Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ IV

СТАНОВИЩЕ НАРОДНИХ МАС

    У другій половині XVII ст. на Лівобережжі мали місце податки на утримання церкви. У Любечі й Ріпках, наприклад, "до церквей на вино, на ладанъ, на просфори" йшло помірне, яке збиралось із продажу хліба з міри по 3 шеляги. А пізніше замість помірного брали "з четвертя пашне по ковшу". В Городні з кожного привезеного на торг возу хліба на церковні потреби збиралось по копійці й по півкопійки. У Березному церкву виручали також гроші, одержані "з привозного хлеба з воза померное по 2 копейки вагового с пуда по 2 копейки". В цілому щорічні надходження складали 50-100 руб. На менські церкви йшло "ваговое, которое ходить на откупе по 40 зол., дегтевое, якое також на откупе за 20 зол., озер 3, якие такожъ ходять в откупь за 40 зол.". В Сосниці церква одержувала вагове з пуда по 2 копійки, в селах Понорниці й Орлівці - торгове з возу товару по 2 копійки. В селі Синявці церковні потреби задовольняли гроші, що надходили з продаваного хліба від осьмачки по ковшу, з інших товарів з возу по копійці й з торгових лавок по копійці. В деяких містах і містечках з церквами ділились ратуші, віддаючи їм частину свого прибутку. У Чернігові, наприклад, ратуша щороку одержувала 200 руб.; 60 із них "давано до церквей".
    Міське населення Чернігівщини оподатковувала полкова й сотенна старшина, якій воно мало віддавати послушенство. У Чернігові, наприклад, полковник Василь Борковський брав податок від привезеної до міста солі. В чолобитній же чернігівських міщан (лютий 1690 р.) зазначалось, що "черниговские полковники емлют с нас мещан для работы мастеровых людей, плотников, сапожников, рыбаков, портных мастеров, серебреников, лучников, седельников, кузнецов, гончаров, пилников, музыкантов, слесарей, бочаров, а за работы тем мастеровым людям они, полковники, ничего не платят". Крім того, міщан "принуждает Черниговский полковник и казаки к своєму суду мимо ратушной их розправи й чрез магдебургские права Их, мещан, емлют и сажают в тюрму".
    Міщан разом із козаками й мешканцями Чернігівського повіту залучали також до спорудження й ремонту міських укріплень.
    А в Любечі місцевий сотник Сава Кононович Посудевський-Внучко "мещан под свой реимент притягает и пожитокь собе меет". Дем'ян Многогрішний, дізнавшись про це, 4 січня 1669 р. заборонив Внучкові втручатися в будь-які справи міщан і під свій "реиментъ" їх "привлащат". В той же час гетьман надав дозвіл на володіння любецькими міщанами чернігівському війту, зобов'язавши їх віддавати останньому "всякое послушенство". Окрім того, Многогрішний радив війтові відвідати разом із двома представниками від міщан "вкупи ... а не розно" чернігівського воєводу, щоб нанести йому поклон з приводу новорічних свят.
    Під час Визвольної війни, за даними на 1665 р., зазнали руйнації більше третини населених пунктів України.
    У Чернігівському полку постраждали 2 міста, в Ніжинському - 7. Як свідчать джерела, "волость Нежинская огнемъ и бусурманскою войною вся запустошена" була. 15 липня 1669 р. Олексій Михайлович дозволив всьому населенню Ніжина, крім козаків, заготовляти й возити ліс, необхідний для відбудови міста. Ніжинці просисли царя "милости къ разоренному городу" і звільнення від податків міста на 15, а волості на 5 років.1 згодом Ніжин одержав привілеї, хоч, правда, не на 15 , а на 10 років. На стільки ж звільнялись від податків мешканці Любеча, Кролевця й інших розорених міст. Остру й Чернігову такі пільги були надані на 7 років, а "местамъ, местечкамъ и селамъ - на три лета".
    Певні пільги надавались населенню й царськими грамотами на підтвердження самоуправління міст і містечок. Однак всі ці грамоти закінчувались приблизно однаковими словами: "А доходы належащие денежние и хлебные збирать на насъ великого государя и отдавать воеводамь нашимъ, и приказниъ людемъ по нашему великого государя нашого царского величества указу".
    І становище мешканців міст і містечок, незважаючи на періоди Деякого полегшення, залишалось загалом важким.
    Хоч Визвольна війна середини XVII ст. і вносила певні зміни та корективи в життя українського козацтва, до певної міри поліпшуючи його соціальне становище, однак цей клас-стан також не був позбавлений феодального гніту. Власники маєтностей порушували здобуті козаками права й привілеї. В Ніжинському полку, наприклад, вони силоміць приневолювали козаків до свого підданства, відбирали від них землю й накладали такі повинності й податки, що козаки по застосуванню у відношенні до них методів гноблення й експлуатації по суті справи мало чим відрізнялись від посполитих.
    Для припинення сваволі власників стало необхідним навіть гетьманське втручання. І Мазепа восени 1691 р. наказав, "абы козаков, здавна в тых маетностехъ мешкаючихъ, жадною и найменшою крывдою не дотикали". Однак це стосувалося насамперед тих козаків, які "у реєстри войсковому знайдуючіися і услугъ козацкихь нелениво и нехитляно щирымь приложенемь всегда шинуючи, при зуполныхь войсковнхь правахь и волностяхь найдовалися и спокойне во всехь духовныхь і свецкихь маетностяхь без жадное жили турбаціи".
    За тих людей, які міняли селянський стан на козацький, гетьман не вступався. Роком раніше (6 грудня 1690) він дозволяв у Семенівці пані-державці Марії Семенівні брати таких "под своє послушенство". При козацьких вольностях залишались лише ті козаки Семенівки, які 1689 р. перебували "на службе монаршой" під Кизикерменом. А надалі ж гетьман забороняв приймати "посполитыхь тяглыхъ людей у реестръ козацкій".
    Полковник Лизогуб у серпні 1687 р. залучав до відбування повинностей і послушенства на користь Макошинського Миколаївського монастиря як тяглих "мужиків" села Бутівки, так і тих, "которіе з мужицства в козацство без ведома Ігуменского уписалися".
    Перехід селян до козацького стану негативно позначався на розвиткові міст, зменшував кількість селянства, і тому інші гетьмани також недоброзичливо ставились до даного явища. Ще раніше (4 січня 1669 р.) Дем'ян Многогрішний у листі до наказного чернігівського полковника Костянтина Стрієвського з приводу цього суворо зазначав: "А що сотники приймуют ново козаков и в реєстр уписуют, постерегай себе того, щоб твоя шия на язвах зоставала в целости".
    Козакам гетьман забороняв домагатися у міщан "напитковъ, чоботь, и якихъ колвекъ достаткові:.". Порушників наказу чернігівському полковникові у 1660 р. дозволялося карати "до нас [тобто до гетьмана. - П.П.] не отсылаючи".
    Козаків притягали до оподаткування. Наприклад, у селі Баби М енської сотні з козака Романа Кагатка брали щорічно по 2 золотих за "криницу". Козак же Лук'ян Горбач за дві "криници рибной ловли" давав у рік по 9 золотих.
    У Ніжинському полку в кінці XVII ст. до виконання повинностей на користь війта м.Ніжина залучали людей, які називали себе козаками, але давно вже не входили до козацького компуту (списку) і не брали участі в військових походах.
    В Могильовському повіті Білорусії селян, "приписавшихся въ казаки", взагалі "вместо кнута батогами нещадно" лупцювали, а осіб із числа старих козаків, сотників, осавулів і козацьких отаманів за приписку селян у козаки збивали "ослопьемъ".
    Скрутним було становище козацтва і в інших регіонах. Великих знущань зазнавали, зокрема, козаки села Єндовищ в Острозькому полку на Слобожанщині. Місцевий сотник Іван Хоруженко чинив над ними страшний самосуд. Він збирав у козаків для своїх власних потреб "денегъ по три и по два рубли и по полтине съ человека", примушував їх працювати на своєму подвір'ї, на винниці, в млину, в лісі, в полі. Сотник відмежовував і забирав кращі козацькі землі, привласнював їхні сади, худобу, "иную скотину ихъ травилъ собаками". Знущанням не було меж. Дійшло навіть до того, що Хоруженко підпалював садиби козаків, а дітей їх "ималь кь себе вь холопство и биль ихь", забиваючи деяких до смерті. Зазнаючи таких нападів і розорень, єндовищські козаки вкрай збідніли, "оскудали", деякі з них, залишивши свої домівки, "разбрелись по инымъ городамь". За таке відношення до підлеглих Хоруженка у 1690 р. було звільнено з посади сотника.
    Зростання феодальної експлуатації трудового населення міст і сіл сприяло загостренню класових відносин. Селяни й міщани все частіше відмовлялись від сплати державцям податків і виконання "звичайного" послушенства, тікали.
    З середини XVII ст. посилюється хвиля переселенського руху. Велика кількість українських переселенців відправилась на Слобожанщину. Ще весною 1652 р. сюди прибуло й 2000 козаків Чернігівського полку на чолі з Іваном Миколайовичем Дзинковським. Переселенці заснували місто Острогожськ, яке стало Центром першого із слобідських полків.

Версия для печати