22-річний Олександр Макаревич розповів, як пробув 108 днів у полоні

Добавить новость

Понедельник, 28 Ноября 2022 13:52  |  Просмотров: 3100

28 червня до двору Тетяни Макаревич прийшли з військкомату і повідомили, що її син Олександр пропав безвісти під Бахмутом. Сказали, що його могли взяти в полон, але точних даних про це нема. Майже 4 місяці рідні шукали його, але безрезультатно. І через 108 днів він подзвонив до ба­бусі Ганні і сказав: «Не плачте, бабусю, я живий і мене повернули до України з полону».



Олександр Макаревич з батьками під час присяги у 2019 році

Нещодавно відбулася надзвичайно радісна подія - обмін полоненими. Наші захисники повер­нулися на рідну землю. Шкода, що не всі. Наймолодшому полоненому 22 роки і це Олександр Макаревич з Сосниці. Зараз його рідні дуже чекають, коли він приїде додому. А поки він прохо­дить реабілітацію у військовому госпіталі. Важко уявити, що пережили рідні за ці 108 днів. І навіть зараз бабуся Ганна про онука не може спокійно говорити, хоча він і в безпеці. Плаче, бо онук ска­зав, що після реабілітації знову повернеться захищати рідну землю.

- Він міг не йти в армію. Через те, що його мама інвалід, його не призивали. Тетяна не чує й не говорить. Саша сам пішов до військкомату і попросив, щоб його призвали. На службу летів на крилах. Він хотів бути військовим. Відслужив рік і вісім місяців та повернувся додому. Пішов знову до Сосницького військкомату, може, сюди візьмуть по контракту, та тут місця не знайшлося. А тоді поїхав до Білої Церкви і там підписав контракт. Півроку прослужив і прийшла ця клята війна. А тоді 28 червня з нашого військкомату прийшли і сказали, що він зник безвісти. Припустили, що він може бути в полоні, але ніяких доказів тому нема. Я на­завтра приїхала до сина, а невістка сидить за столом над папірцем, якого дали з військкомату і реве. Я стала її заспокоювати, що Саша живий і повернеться, а в самої сльози котяться. Ідемо, кажу, в город, там треба щось зробити. Або ходімо пройдемося. До себе забирала ночувати. На сусідку кажу: ти її не зали­шай, ходи до неї.

Невістка Тетяна не чує й не говорить. Син мій теж. Саша єдина дитина в них. Таня з Семенівки і онук там народився. Переїхали сюди, коли йому було 4 місяці. Там сваха живе. Саша часто до неї їздив і є в нього там друг дитинства Андрій. Його мама допомагала в пошуку. Заспокоювала нас: ми його знайде­мо і обов’язково витягнемо. Куди ми тільки не дзвонили. І в Білу Церкву, і в інші місця. Ось у мене листок з номерами телефонів. Тут усі координати, куди зверталися. Невістка не говорить,тому цим займалась я. У мене на телефоні два номери Саші записані. На один ми спілкувалися постійно, а інший був на всякий випадок. Через два місяці після зникнення якось ввечері думаю - наберу. Виклик пішов і хтось відповів «ало». Я кажу, а Саша де? А хлопець відповідає, що цю сімкарту він йому вже давно віддав, коли вони по­ряд воювали. Побратим був серйозно ранений і зараз в лікарні, тому довго не користувався цим номером. Розпитувала про Сашу, тільки він нічого не сказав, адже йому нічого невідомо.




У військкоматі сказали, що під Бахмутом, де він воював, його авто­мат знайшли, а самого ні. Я так плака­ла, думала, він худенький, а бомби он які вирви роблять. Думаю, що його від­несло і землею прикидало. У військко­маті нам порадили зібрати документи і подати, хоч якусь виплату держава на­дасть.

Ми всі папери у вівторок, 11 жовтня, віднесли і того ж вечора подзвонив те­лефон: «Бабусю, це я, Саша. Я був в полоні і мене повернули в Україну».

Я розплакалась, а Саша мене заспо­коює. «Не плачте, я живий, здоровий і скоро до вас приїду. Мамі скажіть, що все добре». В той вечір у нас світла не було, й інтернет через це був відсут­ній. Через це він і не міг мамі написа­ти. А тоді в дві години ночі Таня мені смс написала, що синочок живий. На ранок приїхала до мене і показує його фото в телефоні,а він такий худенький.

Плачемо обидві. Саша дуже добрий.




За першу заробітну плату купив бать­кам телевізор великий. То кавоварку, то ще щось. Після школи ліцей закін­чив і отримав професію кухаря. Тільки мріяв про військового. Він до армії сам просився, щоб служити забрали. І коли війна почалася, то нас заспокоював «Он той ховається, інший, а хто ж тоді землю нашу буде боронити?» І зараз сказав, що можливо повернеться во­ювати, як тут не плакати? - зі сльоза­ми на очах розповідає Ганна Петрівна.
Олександр Макаревич проходить ре­абілітацію в одному з військових госпі­талів в Україні і теж чекає на виписку, щоб обійняти рідних.

- У полон я потрапив 26 червня в селі Клинове, що під Бахмутом. Зараз це село під окупацією. Привезли до Первомайська. Наших хлопців звід­ти повернули на обмін десь 40 чоловік. Приблизно стільки ще залишилось. Тримали нас в різних ка­мерах. Годували мало - консерви з російського су­хпайка 250 грамів і пачка галетного печива 50 грам. Хліба не давали жодного разу. В перший день нас дуже «пом’яли» (побили), а тоді більше не чіпа­ли. Хоча морально пресували. На жаль, не всі за­лишилися живі. Діставалось хлопцям з Айдару, Азову, тим, хто пов’язаний з західним озброєнням, і артилеристам. Нас охороняли вогнеборці. Було, що тиждень возили до Алчевська на завантажен­ня артилерійських снарядів. Ящики по 80 кілогра­мів і більше. Вранці забирали, а ввечері повертали до Первомайську. Ми вірили, що рано чи пізно нас обміняють і ми повернемося. Тільки це нас і трима­ло. Якби ми їм не треба були, то вони б нас відра­зу повбивали. Всі до одного зомбовані - в усьому звинувачують Америку. Про полонених не повідом­ляють нікому, тому рідні не знають, чи живі вони. В Алчевську мій друг намалював мій портрет олів­цем. Шкода, що він там залишився і не потрапив на обмін. У вересні рік, як я служу у 72 окремій меха­нізованій бригаді імені чорних запорожців. Коли по­чалася війна, то нас з Білої Церкви направили бо­ронити Київ. Тоді перекинули на Донбас. По дорозі зупинились в Чернігові для відпочинку. Далі ви вже все знаєте, - розповів Олександр.



Хлопець з нетерпінням чекає зустрічі з рідними, друзями і однією дівчиною, з якою познайомився саме тоді, коли перебував один день в Чернігові. Світлана з Шостки і тут навчається. Почуття спа­лахнули взаємні. Далі були телефонні розмови до 26 червня, а тоді полон. На війні все по-справж­ньому, і почуття, які народились в такий час, та­кож. Олександр підписав контракт на два роки і про майбутнє висловився так: «Все залежить від психі­ки, як вона відреагувала, а моя психіка ще дозво­ляє мені воювати».

Мужні наші воїни! Вклоняємось до землі за вашу сміливість. Хай Бог оберігає кожного і скоріше повер­тайтесь до рідних домівок з ПЕРЕМОГОЮ!

Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: