Баклановій Муравійці потрібні будматеріали!

Добавить новость

Четверг, 6 Октября 2022 14:55  |  Просмотров: 2924

Бакланова Муравійка на Куликівщині хоч і не була окупо­вана, та сильно постраждала. «Гради», «Смерчі» понівечили село. За прильотом ворожих літаків можна було звіряти годинники. Під час оборони села загинуло шестеро наших воїнів. Двоє місцевих жителів, Анатолій Узький та В’ячеслав Вовдило. були поранені. Не пережила війни Оксана Литвиненко. Коли в сусіднє обійстя попала бомба, серце не витримало. На сьогодні відбудовуватися з нуля почали лише дві родини: Мессе і Ткаченки.

Немає такої вулиці в Баклановій Муравійці, яка б повністю вціліла.

Побиті і розвалені сараї, погреби, гаражі, техніка. Пошкоджені 113 будинків, 23 зруйновані повністю.



На фото - Світлана Ткаченко

—  20 років обстроювалися, дбали, город обробляли. Я сумками підривалася, на базар тягала, аби все, як у людей. Був тепевізор-плазма на пів стіни, морозильна камера, холодильник сучасний, пральна машина. Ван­на, туалет, усе в хаті. У нас паласи навіть у кухні на підлозі лежали. А нині на схилі літ, лишилися бомжами, — горює 63-річна Світлана Ткаченко.

— Коли почалася війна, ми й не думали виїздити з села. Навіть, коли стали обстрілювати, вагалися Ну, як це кинути все нажите? Ховалися в погребі. Та коли прилетіло нам на город, і утворилася вирва глибиною чоловікові по плечі (ми дотепер її не закидали і город не орали), зважилися, виїхали у Вінницьку область. Хата наша згоріла 30березня, коли росіяни відступали. Вони тоді лютували, дуже бомбили. Одна впала поряд з будинком, розірвалася, за­йнялася хата. Згоріло все.

Уціліла лише тарілка, дві ложки і ніж, бо лежали в погребі. Оселилися в старій літній кухні. На першому поверсі на електроплитці їсти готую. Наверху спимо. Прохолодно, бо стіни лише з дощок, зимувати там не можна.

Ми з чоловіком — пенсіонери, купити будинок грошей немає. Та й зі свого обійстя не хочеться нікуди йти. Добре, що цемент, цеглу нам виділили. Ось дошки, брус, четверо дверей, хоч і не нові, але добротні, дали, — веде показувати до сараю, у якому теж пів даху знесено і через діри видно небо.
— До морозів стіни, сподіваюся, встигнемо вигнати, а от з покрівлею хтозна, як буде. Адже потрібні гідробар’єр, шалівка на опалубку, рубероїд, шифер чи черепиця і ще багато чого. Та і ре­монтних бригад ні в селі, ні в Куликівці. Класти стіни привозили чоловіка з Чернігова, і то він не постійно міг, бо в людини ж своя робота. Як не вийде доробити, доведеться стіни чимось накривати, бо від дощу й снігу можуть зруйнуватися, - бідкається Світлана Степанівна.

- Якщо не вдасться звести дах, де зимуватимете?
- Син у Чернігові живе, квартира невістчина, невелика. Їх там четверо, ніде повернутися. Якби нам кімнатку в гуртожитку в Чернігові виділили. Пропонують у гуртожитку куликівсього ПТУ, але ж туди від станції - два кілометри. Та ще і взимку ходити, здоровя вже не те. Треба ж буде курей і собаку Живчика годувати.

- Світлано Степанівно, люди вам заздрять? Кажуть, ого, тобі стільки цегли дали!
- Мені нічого не говорять. Може, старості.

- Деякі шипіли: "Усе Ткаченкам і Ткаченкам. А нам, у нас же хати теж немає". Я їм відповіла: "Люди добрі, так у вас хоч квартира в Чернігові є, а в Ткаченків нічого не лишилось".

- Від держави їм виділили дев'ять тисяч штук цегли. Та її вистачило лише викласти стіни до підвіконня. Приїхали поляки, подивилися, що люди почали відбудовуватися, і дали їм п'ять тисяч цеглин. У поляків усе під контролем. Вони, що зроблено, фотографують для звітності спонсорам, - каже Наталія Притиковська, староста Бакланової Муравійки.



На фото Василь Басанець, Ганна Макаренко, Марта Гончар

- Дали і брус, і шалівку, щоб звести дах над сараєм і гаражем, спасибі, - радий 86-річний Василь Басанець.

- У мене хата побита. Груба, піч, пів стіни. Та я за допомогою не зверталася. Були матеріали, своїми силами підправили. А знадвору то вже таке. Я попросила лише брусу на погріб. Коли в нього заскакували наші військові ховатися від обстрілів, усі двері повиривали, - розповідає 79-річна Ганна Макаренко.

- На моєму будинку дах побитий. Треба перекривати. Я взяла бруси на покрівлю, - ділиться 61-річна Марта Гончар. - Я одна. Допомогти нікому, син служить. Потрібен шифер і щоб хтось виконав роботи, а пенсія 2100 гривень.

— Хто, скільки чого отримав, люди пишуть розписки. Кому що потрібно, з уточненням до дощечки, записую у свій гросбух Він зі мною на роботі і вдома, — показує товстезний блокнот Наталія Притиковська. — У звільнених селах людям безкоштовно ставлять металопластикові вікна, ремонтують і відновлюють житло. У нас такого немає По 30-40 тисяч гривень віддають за вікна. Продуктову гуманітарну допомогу, хліб, речі, засоби гігієни, дитяче харчування, памперси та інше різні благодійні організації в селі роздавали не раз.

У нас значна потреба в будматеріалах. Чимало їх надав нам благодійний фонд ООН «Рокада». Кожному постраждалому — по комплекту: 12 метрів целофану, балончик, запінювати щілини у вікнах, 20 саморізів, 35 штук цвяхів великих і 50 грамів маленьких, 20 шалівок, 20 планок, лист ОСБ, три брезенти. Нам привезли 100 таких комплектів, і ми ще замовили 35. Волонтери, благодійники також привозили целофан рулонами. По­ляки подарували бензопилу для старостату, постраждалим цеглу. Естонці надали 10 мішків цементу, 13 кілограмів цвяхів, сім рулонів рубероїду, три брезенти (один лишився для сільради, бо протікав дах), інструменти. Від облдержадміністрації двічі привозили це­глу, цвяхи, гіпсокартон, тонну цементу, інші матеріали.

- Я ділила цемент по 5 мішків, розподіляла цвяхи по кілограмах. Звісно, одразу всього і на всіх не вистачило. Та і ступінь руйнування житла у всіх різна. Ось, наприклад, почали давати гіпсокартон. Кому чотири листи, а кому і 26 перепало. 26 наче ого. Мені кажуть: «Ви тим багато дали, а мені ні». Я говорю: «Я знаю, що тій людині дала, так вона зробить і вже не буде ходити за мною слідом і плакати». Ну, якби я розділила по од­ному листу гіпсокартону всім порівну. Це б ситуацію змінило? Ні, і нікому б від того не покращало. А так, хоч дві родини зроблять щось, і то слава Богу. Є люди, які подали заявку лише на три дошки і чекають. Траплялися такі, шо тихцем зайву дошку чи брус собі поклав, коли набирав, думав, не помітять. І комусь не вистачило. Тепер сама перераховую хто, скільки взяв. Заявку, що ще людям необхідно, я голові в селищну раду передала. Але бюджет там невеликий, і ми не єдине постраждале село в громаді.

Надала списки і благодійникам, що ще потрібно. Нас не обділяють увагою. Днями приїздили представники «Чер­воного Хреста». Пообіцяли тим, хто вже веде відновлювальні роботи і ремонт дахів, при­везти на покрівлю металопрофіль. Але заявок лишається ще багато.

Ось у мого чоловіка спадок від покійної матері: хата, сарай, погріб, колодязь згоріли повністю, лишилося тільки те, що під землею На тому згарищі бур'яни в людський зріст поросли. Я собі будматеріалів не понабирала.

Багатьох тих, хто лишився просто неба, за­брали до себе родичі. Хтось шукає купити іншу хату, але ціни від восьми тисяч доларів і вище. Коли ж почнуть виплачувати компенсацію від держави за зруйноване і пошкоджене майно — невідомо.

Джерело: газета “Вісник Ч” від 29.09.2022,  Валентина Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: