На Чернігівщині через суд доводили факт смерті захисника, тіло якого не змогли забрати з поля бою

Добавить новость

Воскресенье, 30 Апреля 2023 19:00  |  Просмотров: 7027

— Цей випадок перший у моїй практиці. І не лише в моїй: шукаючи схожі, я переглянув чимало справ щодо військових з усієї України — таких не виявилось, — гово­рить адвокат Ростислав Соботник.

Суд відбувся 12 квітня в Коропі. Свідки приїжджали з га­рячих точок. Вони підтвердили, що уродженець Шабалинова (на Коропщині) Владислав Володимирович Донець, 1984 року народження, був їхнім бойовим побратимом. Загинув 11 квітня минулого року в них на очах.





Читайте також:

Загиблий азовець Владислав Донець повернувся з Польщі, аби захищати Україну

Батьки захисника сиділи в залі. Володимирові Петрови­чу 64 Надії Михайлівні 62. За рік вони прийняли стільки го­ря. що вистачило б на все життя. А тепер ще й суд...

Посивіла змучена мати світлішає поглядом, тільки згаду­ючи про сина:

- Він з дитинства був бійцем. Ніколи не жалівся. Не про­сив захисту. Усі свої проблеми розв'язував сам. Ще підлітком завів спеціальний зошит, куди записував, як виживати в екс­тремальних умовах. Любив працювати з металом. Хотів ста­ти ковалем.

І таки став ним. Правда, після школи вступив до Київського автодорожнього університету. Та провчив­ся два з лишком роки і кинув. Повернувся до Шаба­линова. З нуля зробив кузню. Його шоломи, кольчуги, арбалети купували не лише в Україні, а й за кордоном.

Одружився. Народилися син і дочка - зараз їм 16 і 13. Та щось у їхніх із невісткою стосунках не склало­ся — сім ’я розпалася.

Друга дружина, киянка, за словами Надії Михай­лівни, переманила Владислава в столицю. Та він і там умудрився спорудити кузню. У нього було багато дру­зів — таких же одержимих роботою з металом ковалів.

Коли один із найкращих загинув в АТО, Влади­слав пішов воювати замість нього. Контракт підписав у 2018-му. На три роки. Був танкістом (у нього й по­зивний Танчик). Повернувся на початку літа 2021-го. Побув кілька місяців і поїхав на заробітки в Польщу — зварювальником.

Повернувся на другий день після повномасштабного вторгнення.

— 24-го телефонує: “Мамо, я їду додому. За­хищатиму Україну, своїх ді­тей”. Планував заїхати до них у Дніпро, побачитися, віддати гроші, які заробив. Та вийшло зовсім інакше.


З дороги Владислав час­то дзвонив батькам чи над­силав повідомлення (мати перечитала їх десятки ра­зів — пам'ятає всі дати і тек­сти). Так вони дізналися, що син доїхав автобусом тільки до Житомира. Везти паса­жирів далі водій відмовився — уже йшли бойові дії. До­братися до Києва Владу до­помогли на поліцейському посту — посадили в машину з тероборонівцями.


У повідомленні від 26 лютого Владислав напи­сав. що його зарахували в полк Азов. 3 березня на­діслав фото, де він за кер­мом автомобіля. Їхали за­хищати Бучу. Після цього Влад не виходив на зв'язок цілих чотири дні. Виявилося, він був на завданні. Після зі­ткнення з ворогом три доби пішки йшов до бази. Знав, що батьки не знаходять со­бі місця, і повідомив, що жи­вий, при першій же нагоді — з чужого телефона.

Надсилав вісточки зві­дусіль, де був, — з Ірпеня, Ворзеля, Василькова, Го­ренки, Мощуна...


— Востаннє ми з ним го­ворили 8 квітня Владислав тоді був у Запорізькій об­ласті, — витирає сльози На­дія Михайлівна. Здається, вже виплакала всі, де тільки й беруться...


Далі — тиша і невідо­мість. Спочатку думали: знову на завданні, телефон брати із собою забороне­но, дасть про себе знати, як тільки зможе. Хоча б голос його почути, хоча б слово..

Та минув місяць, повер­нуло на другий, а звісток не було. Ні від Владислава, ні від його командирів. Коли чекати і мучитися від невідо­мості вже не було сил, бать­ки розмістили оголошення про розшук сина в соціаль­них мережах.


— Невдовзі нам подзво­нила незнайома дівчина. Ка­же: “Мій хлопець знає про Владислава. Зателефонуй­те йому. Дала номер. Чо­ловік одразу набрав. Я все зрозуміла по його очах — на­шого сина більше немає...

Владик загинув ще 11 квітня під селом Новозлатопіль Запорізької облас­ті. Той хлопець — синів по­братим - розказав: «Наша колона потрапила в засід­ку. Командир наказав від­ходити. Проте Владислав зі своїм кулеметом залишився на дорозі прикривати нас. Таким було його рішення. Знав, що вціліти під вогнем противника нереально. За­гинув рятуючи побратимів».

Вони намагалися забра­ти його тіло, та не змогли, бо почався шалений артоб­стріл. Скільки воно проле­жало — невідомо. А може, й досі ще десь там...

Куди тільки не зверта­лися батьки по допомогу, щоб повернути сина додо­му і поховати в рідній землі. Вдалося зв'язатися з поміч­ником командира тієї части­ни, де служив Влад.

Він сказав, що Владислав - герой і його ма­ють представити до нагоро­ди. Обіцяв, що, коли звіль­нять територію, де він заги­нув, тіло привезуть у Шабалинів. Ми сподівалися: бу­демо ходити до сина хоч на могилу. Але так і не дочека­лися його усе, що купили для похорону, і досі не зна­добилося.

- Владислав Донець не призивався через наш війсь­ккомат, та після звернення батьків ми зв'язалися з пол­ком “Азов”. Там повідомили, що тіла немає і де воно зна­ходиться, не відомо, — роз­казали в Коропському центрі комплектування.


Не дав результатів і роз­шук, організований патронатною службою “Янголи Азову”. Ніби не було солда­та. Наче не захищав країни в ті півтора місяця.


У батьків не було нія­ких документів. Тільки до­відка з військової частини від 22 червня — про те, що Владислав Донець був за­лучений командиром час­тини до виконання завдань з оборони держави у період введення воєнного стану в Україні. Через відсутність лі­карського свідоцтва (чи хо­ча б фельдшерської довід­ки) про смерть вони не ма­ли змоги здійснити держав­ної реєстрації смерті сина.

У поліції порушили кримі­нальне провадження не що­до загибелі захисника, а що­до його зникнення. Священ­ники відмовлялися прави­ти заупокійну службу. Навіть меморіальну дошку з його прізвищем на шкільній стіні без відповідних дозволів не можна було встановити. До­шку виготовили за сприяння патронатної служби.

— Адвоката знайшла теж служба. Ростислав Воло­димирович — із Києва. Ду­же нам допоміг, - говорить Надія Михайлівна. — Ми безмежно вдячні йому. «Ян­голам Азову», директорці Шабалинівської ЗОШ Юлії Дубатовк — вона не стала чекати дозволів: розмістила на стенді, присвяченому за­гиблим захисникам-шабалинівцям (це Ігор Довгий та Олег Дожук. — Авт.) фото і нашого сина. І слова щемні були сказані про нього на шкільному мітингу.

Фото Владислава є на стенді і в селищній раді.



— Як так могло стати­ся, що участь у бойових діях загиблого на очах у побратимів героя довело­ся доводити в суді? - за­питую адвоката.

— Такі, як Владислав До­нець, пішли захищати кра­їну в перші дні повномасштабної війни — не чекаючи повісток, не витрачаючи ча­су на підписання контрактів — поспішали виконати свій обов'язок. У військові фор­мування їх оформляли вже потім - заднім числом.

На суді свідки поясни­ли, що всю їхню групу було оформлено і зараховано до військової частини лише 11 квітня (це підтверджується військовими квитками). Вла­дислав загинув саме цього дня. Його не оформили.

— Пояснили, що доку­менти, які він подавав, бу­ли втрачені. — додає Рости­слав Соботник.

Тільки на суді батьки ді­зналися, що їхній син, коли воював у Київській облас­ті, входив до складу дивер­сійно-розвідувальної гру­пи. А про смерть під Новозлатополем — від очевид­ця: один зі свідків розказав, що через поранення в живіт Владислав втратив дуже ба­гато крові. Коли побратими наблизилися, щоб забрати Владислава. пульсу в нього вже не було — він перевіряв особисто. Та винести поле­глого побратима з поля бою не змогли — противник по­чав несамовитий безупин­ний обстріл.

...Рішенням Коропського районного суду від 12 квіт­ня факт смерті Владислава Донця було встановлено - з уточненням, що він заги­нув під час безпосередньої участі в заходах, необхідних для забезпечення оборони України.

Тільки через рік рідні змогли відновити добре ім’я свого солдата. Тепер вони можуть отримати потрібні довідки, а діти — розрахову­вати на виплати за загибло­го батька

Джерело: газета “Гарт” від 27.04.2023,  Марія ІСАЧЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: