиції ЗСУ росіянам, заявила, що робила це через безгрошів’я в родині

Добавить новость

Четверг, 4 Мая 2023 19:42  |  Просмотров: 7801

У Чернігівському районному суді розглядають справу дружини колишнього старости села Жукотки Михайло-Коцюбинської громади, — 32-річної Надії Двойнос. Її обвинувачують у тому, що за гроші повідомляла рашистам інформацію про переміщення та розташування українських військ. Слідство встановило, що за свою «роботу». Надія двічі отримала по 3 тисячі гри­вень. Тепер жінці загрожує від 8 до 12 років ув’язнення. Чергове засідання у справі відбулося 21 квітня.



Надія — багатодітна мати. Має четверо дітей. Співробітники СБУ викрили її у вересні минулого року. У телефоні знайшли листування з окупантами, а також фото та відео з позиціями ЗСУ. Слідчі інкримінували жінці ч. З ст. 114-2 ККУ (несанкціоноване поширен­ня інформації про Збройні сили України в умовах воєнного стану та з корисливих мо­тивів).

Уже більш ніж пів року вона пере­буває в СІЗО. Весь цей час за дітьми доглядає її чоловік Максим, який свого ча­су був старостою. Родина й далі мешкає в селі. Щоправда, з двору майже не ви­ходять. Усе через осуд та вороже став­лення більшості односельців. Люди роз­казують, що Двойноси із самого початку пішли на контакт з окупантами, підгодо­вували їх, прали їм форму, а Максим на­віть лагодив ворожу техніку. За це вони з дружиною нібито мали привілеї — вільно пересувалися селом, користувалися мо­більними телефонами. Хоча є й такі, хто підтримує родину. Так, на попередньо­му засіданні, що відбулося 24 березня, свідками захисту виступили сусід, односельчанка і приятель родини. Цього ж ра­зу на суді заслухали саму обвинувачену.

— Російські війська зайшли в село ввечері 25 лютого. Вони все про всіх знали вже через 10 хвилин, бо в старостаті знайшли списки добровольців, військових, а в Будинку культури бачи­ли стенди з фотографіями і прізвищами атовців. Перших 10 днів окупації ми по можливості зідзвонювалися зі знайомими із сусідньої Шибиринівки (зокрема з їхнім старостою) і передавали інформа­цію про рух ворожої техніки. Та коли в ха­ту навпроти нас заселилися окупанти, то ми вимкнули телефони і сховали їх у по­гребі. Росіяни заявили, що братимуть із нашого колодязя воду, бо там, де во­ни зупинилися, її не було. А ще наказали прибрати собаку подалі від входу у двір, інакше застрелять. По воду приходили щодня. Також через наш город навпрос­тець ходили до центру села. Але з оку­пантами ми майже не спілкувалися. Се­лом перемішалися всі на рівних умовах: лише вдень і лише з дозволу російських військових, — запевнила суддів Надія.

І розповіла, як уже після окупації села на неї в месенджері вийшов чоловік, яко­го звали Іван. Він писав із російського номера.

— Це було в липні, десь 16-17 чис­ла. Мені почали приходити повідомлен­ня у вайбер. Де росіяни взяли мій номер — не знаю. Під час окупації я нікому сво­їх контактів не давала. У повідомленні звернулися офіційно: «Надіє Дмитрівно, ми хочемо, щоб Ви нам за гроші надавали деяку інформацію про військових».

Я відповіла, що мене це не цікавить. То­ді вони почали писати, що скоро повер­нуться і знають, де ми живемо. Я повто­рила, що ні з ким не співпрацюватиму. Та в 20-х числах до мене прийшов якийсь чоловік купити води (Надія як ФОП тор­гувала продуктами з дому. — Авт.). По­ки я відраховувала йому решту, він ска­зав, що я маю погодитися на пропо­зицію, бо відмова загрожуватиме мо­їй родині. Після цього випадку я отрима­ла повідомлення про те, що росіянам по­трібні дані про місцеперебування ЗСУ на території нашого і сусідніх сіл.

Оскільки я двічі на тиждень їздила в Чернігів по про­дукти, то добре знала дислокацію військ, проте боялася нашкодити як своїм рід­ним, так і нашим захисникам чи цивіль­ним. Тому надала неправдиву інформа­цію. Написала, що ні техніки, ні військо­вих тут немає і що вони лише періодично приїжджають. Хоча насправді вони там стояли.

А ще зазначила, що якщо їх не цікавлять такі дані, то я можу повернути гроші. Та мені відповіли: «Нас цікавить будь-яка інформація, ми готові платити». Після цього мені почали писати вже в телеграмі, цікавилися рухом військо­вих колон.

Я не їздила і не вираховувала. Просто написала навмання, бо розуміла, що перевірити вони не зможуть, але за­платять. Згодом росіяни заявили: мають дані від полоненого, що в сусідньому се­лі розміщується штаб. Я була в курсі, що там дійсно є штаб, техніка, військові, але написала, що військ немає, а тільки кухня, яку спорудили, щоб годувати солда­тів, котрі періодично приїжджають копа­ти окопи.

І зробила коротке відео в'їзду до села, де перебували військові. Там бу­ло три будівлі, та я вказала, що їх дві. Че­рез якийсь час у мене поцікавилися, чи маю я можливість виїжджати в Чернігів. Я відповіла: «Так». Їм була необхідна ін­формація про дислокацію військових по всьому місту. Тоді я пояснила, що не маю можливості зібрати такі дані і не займа­тимусь цим. Після чого мене запитали, чи знаю я хоч якесь місце, де можуть бу­ти військові. Від наших сусідів-дачників (вони живуть у Чернігові інтернату) я чула, що під час боїв за міс­то в будівлі інтернату мешкали бійці ЗСУ і туди були влучання. Тому надала росія­нам інформацію про те, що, можливо, во­ни там. Надіялась, що раз будівля пошко­джена, то навряд чи в ній хтось мешкатиме.

На уточнюючі запитання Надія відповіла, що жодної ненависті чи зневаги до української влади в неї немає. А також те, що не знає, чому в повідомленнях кура­тор називав її позивним Фенікс. Що сто­сується суми грошової винагороди, то обвинувачена заявила, що ніколи її не обговорювала: «Після надання інформа­ції мені просто перераховували гроші на картку і все».

— Чому Ви нікуди не заявили про ці повідомлення? — поцікавився про­курор.

- Я боялася, що якщо розповім про них, то буде така ж ситуація, як склалася зараз. Майже зразу я купила собі нову сім-картку, щоб не отримувати цих пові­домлень. Та після того, як прийшов чоло­вік із погрозами, мені нічого не залиша­лося, як надавати їм інформацію таким чином. На співпрацю я погодилася через погрози. На додачу було складне матері­альне становище.

Наш із чоловіком су­купний дохід тоді складав 7-8 тисяч гри­вень за місяць. Я розкаююсь у скоєному. Мені дійсно соромно, що я могла своїми діями зашкодити військовим і цивільним. Я не хотіла, щоб вони постраждали.

На судовому засіданні було кілька од­носельців обвинуваченої. Вони сиділи окремо від родичів Надії — її старшої се­стри Тетяни Деркач і матері Валентини Зубенко.

— Люди озлобилися на нас, бо дехто нарозказував, буцімто ми всією родиною співпрацювали з росіянами, — говорить Тетяна. — Ще й навигадували, нібито я їхніх військових «обслуговувала», що аж черга під двором стояла. Усе це неправда.

— Чому Максим не їздить на засідання? Відрікся від дружини?

— Ні, він підтримує Надю, двічі на тиждень відправляє їй передачі в СІЗО. А на засідання не приїжджає, бо боїться залишити дітей. Йому ж мало не щодня погрожують односельці. І в двір залазили, хотіли хату спалити.

— Яке покарання для Надії Ви вважали б справедливим?

— Якщо щось і було, то хай їй дадуть умовне, щоб відпустили до дітей. Вона боялася за рідних. Мабуть, на її місці я вчинила б так само.

На наступному засіданні сторони мають перейти до судових дебатів. Його призначили на 14 травня. До того часу Надія Двойнос залишатиметься під вартою.

Джерело: газета “Гарт” від 27.04.2023,  Олексій Прищепа

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: