«До ночі танцювали босі на піску, а рано-вранці знову йшли на роботу»

Документальний фільм «Вдовині села Чернігівщини», створений на основі життєвих історій жінок, презентували громаді минулої п’ятниці в Чернігівському обласному молодіжному центрі. Ініціатором цього фільму виступила Національна Рада жінок України, яка упродовж двох десятків років впроваджує сімейну медицину і підтримує процес її реформування.

Влітку 2018 року за сприяння Ради на Чернігівщині стартував пілотний проєкт «Профілактика здоров’я сільських жінок в Україні». Майже два роки в 10 селах Чернігівського району активно діє волонтерський рух, без якого вже самотнім жінкам похилого віку не обійтись, про цю допомогу також мова у стрічці. Загалом же основу фільму становлять спогади 19 героїнь про своє дитинство та юність, про те, як важко вони працювали в колгоспах, на фермах та полях, а тепер лишилися самі у депресивних селах.



Голос жінок

Головні героїні фільму – звичайні жінки з трьох сіл Чернігівського району – Шестовиці, Жидиничів та Жеведі. Серед них – Лідія Литвин, Наталія Плуток, Марія Семенець, Галина Полегешко, Ганна Півень…

Марія Семенець із Жеведі розповідає, що в дитинстві вона не мала жодної ляльки чи інших іграшок, була лише праця. Змалку пасли птицю, свиней і телят.



– Матір, бува, накричить на нас, щоб у порядку були і качки, і гуси: попасли і – додому, – згадує бабуся. – Не пригнали – під піч зачинить нас обох. Батько тоді приходить і питає: «А де це діти?» А ми почуємо, що він загомонів, то плачемо: «Ми ж ось, тату…». То він уже маму сварить, що дітей позачиняла… Школу я закінчила, спочатку чотири класи, а тоді в Ковпитах восьмирічку. Пішла на роботу, а тоді – заміж…

Односільчанка Марії Семенець – Лідія Литвин – згадує юні роки:

– Я і моя подруга були танцівницями на все село! Солдати в Жеведь ходили на увальнєніє, приходили з баяном. Гульня – до часу ночі. А тоді вставай, бо на поле треба йти. Тому й інколи матір покрикувала: «Та не йди вже сьогодні гулять, відпочинь ліпше» А як не йти, одна радість?! Де й сили бралися, танцювали ми босі на піску (бо й взутися не було в що), а рано-вранці знову йшли на роботу…

– Що я вам дітки розкажу, вже баба не розбирає нічого. У колгоспі я все життя проробила. Вже всі померли, одна я із дочкою залишилися, – каже це Наталія Плуток, і камера фокусується на її вузлуватих, покручених тяжкою працею пальцях, що тримають палицю.

За живе беруть й інші спогади у фільмі, про звичайні будні сільських жінок. Як вони, не жаліючи себе, коромислами воду жниварям носили, серпом жито жали, розбивали грудки в полі, тягали на ломаках снопи. Копали картоплю вручну по гектару! Буряків сапали ще більше. Трудилися так, що аж жили тріщали. І дітей народжували, між роботою…

Окрема тема – голод. Купка борошна, полова з гречки для юшки. Худа корівка, яка рятувала від смерті дітей. У пам’яті героїнь – не одна згадка про нелюдів, коли відбирали в сім’ї останнє зерно. І, переживши все це, вони ставали ще загартованішими, сильнішими і щасливішими.

Від хати до хати

Усну історію в Україні вже понад 8 років збирає керівниця фундації «Добра Воля» полячка Аліна Добошевська з Кракова. Вона й стала режисеркою фільму «Вдовині села Чернігівщини». В Націо­нальній раді жінок України були переконані, що саме пані Аліна зможе по-справжньому відчути переживання наших жінок і показати все це в найліпшому ракурсі. Не тому, що вони не дають собі ради і таким чином не можуть жити краще, а тому, що роблять усе, що тільки можуть, але мусять жити так, як живуть.


Аліна Добошевська

– З головою Національної ради жінок України Людмилою Порохняк-Гановською ми вже довго знайомі, співпрацювали в різних програмах, – розповідає Аліна Добошевська. – І ось коли виник проєкт щодо медичної допомоги сільським самотнім жінкам, ми подумали, що добре було би просто показати, що потрібно нині таким людям і як їхні проблеми виникають з їхнього сьогодення, біографій загалом. Із колегою ми записали 19 інтерв’ю, кожне тривало 2-3 години. Велика вдячність усім тим небайдужим людям, які допомагали в організації. Ми ходили від хати до хати. Жінки охоче спілкувалися на камеру і розповідали найсокровенніше. Усна історія, записи глибоких біографічних інтерв’ю з людьми потраплять до архіву Української асоціації усної історії.

Під час першої в Україні презентації кінострічки «Вдовині села Чернігівщини» заступниця голови облдержадміністрації Наталія Романова подякувала польській режисерці та нашим героїням і друзям із інших країн за те, що вони піднімають цю важливу тему:

– Насправді цей документальний фільм – скарб, у ньому – голос наших жінок, наших українських традицій. Дуже слушно, що наразі зростає цікавість до того, як жили чернігівські села. Часто ми забуваємо, звідки наше коріння.

Надважливий зв’язок

За словами ініціаторки створення фільму голови Національної ради жінок України Людмили Порохняк-Гановської, «Вдовині села Чернігівщини» показали в Женеві в рамках сесії ООН, присвяченої 25-річчю Пекінської декларації та Платформи дій. Неважко здогадатися, якою була реакція представниць міжнародних жіночих організацій після перегляду стрічки – вони плакали, а ще милувалися красою українських жінок, їхньою щирістю.


Людмила Порохняк-Гановська

– Ми також підготували звіт, де якраз були підняті проблеми щодо доступу до медицини в сільській місцевості, а саме первинної ланки (піший доступ). Це прослідковується особливо гост­ро в Чернігівській області. Цей регіон малонаселений, а території чималі. І таке буває, що людині із села, аби дістатися до пункту сімейної медицини, треба долати 10-15 кілометрів. Це далеко. Не кажу вже про якість доріг та транспортне сполучення. Приміром, до Золотинки тільки раз на тиждень ходить автобус, – зазначає пані Людмила.

Завдяки Національній раді жінок України, її очільниці та голові громадської організації «Жіноча громада Чернігівщини» Людмилі Дудко в області майже два роки успішно діє волонтерський проєкт домедичної допомоги на селі.

– У кожному з десяти населених пунктів ми знайшли небайдужих людей, це і соціальні працівники, і пенсіонери, звичайні жителі. Загалом 37 волонтерів, які надають допомогу одиноким жінкам, – продовжує Людмила Порохняк-Гановська.

Людям доброї волі Рада надала медичні прилади для вимірювання тиску, температури, концентрації глюкози в крові та ін., а також спеціалізовану літературу. Ноутбуки та забезпечення інтернетпокриттям профінансувало посольство Канади. Надавати домедичну допомогу стареньким навчили небайдужих медичні працівники, які відповідають за окрему дільницю.

– Волонтери – це зв’язкові між людьми, які рідко виходять з дому, і медичною службою. Завдяки цим благородним і добрим односельцям вдалося виявити чимало хвороб, приміром, цукровий діабет. А в одному з сіл – рак молочної залози. Цю проблему було успішно вирішено. Знаєте, мабуть, позитивний результат цього унікального проєкту ще в тому, що до нас уже звернулися два посольства – Венесуели і Панами, щоби я поділилася з ними українським досвідом домедичної допомоги на селі, – додає пані Людмила.

Насправді ж суть не в цьому. Людмила Порохняк-Гановська прагне, аби медичних волонтерів на селі підтримала місцева виконавча влада. У людей доброї волі просто колись таки настане вигорання, і вони покинуть усе. Цього допустити не можна. Велику надію голова Національної ради жінок України покладає на зустріч з головами об’єднаних територіальних громад, яку організовує облдержадміністрація найближчим часом.

Лариса Галета, «Деснянка» №9 (796) від 27 лютого 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: