Духовні святині Чернігівщини

ТРОЯНДИ І ТЕРНИ МИТРОПОЛИТА

За бездоганну й багаторічну службу церкві христовій архієпископ чернігівський і ніжинський Антоній удостоєний найвищого архієрейського сану - митрополита.
       У клобуці митрополита під час богослужінь знову бачимо владику Антонія в усій пишноті серед сотень свічок, світло яких зі щирою молитвою проміниться довкола. Здається, життя цієї людини безхмарне і світосяйне, ніхто й ніщо не в змозі потривожити душу, порушити спокій владики. Але це не так. Тернистий шлях митрополита. За його зовнішнім спокоєм завжди напружена робота душі.

       Йому часто пригадується дитинство, що минуло на Буковині, у с. Ставчани Кіцманського району. їхня багатодітна сім'я тулилася в чужій старенькій хатині. Злидні, постійні борги змусили батька, Івана Миколайовича Вакарика, у 1929 р. податися на заробіток до Канади. Тоді Онуфрієві (таке світське ім'я владики Антонія) і трьох років не виповнилося.
       Виснажений не стільки роботою, скільки її пошуками, батько помер на чужині - у Вінніпегу. Родину ще дужче обсіли злидні, здолати які було не під силу змученій тяжкою працею неньці - Парасковії Іванівні. Зі старшенькими синами вона наймитувала в пана. Навіть фотокартки її не зосталося. Запам'яталися лише її добрі очі й мозолясті жилаві руки.
       Дивлячись на свою багату бібліотеку, чимало книг з якої він передав у Чернігівське духовне училище регентів і псаломщиків, владика Антоній згадує зачитану до дірок кількома поколіннями єдину книжку в сім'ї, що передавалася, як реліквія, - Євангеліє від Матвія. Точніше частину його - залишилися тільки глави, що розповідали про кінець світу,"пришестя Христа. Прочитати повністю цю книжку дав місцевий священик Михайло Козарищук, який став першим духовним наставником Онуфрія. Згодом підліток читав про діяння святих. Особливо захоплювали Андрій Первозваний, Антоній Печерський, князь чернігівський Михайло та його боярин Федір.
       Навчання в школі, незважаючи на те, що всі предмети викладали румунською мовою, хлопцеві давалося легко. Неписьменна ненька розуміла, що дорога сина прямує до науки і, як не важко було, зібрала грошенят, щоб навчати його в гімназії. Але там почув Онуфрій від директора: "Українським хлопам тут не місце".

       У 1942 р. Онуфрій уперше прийшов до Іоанобогословської обителі в с Хрещатик, нині Заставнівського району Чернівецької області. Ігуменові сподобався старанний у навчанні і слухняний хлопець. Приваблювали не лише його розум, але й духовна сила, її чистота. Ось тільки тісний і незграбний чернецький балдахін, пошитий матір'ю зі старої ковдри, наче сковував його, викликаючи незлі посмішки братів-ченців, поки, нарешті, й на нього знайшли-таки чернецьке вбрання...
       Онуфрій оволодів старослов'янською мовою, швидко запам'ятав молитви і псалми, а вільний час проводив у бібліотеці. Щосуботи до нього поспішала ненька, долаючи ЗО км. До келії не заходила, ночувала просто неба біля монастирської брами. Дуже пишалася тим, що син обрав шлях служіння Богові.
       - Ось побачу тебе дияконом, тоді й помирати можна, - якось сказала напівжартома. У 1947 р. єпископ Феодосій висвятив Онуфрія на ієродиякона, давши ім'я Антоній.

       На Великдень мати прийшла подивитися на першу синову службу.
       - Я бачив її щасливі очі... А за кілька днів рідненької не стало. Ховали її всім монастирем, - сумно згадує владика.
       Після 14 років перебування у святій обителі, у 1956 р. чернець Антоній вступив до Загорської духовної семінарії в Москві. А потім закінчив тут і духовну академію, навчався в аспірантурі. Цей період став найсвітлішим, найщасливішим у його житті, після якого розпочалися випробування.

       Першу кафедру молодий єпископ Антоній одержав у Смоленську в 1965 р. То були важкі часи для церкви.
       - Боляче було дивитися на розбещених священиків, випивох, нероб, - розповідає владика. - Дехто із них запускав руку до церковної скарбниці. Підтримки від уповноваженого у справах релігії не було. Декого зі священиків довелося звільнити. Поступово налагодили суворий контроль за церковним майном, стали впорядковувати храм, займатися благодійною діяльністю.
       Через два роки енергійного єпископа перевели до Сімферополя, де знову випали йому колючі терни. Багато зусиль і здоров'я поклав він на боротьбу з представниками так званої істинно православної церкви, які забороняли розписувати й прикрашати храми, робити в них електричне освітлення. Словом, не допускали до церковного життя цивілізації. І знову переміг владика Антоній. Тільки після цього на його серці залишився шрам від інфаркту.
       Владика не терпить людей байдужих, безвідповідальних і, особливо, нечесних. У нього не затримуються нероби й п'яниці.
       На Чернігівщину він прибув у 1973 р. і через рік був удостоєний сану архієпископа. Єпархія на той час знаходилася в занедбаному стані. Навіть у самому Чернігові діяв лише один храм - Воскресенський. Єпархія мала 100 тис. крб. боргу, не було ніякої підтримки і з боку місцевої влади. У ті часи без дозволу уповноваженого в релігійних справах не можна було навіть цвяха забити. Мощі святителя Феодосія Чернігівського містилися в підвалі під замком. Розраховувати доводилося лише на власні сили та допомогу віруючих.

       З часом оновився Воскресенський храм, до нього все більше стало приходити людей. Розрахувалися і з боргами, з'явилися свій церковний хор, фонотека із творами Бортнянського, Веделя, Рахманінова, Чайковського. Оживали храми і в інших куточках Чернігівщини. Наче на диво, дивилися чернігівці, як після тривалого запустіння лише за півтора року на Болдиній горі відродився Свято-Троїцький собор, де тепер зберігаються мощі святителя Феодосія. Не впізнати зараз і ще не так давно напівзруйновані приміщення комплексу Троїцького монастиря. В одному з них розмістили духовне училище, відбувся перший випуск його вихованців - Україна отримала перші кадри регентів і псаломщиків. А скільки довелося владиці Антонію відстоювати Спасо-Преображенський та Борисоглібський собори! Немало здоров'я поклав він і на те, щоб єпархії передали комплекс Єлецького монастиря. У 1988 р. на Чернігівщині діяло 109 храмів. Тепер їх за 400.

       Нові храми відродилися в Козельці, Моровську, Лемешах. Віруючі споруджують храми й на власні кошти. Сповнилася словом Божим Воскресенська церква в Острі, побудована на честь перемоги над Наполеоном. У цьому храмі більше ніж 120 ікон, серед яких чимало реліквій, що мають унікальну історію. Владика Антоній не може спокійно дивитися на пам'ятки архітектури, культові споруди, які ще знаходяться в занедбаному стані, особливо в Ніжині. Великий внесок робить він у розвиток зарубіжних зв'язків нашої країни. Про це свідчать і високі нагороди, яких він удостоєний.
       У день Перемоги владика завжди покладає букет троянд до могили Невідомого солдата. Лише на це свято надягає він усі свої нагороди: орден Великого князя Володимира, ордени Преподобного Сергія, Петра й Павла другого ступеня, орден Гроба Господнього, у мініатюрній ніші якого зберігається часточка хреста, на якому було розп'ято Ісуса Христа. Цим орденом він був нагороджений під час поїздки до Єрусалима.
       З прийняттям Закону про свободу совісті та релігійних організацій церква одержала, нарешті, право юридичної особи. З'явилася можливість здійснювати всю повноту церковного життя. Зусиллями владики Антонія видано альбом "1000-ліття Чернігівської єпархії", історичний нарис до цієї знаменної події, його книга проповідей і послань, що виголошувалися в різні роки. У них - заклик до єдності, дружби між народами, зміцнення держави. Тому так болить нині душа від розбрату, що чиниться в Українській православній церкві.
       - Не зовнішні, а внутрішні вороги гублять народи. Дехто називає мене архієреєм-відступником. Гадаю, що це не за адресою. З обраного шляху служіння Богові ніколи, ні за яких обставин не зверну. Наша православна церква українська, а не російська, - каже митрополит Антоній. - Службу ми проводимо старослов'янською, українською або російською мовою, враховуючи побажання віруючих. Я свої проповіді найчастіше читаю українською, адже я українець і гаряче люблю свій народ, свою Батьківщину. Рідною мовою написана й моя книжка "Проповіді і послання".
       На робочому столі митрополита Антонія завжди полум'яніють його улюблені троянди. Вони ніби уособлюють, на перший погляд, устелений цими квітами, а насправді - частіше тернами шлях владики, на який його благословила колись ненька.

       Лариса Махіна

Версия для печати