8973-ій поранений Павло Бредюк їжу в окопах ділив з мишами і втратив брата на війні

Добавить новость

Пятница, 7 Апреля 2023 14:09  |  Просмотров: 5732 | Обновлено 21 Апреля 2023 15:24

— Поранення отримав 21 грудня, на дев’ятий день після приїзду на фронт. Ранок був, на диво, тихий, спокійний. Російські війська були від наших позицій десь метрів за 500. Близько 10.00 ішли міняти хлопців з позицій. Аж раптом засвистіло. Нас накрили з міномета. Подумав: «Аби не в мене». Устиг повернутися і крикнути: «Падайте». Уламки залетіли через ліву долоню, прошило сідницю, зайшло в куприк і поперек. А сам бронежилет залишився цілий. Можна сказати, мені повезло, усі уламки пройшли навиліт, — повертається боком 27-річний Павло Бредюк, військовослужбовець, солдат 167-го окремого батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони, нині проходить реабілітацію в Чернігові. — Поранення отримав біля селища Білогорівка Луганської області. Олексія Бабинця, побратима, з села Тупичів на Городнянщині, контузило, оглушило. Отримав сліпе поранення (має вхід і не має виходу) в стегно, ледь не перебило кістку. Він колишній афганець, теж з перших днів став добровольцем.



На фото Павло Бредюк

— Як вас евакуювали?
— Відтягнули в умовно безпечне місце. У дірки позапихали кровоспаси (кровоспинні медичні вироби у формі бинтів, серветок, тампонів, пластирів). Кров майже не витікала. Зацементували добре:).
Олександр Турбін, чернігівець, сержант, прийняв рішення евакуювати нас удвох з Олексієм стежкою до евакуаційної точки (де надається перша домедична допомога тим, кого забрали з поля бою). Транспортом під’їхати не можна, гориста місцевість, дорога розбита. Усе прострілювалось мінометами чи АГС (30-мм станковий автоматичний гранатомет). Близько двох кілометрів пішки йшли через село, якого вже нема. А було жиле і багатолюдне. Зараз там руїни, жодної вцілілої хати. Кацапи вщент його знищили. Ледь видно фундаменти будівель.
Щоб легше було йти, скинув бронежилет. Щоб була опора, автомат використовував замість милиць. Ішли вчотирьох. Олександр Турбін першим, потім я, Олексій Бабинець. Замикав колону Євгеній Герман, теж з Чернігова. Між собою тримали дистанцію, десь до десяти метрів. Укупі не можна. Обстріл — усі й ляжемо.

— Обоє поранені, ішли пішки. Не втрачали свідомість?
— Був шок, адреналін, біль. Думки: «Треба жити далі». Спираєшся на автомат, і вперед! На першій евакуаційній точці нас оглянули, надали домедичну допомогу і відправили в Краматорськ. Олександр і Євгеній удвох повернулися назад на позиції.
Коли 21 грудня мене пораненим привезли в лікарню Краматорська, мені дали номер 8973. За моїми підрахунками, зараз щонайменше тисяч 30 поранених на лінії Бахмута. Може, помиляюся. І насправді менше.

— Якщо лежачі поранені?
— Хлопці несуть на ношах так само пішки, такими ж стежками.

— А загиблих?
— За кожним не поїдеш, дороги прострілюються ворогом. Збирали на вулиці по декілька в одне місце, накривали тіла. Коли була можливість, приїжджали БМП (радянська гусенична бойова машина піхоти) чи «Козаки» (український бронеавтомобіль, створений у 2009 році) і забирали.

Роту брата перемолола арта

— Артему Бредюку, рідному брату, 24 грудня 2022 року виповнилося 26, а через тиждень він загинув. Приїхав до Соледара Бахмутського району Донецької області наприкінці листопада. Поряд з ним, у сусідніх бліндажах, воював Юрій Луценко, колишній генеральний прокурор України, двічі міністр МВС України. Брат служив у військовій частині А7329 на посаді водія 163-го окремого батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони. Базується в Ніжині.

З початку повномасштабної брат став добровольцем. Збирався одружитися, але не судилося. Мав власну фірму в Ніжині по пошиттю автомобільних килимків.



На фото загиблий Артем Бредюк



На фото Юрій Луценко та загиблий Артем Бредюк

31 грудня братова рота, а це 80 чоловік, попала під артилерійський обстріл. Більшу частину перемолола арта (самохідна артилерійська установка). Десь третина була поранена, їх змогли евакуювати. Серед них був і Артем, — голос Павла починає тремтіти. — До евакуаційної точки його несли понад чотири кілометри. У нього було поранення ноги і руки, вирвало третину сідниці. Самостійно наклав джгут. Не вистачило часу дістатися до лікарні. До останнього був при свідомості, але втратив багато крові.
Тоді Ніжин отримав багато похоронок. Двохсоті залишилися на полі бою. Забрати тіла не було можливості. Орки гатили в ті місця безперестанку. Накривало декілька днів, тіла розірвало на шматки, перемололо із землею... Деяких так і не знайшли.

— Як вам сповістили про смерть брата?
— 30 грудня мені зробили чергову операцію. 1 січня зранку побачив багато пропущених дзвінків від Макса, побратима Артема. Зрозумів, щось не так. Бо вранці він мене ніколи не турбував. Передзвонив і мені сказали, що Артема більше немає. Востаннє спілкувалися 28 грудня.
На Різдво, 7 січня, Артема поховали у Вересочі (Куликівщина). Я в той час був у госпіталі в Тернопільській області. Лежачий. На знеболюючих. Приїхати не зміг. Це вже був мій четвертий етап евакуації.

— Четвертий?
— Так. Спочатку на евакуаційній точці оглядають і надають першу допомогу. Потім відправляють у Краматорськ. Оглядають, роблять знімки, приймають рішення, куди далі. Я потрапив у Мечникова, Дніпро. Мене стабілізували, почистили рани. Далі — госпіталь у Тернопільській області. З госпіталю мене виписали 2 лютого. Зараз я у відпустці, проходжу ВЛК (військову-лікарську комісію) і МСЕК.
З 2004 року мав третю групу інвалідності через захворювання на епілепсію. Але, на щастя, за останній рік вона мене не турбувала, хоча ліки майже не приймав.

Дев’ять днів війни

— На моїх позиціях були хлопці з Чернігова чи району. Убити когось з русні, на жаль, не довелося. А от з полоненими-вагнерівцями (терористична організація, що комплектується російськими та іноземними найманцями, засудженими злочинцями) зміг поспілкуватися першого дня. Наші 81-а окрема аеромобільна бригада взяла під час штурму. Це були зеки з казані і нижнього новгорода.

— Що купував на схід?
— Нову форму, взуття, каремати, піджопники (сидіння туристичне) видали. Термобілизну на 168 сантиметрів зросту, а в мене 192:). Видавали суто для галочки. Після прибуття в Краматорськ теж дещо з форми видавали, але вже все за розмірами. Купував для обігріву сухі спирти, павербанки, шкарпетки, балаклави.

— Як грілися на фронті?
— Поряд з нашою позицією був бліндаж. Грілися від окопних свічок. Руки ховали під броню. Користувалися електронними грілками, у жилети вставляли пластини, які грілися від павербанку. Був генератор. Вмикали на декілька годин, щоб усе зарядити.

— Що їли?
— На «нуль» багато їжі не візьмеш. Енергетичні батончики, снікерси, ковбаски. Розкладали в карманани по декілька штук. Готувати, палити костер чи пічку не можна, ворог близько. Уже в Краматорську могли нормально поїсти.
Мобільний зв’язок ловив лише в Краматорську. Раз на декілька днів виїжджали туди — помитися і попрати речі. Звідти дзвонив рідним. В інших місцях зв’язку не було, і добре: ніхто не надзвонює, не турбує, — продовжує Павло. — На позиції прилітало багато синичок. Миші були зовсім ручні. Разом з нами їли печиво і галети:).

З менеджерів у гранатометники

— Микола і Тамара Бредюки, батьки, — місцеві фермери. Познайомилися на чернігівському «Чексілі». Тато працював водієм, мама — швачкою. Коли підприємство почало занепадати, на початку 2000-х, наша родина переїхала до бабусі в село Вересоч. У 2013 році закінчив місцеву школу і вступив до київського політехнічного інституту. Строкову службу не проходив. Міг отримати спеціальність інженера хімічного, полімерного і силікатного машинобудування. Навчання покинув на третьому курсі, зрозумів — то не моє. Поїхав працювати за кордон. Був різноробочим на заводах у Великобританії, Польщі, Чехії, Румунії, Угорщині. Повернувся за два місяці до великої війни.

У Чернігові проживаю на зйомній квартирі. У січні 2022 року в інтернеті випадково натрапив на оголошення і залишився працювати в місті. Менеджером по оптових закупках канцелярії, дитячого одягу, іграшок.

25 лютого пішов у тероборону, отримав автомат. Приїхав якийсь командир з 1-ї танкової і сказав: «Гранатометником будеш ти». Досвідченіші чоловіки дали короткі інструктажі щодо міських боїв, і ми рушили на позиції. Дали мені декілька «Шмелів» (вогнемет одноразового застосування радянського виробництва. Призначений для ураження відкритих вогневих точок, легкоброньованої та автомобільної техніки). На п’ять чоловік давали десь чотири.

— Що взяли із собою на війну?
— Разом з другом, Сергієм Ткаченком, у чому були, так і пішли: куртка, джинси, кросівки. У рюкзак поклав внутрішній і закордонний паспорти, банківську картку і кілька сотень гривень. Телефон і зарядний пристрій. Сергій зараз теж біля Бахмута.

— Звідки навички поводження зі зброєю?
— Поки був гарний інтернет, читав, як правильно користуватися, переглядав відео.
Ще й досі зберігаю записи, де 28 лютого я писав повідомлення своїм батькам: «Люблю вас. Прощайте». Поряд була яма з газовою трубою. Ремонтники не встигли засипати. Це був єдиний наш окоп.

— Ховатися в канаві з газовою трубою, це ж небезпечно!
— Залишатися поряд — ще небезпечніше. Ліпше, ніж нічого.
Моя точка була в мікрорайоні ЗАЗ. Трохи було моторошно. Однак прийшов на позиції і побачив хлопців з Вересочі. Воюють з 2014 року. Один командир, інший помічник командира танка. Настрій і бойовий дух піднявся.
Два тижні провів, майже не спускаючись, зі «Шмелями» на даху магазину «Квартал». Зустрічав ворожу піхоту. Чергував по черзі з Сергієм Ткаченком. На відпочинок переміщався в каморку поряд. Зі «Шмеля» так і не постріляв тоді.

— Їсти, пити як?
— На третій день люди почали підгодовувати нас. Дідусь приносив щодня півлітрову баночку борщу чи супу. Жив неподалік. Між собою дали йому позивний «Кава». Приніс мені теплі речі і башу (камуфляжний плащ-намет), який хоч трохи захищав від опадів. Цей же дідусь декілька разів на день приносив дві пластикові пляшки з гарячою водою, які я клав біля себе, щоб зігрітися.

Одного разу, ще тільки світало, ми мінялися з Сергієм. Я пішов з позиції, а він ще не заступив. Затрималися поряд. Як засвистить, і прилітає в метрі від того, де ми стояли. Дивом уціліли.
Як вийшли російські війська з області і до жовтня, ніс службу поблизу Чернігова і в Корюківському районі. Те, що поїдемо на луганський напрямок, нам казали ще з літа.

— Коли отримали перші гроші, як доброволець?
— У кінці квітня поробили карти і відразу отримали перші гроші. Близько 40 тисяч гривень. Більшість чоловіків тоді йшли не за грошима, а звільняти рідну землю від нечисті. Їли те, що привезуть. Витрачали особисті кошти.

— Гроші свої закінчуються, їсти і пити хочеться, курити щось треба...
— Так, цигарки на той час були на сніданок, обід і вечерю. Вигрібали домашні запаси. Як такого голоду — не було. Волонтери привозили вдосталь. Їжу вдавалося батькам декілька разів передавати через знайомих, які їздили дорогою життя (ішла полями з Чернігова до села Анисів сім кілометрів, і на Куликівку).

— Улітку 2022 року тероборонівців і добровольців доєднали до лав ЗСУ. Що для вас змінилося?
— Нічого. Лише отримав нову форму. Хоча першу зовсім випадково урвав собі серед знайомих у березні. Ношу 50-52 розмір, а став шукати 54. Дзвонить знайомий: «Є 52-й». О, чудово, забираю! Мені повезло. А хлопці ходили в чому попало. У когось військові штани, у когось кітель (куртка). У середині березня нас заганяють на склад одягатися. Щоб військові не бігали в цивільному одязі зі зброєю. Новий військовий одяг там лежав купою на підлозі. Кожен ходив і вибирав, що йому підходило.

— А на ноги?
— Перший тиждень проходив у звичайних валянках, а потім теж повезло — дістав берці.

— Перемога — наша спільна мрія. А про що ще ви мрієте?
— Створити родину.

— Дівчина вже є?
— Щось накльовується. Але поки зарано про це говорити:).

Волонтерство

— Зараз майже всі чоловіки з нашої родини на війні: Сергій і Микола, два мамині брати, Микола, мій хрещений, Владислав і Сергій, двоюрідні брати. Це з найближчих. Служить багато троюрідних і далі.
Тримаю зв’язок зі своїм рідним, 167-м батальйоном.

Поранення дають про себе знати. Шкіра стягується, тіло ниє. Від болю не можу спати на лівому боці, де було поранення. Сидіти просто так удома не можу, допомагаю побратимам і волонтерам зі зборами. Уже купили для бригади дядька автівку «Форд Ренджер». Дві тисячі доларів (80 тисяч гривень) зібрали серед людей і ще стільки ж дав куликівський благодійний фонд «Сіверяни». Збирали за кордоном. Зараз накопичуємо на другу машину. А ще військовим на передову постійно потрібно ліки від застуди, знеболююче.

Найближча ціль — назбирати 200 тисяч гривень на пікап для 35-ї бригади 1-го батальйону, яка зараз несе службу на сході.

Тож наближаймо перемогу разом!

Реквізити для допомоги:

БО БФ «Сіверяни»:
Картка 4246001003498254
Код отримувача: 44725252
IBAN: UA433052990000026006006313732
Назва банку: АТ КБ «ПриватБанк»

Ольга САМСОНЕНКО. Фото автора та надане Павлом Бредюком

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: