19-річний захисник Дмитро Терещенко повністю втратив ногу

Добавить новость

Вторник, 4 Апреля 2023 13:46  |  Просмотров: 5798

— Трохи збили температуру, але нижче за 39 не падає. Сьогодні (20 березня – ред.) була третя операція, завтра наступна, — розповідає телефоном 19-річний Дмитро Терещенко, солдат 119-ї бригади ТРО, окремого 167-го батальйону з позивним "Чемпіон", чернігівець. – Видаляють осколки. Вони в легенях, у нирках, у шлунку. Броня зовсім не захистила, усе пройшло крізь неї, — додає він. — Лікарі кажуть, тепер у мене два дні народження. Бо з такими травмами не виживають.



Були у ворога як на долоні

Дмитро — студент третього курсу факультету фізичного виховання Національного університету "Чернігівський колегіум" (колишній педагогічний), боксер, кандидат у майстри спорту (тренер Ігор Марченко), належить до складу збірної області з боксу. 26 лютого, 18-річним, пішов у чернігівську тероборону, потім у ЗСУ. Потрапив під артобстріл 13 березня 2023 року близько 13:00 під селом Білогорівка, на рубежі Донецької та Луганської областей.

— З Сергієм Комісаренком зі Сновська й чернігівцями Костянтином Мазком і Станіславом Мозговенком ми заступили в наряд, оглядали позиції. Аж раптом – звук. Прилетіло зовсім близько, нас усіх контузило. Наступні три виходи з "Градів" влучили в нас. Крик, вереск, істерика. У мене – поранення в ліве плече, живіт і праву ногу. Кров витікає. Дивлюся на Сергія — він хрипить і стікає кров’ю. Помирав у мене на очах. Йому було 54 роки, мав дорослих дітей та онуків. У Кості нога ледь трималася на якійсь трубочці. Станіслав мав травму голови. А я сам розбитий, не можу їм допомогти. Наклав собі турнікет. Передали по рації, що нам потрібна допомога. Рацію теж побило уламками, зв’язок був поганим. Нас не відразу почули.

Російські військові були приблизно за 2 км. Ми вже згодом дізналися, що були в них як на долоні, вони нас навіть прослуховували.

На евакуаційну точку першим віднесли Костю. Потім мене. Машина проїхати не могла. Хлопці з батальйону несли нас пішки близько 3 км гористою місцевістю, що прострілювалась. По них працювала важка артилерія. Гатили 150-мм снарядами. Одного поранили — у шию залетів уламок. Костянтину ампутували частину ноги нижче від коліна. У Станіслава був сильний забій голови.

Дочекатися темряви

Мене поклали на ноші. Сказали чекати на темну пору. Уночі орки трохи тихіше поводяться, не всі бачать, куди стріляти. Тоді в мене почався пневмоторакс (скупчення повітря в плевральній порожнині з одночасним підвищенням тиску в ній, унаслідок чого відбувається поступовий колапс легень — авт.), але цього ніхто не помітив. Час минав. Кров з ноги витікала. Хлопці наклали ще два турнікети.

До евакуаційної точки в темряві мене на тканинних ношах несли восьмеро побратимів. Несуть, а зверху свистить. У стабілізаційному центрі (перша точка після передової, де надають допомогу) мені вкололи знеболювальне і зняли два турнікети. Звідти привезли до Краматорська десь о 21:30 і тоді ж зняли останній турнікет.

Лікарі сказали, що турнікети були затягнуті понад 6 год - при нормі до 2 год. Нога стала мертвою.

Лікарі робили все можливе, але врятувати ногу не вдалося. Відрізали вище від коліна. Перевезли до Дніпра. Обстежили, медики виявили ще змертвіння тканин. Довелося робити реампутацію — ногу відрізали повністю. Зараз я в лікарні Києва, у Феофанії. Мій янгол-охоронець — моя дівчина Катя. Разом більш ніж 5 років, ще зі школи.

— Друга нога ціла?

— Так. Усе добре.

“Мамо, я в Буковелі. Шапку вдягнув”

Мама Дмитра, 41-річна Ірина Терещенко, каже, що її син — боєць по життю, він довго займався боксом і займав призові місця, але після поранення геть зажурився.

— Він за мене більше переживає, ніж за себе, – пояснює вона. – Він і молодший 11-річний син — моя опора в житті. Дмитра виховувала сама, батько ним жодного разу не цікавився. Кричала й плакала, та криками не допоможеш. Але мама все витримає. Ми — жінки сильні, а наші воїни мужні.

— Коли Дмитро поїхав на схід?

— Про те, що їде на донецький напрямок, дізналася 10 грудня ввечері, за день до поїздки. Спілкувалися щодня. Присилав фото, жартував: "Усе добре. Я в Буковелі (гірськолижний курорт в Україні — ред.). Шапку вдягнув".

Жили в норах, їли сухпаї

У лікарні Дмитро пригадує деталі про три місяці фронтового життя:

— Жили в норах, які вирили кацапи. Не бліндажі, не окопи, а саме нори. Звідти їх прогнала наша десантно-штурмова бригада. Трохи облаштували під свій лад. Але це не було укриттям. Заховатися від обстрілів там неможливо. У лютому ці позиції росіяни майже місяць кілька разів на день обстрілювали фосфором.

Грілися від окопних свічок і хімічних грілок. Засовували у взуття, у бушлати. Про пічку чи буржуйку не йшлося. Противник був зовсім близько. Бувало, й за 30 м від нас стояв. Чули всі їхні розмови.

— Їжу як готували?

— Здебільшого їли сухпаї. А коли заступав на зміну, то брав галети й енергетичні батончики. І трохи води. Наїдатися не можна. На тих позиціях навіть у туалет сходити означало показатися, піддати ризику себе та інших хлопців. Постійно дзижчали дрони над головою, на нас скидали гранати "Вог". Якби побачили — артилерія накрила б одразу.

Були кілька разів дні тиші. Так незвично, коли весь день тихо й спокійно. Ми вже мріяли тоді — невже відступили? Аж ні. Вони перезаряджалися й наступного дня гатили вдвічі сильніше.

— Чи доводилося брати ворогів у полон?

— Так. Бачив якутів, бурятів, вагнерівців. Ішли на нас, як таргани. Убиваєш одного, ще десять суне. Вбиваєш цих, уже сотня йде на нас. Як зомбі у фільмах жахів.

— Хто навчав перед тим, як пішли воювати?

— Усе сам. Коли поїхав на фронт, то вже знав, як користуватися зброєю. Дивився багато фільмів і якось інтуїтивно навчився розбирати та збирати автомат, заряджати його, стріляти. Страх був, але з ним справлявся.

— А що з навчанням? Не кидаєте?

— Начаюся дистанційно. Викладачі теж люди. Розуміють, допомагають складати іспити й заліки.

*****

Допомога Дмитру на реабілітацію:

5375 4141 3166 9466 "Монобанк",

5168 7456 0532 4695 "ПриватБанк"

Ірина Терещенко (матір)

Джерело: texty.org.ua

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: