Мобильная версия сайта«Вы очень себя свободно чувствуете». Олександру Рибаку рашисти стріляли біля голови і між ніг
— Того дня не забуду ніколи і їхніх облич теж. Якби ті виродки попалися мені, я б їм пальці повідривав, — говорить про рашистів, які знущалися над ним. 23-річний Олександр Рибак із Тупичева Чернігівського району.
— Повномасштабне вторгнення застало мене вдома. 24 лютого нашим селом пішла ворожа техніка. Великі колони сунули у бік Чернігова. Росіяни поставили свої блокпости на трьох виїздах з Тупичева. Ходили центральною вулицею. Жителі намагалися не потрапляти на очі військовим. Виїхати я не міг. У мене родина, дітям 2,5 та 1,5 року, робота — працюю механізатором у СФГ «Лавр». Ходив на роботу охороняти техніку. Мене ніхто не чіпав, — продовжує чоловік.
— 28 і 29 березня орда посунула назад. Відступали, тому були злі. Загнали «КамАЗи», «Гради» та іншу військову техніку на територію господарства. Це була якраз моя зміна, чергували вдвох з напарником, Юрієм Філоном. У нашу сторожку зайшло кілька озброєних військових. Спитали: «Что вы здесь депаете?» «Охороняємо техніку», — відказав «От кого?» — наступне запитання. «Від грабіжників». «Сидите тихо, вас никто трогать не будет». А потім зайшли двоє, вони розмовляли з кавказьким акцентом, ті ж самі питання. І прискіпалися до мене, мовляв, я засланий. Бо розмовляю не так, як місцеві, українською. Я з Миколаївської області, працював у Києві, познайомився з хлопцем із села Конотоп, приїхав до нього в гості. Сподобалося, осів неподалік, у Типичеві.
Кавказці в мене забрали у мене телефон. Я у них нічого не просив. Ні словом, ні поведінкою їх не провокував. Та вони були як скажені. Спочатку давили морально: «Тут тебя застрелим». «За що? — питав, — я ж без зброї» «Вы очень себя свободно чувствуете». Знущалися морально. Ми з Юрою навіть руки за спину заклали, а вони: «Зачем? Вы же не зэки». Вивели нас на вулицю, говорили:
“Мы вас освобождать пришли. Мы же братья». Я не витримав, сказав: “Ні”.
Це їх і збісило. Юрія відправили в сторожку, сказали: «Уходи, батя (він чоловік у літах). «А этого давай в расход».
Поставили мене на коліна, руки за голову. Стріляли біля вуха, між ноги. Десь годину отак знущалися. Не знаю чому, але в мене теплилася надія, що лишуся живим. Правду кажуть, вона помирає останньою. Коли я встав, сказали один одному: «Ты смотри, даже не обосцался» А тоді: «Может, тебе колени прострелить?» Та чомусь передумали. Загнали в сторожку і сказали не висовуватися.
Прийшли інші російські військові, я так зрозумів, що попередніх вони не знали і знову почали промивати мізки: «Не думайте, мы не с агрессией. Мы вас освободим». І так до восьмої години ранку.
Потім перевели на територію сусіднього сільгосппідприємства, там тримали до вечора. Уже не розумів, на що сподіватися. І раптом відпустили. Складно описати, що я тоді відчув. Уже коли область звільнили, прийшли до мене співробітники СБУ, показували фотографії. Тих, хто стріляв, я відразу впізнав Хлопці мені сказали, що кавказців у живих уже немає. їх же відразу після Чернігівщини відправили на Донбас.
Джерело: газета “Вісник Ч” від 06.10.2022, Валентина Остерська
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
