Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ II

РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛИ

    Знатний військовий товариш Ніжинського полку шляхтич зі походженням Афанасій Григорович, експлуатуючи греблю й МЛИН на річці Клевені, частину "розмеровихь приходовь" давав до Скарбу Військового; інша ж їх частина йшла на місто Севськ, адже "тая гребелка прилегла до берега великороссійскаго".
    Пізніше цар розпорядився, щоб Григорович "зостався цале в пожитковани мененнихъ розмировихь приходовь". У відповідь на перепони з боку глухівського сотника генеральний суддя і наказний гетьман Михайло Вуяхевич, захистивши права шляхтича і 7 травня 1689 р. постановив, щоб ніхто "пану Афанасію Григорьевичу ... вь пожиткованію помененыхъ размеровихь приходовь жадной кривды и найменшой перешкоды чинити не важився"
    Як власникові млина, "своимь коштомь и працею" збудованого, у травні 1677 р. гетьман І.Самойлович дозволив привласнювати весь мірчук Івану Биховцю (Воронезька сотня).
    Документи згадують про випадок, коли в погоні за одержання" половини "розмеровыхъ пожитковъ" з Погорільського млина, що належав ратуші Чернігівській, Малявка оскаржив місцевих війті бурмистрів, райців, буцімто вони всі прибутки розподіляли між собою; місту ж ніякої вигоди з млина немає. Одначе ніхто даної скарги не підтвердив, і невідомо, добився свого Малявка чи ні.
    у другій половині XVII ст. зернове господарство Чернігівщини давало достатню кількість хліба. За даними на 4 січня 1682 р., в одному лише Чернігові було "четыре житницы да анбар большой да с хлебными ж запасы одиннадцать ям; а в тех житницах и в анбаре и в ямах великого государя хлебных запасов 1564 четверта: с осминою".
    Джерелами засвідчені факти, коли хліб із Чернігівщини вивозився в інші регіони України, а також за кордон.
    На основі універсалу Івана Самойловича від 18 січня 1673 р. київським міщанам дозволялось купувати хліб для домашнього "продовольствія" й царських ратних людей в населених пунктах, розміщених на річці Десні. В одному із своїх універсалів гетьман звертався до начальства Ніжинського й Чернігівського полків, а також всіх його мешканців, аби вони не перешкоджали байдакам і "дубовкам", навантаженим зерном, прямувати до Києва "для поратованя хлебомь всего места", щоб без "разного задержаня ... мещанъ киевскихь з збожемь [тобто хлібом. - ТІЛ.} на реце Десне невимагаючи у онихъ разнихь датковь вольно пропущали". Напевно, Київ тоді відчував гостру нестачу хліба, бо гетьман суворо забороняв міщанам везти "збоже" "в литовские крає" і "впередь уже никому особливе кгди би хто з заграници для збожа прибудь недопущали викуповувати збожа приказуємо".
    Ця цінна сировина знаходила широке застосування в ґуральництві. Визвольна війна відкривала широкі можливості й перспективи для розвитку винокурного промислу. На перших порах право на виготовлення й продаж спиртних напоїв одержало все населення. У 1666 р. у Борзні було вісім шинкарів і один винник, у Нових Млинах - вісім шинкарів, у Ніжині - чотири шинкарі, чотири солодівники, два пивовари й один винник, у Конотопі - чотири шинкарі, в Острі - два шинкарі, один винник, один пивовар и один солодівник, у Березній - два шинкарі і один солодівник, у Ьатурині - два шинкарі, у Мені - один пивовар, у Івангороді - один шинкар, у Козельці - один винник і один пивовар.
    Поряд з тим у джерелах зазначається, що в полках по річці Дніпру "прилежащихь без дровь будучеи і вина никто не курить; и корчемъ обретаетца мало".
    Селяни займалися переважно домашнім винокурінням. Їх господарства мали в основному по одному невеликому казану. В значно ширших масштабах винокуріння було налагоджене в господарствах міщан та козаків. Наприклад, мешканець Остра Адам Сачко мав чотири казани з трубами. На початку Визвольної війни він віддав їх на схованку Титу Гладкому. У 1662 р. Василь Сачкович, домагаючись батькових казанів у сина Т.Гладкого Івана подав на останнього в суд. Встановити істину було дуже важкі Іван Гладкий стверджував, що казани побрав покійний сотни Єско Кошин, "менуючы их шлехецкими быть".
    Деякі міщани володіли винокурнями. Багато горілки виробляв, наприклад, новгород-сіверський міщанин Костянтин Пригар; Московські купці Федір Силин (Кодощина слобода) й Юхим Павлов (Ватоганнина слобода) у жовтні 1671 р. закупили в нього тисячу відер напою, по 14 алтин за відро. Давши 250 золоти задатку, вони пообіцяли по першому зимовому шляху забрати Пригари решту горілки. Однак з якихось причин відмовились. І результаті цього виробникові було нанесено на 500 рублів збитку, адже одне лише транспортування горілки до м.Орла обійшлося йому в 280 рублів.
    Військовий товариш і "обиватель" м.Сосниці Іван Григоровн Поручка мав "винницу ... зъ двумя казанами, из трубами". "Дворомь и винницею" володів сосницький військовий товариш Іван Турчинський. Мав винницю і його син Павло. У 1697 р. І.Турчинський продав їх "за готовую сумму грошей золотих полсеми тисячи" господарю Батуринського замку Никифор Лук'янову.
    Міцні позиції в даному промислі займали козацька старшина й монастирі. У господарстві" Т.Олексієвича, наприклад, у кіш XVII ст. працювала винокурня на 6 казанів, а у його зятя Е.Ферензбаха - на З. У Петра Рославця у 1670-х роках у місті Брянську російськими властями було конфісковано 8 пивних казанів і 11 горілчаних. А у володіннях Якова Лизогуба налічувалось 5 "шиковных дворов" (в селах Бігач, Плохов, Куликівка, Листвен та містечку Седневі).
    У кінці серпня 1701 р. Іван Мазепа дозволив архімандрит Новгород-Сіверського монастиря "з братією" завести горілчані і тютюнові шинки в селах Спаському й Мезині. За це вони внеслі до Військового Скарбу "належалую сумму" в розмірі 100 золотих. Ті, хто наважився б чинити будь-яку перешкоду архімандритові " з братією", підлягали покаранню "под утратою всей худобы".
    Спиртні напої виготовлялися не лише для власного споживання, а й для потреб царського двору. Так, 10 січня 1673 р. гетьман Самойлович повідомляв царя про те, що в Глухові й інших містах Чернігівщини "вина самого доброго, какого належить, столко, сколко надобно на дворець вашего царского пресветлого величества, готово у нихь есть". Стародубський міщанин Іван Тарасов у 1683 р. виготовив 80 бочок горілки й зобов'язався поставити її в казну. Неодноразово поставляв до Москви "вино" стародубський полковник Петро Рославець. У листі від 29 листопада 1674 р., адресованому боярину Матвєєву, він зазначав, що "ми мимо великого государя кабака никуды не будемь отпускати вина".
    Напевно, спиртні напої з України були високої якості і їх полюбляли в Москві. Наприкінці 1660-х років Олексій Михайлович розпорядився із "малоросиіскихъ городовъ дву члвкь винокуровъ добрих прислати для винного куренья, а жить имь на Москве до ншего великого гдря указу .
    Привілеї, надані властями щодо занять винокурінням всьому населенню, не були стабільними, а залежали, насамперед, від певних політичних обставин. І через другу половину XVII ст. проходить ціла низка наказів, спрямованих уже на заборону наданих було певним категоріям населення прав на виготовлення спиртних напоїв. Так, 1667 р. селяни могли гнати горілку тільки для відзначення урочистих подій (весілля, похорони). Та й то повинні були вносити за це визначені грошові суми. Забороняючи всьому населенню, крім козаків, займатись винокурінням (1667 р.), гетьман Брюховецький для виправдання свого рішення зазначав, що від того лише "израстають бунти и лесамь умаление и хлебамь убавка". Іван Мазепа вважав, що, навпаки, саме заборона винокуріння в багатьох випадках призводила до масового невдоволення населення і з метою пом'якшення ситуації дозволяв (1690 р.), щоб на родини, хрестини, весілля й поминки "волю било каждому зробити вь дому горелки любо где на стороне дешевою ценою гуртом купили оное" В універсалі від 27 серпня 1701 р. продовжувалось: "А докладаем тое, жебн волно било якь козакамь, так и посполитимь людямь на крестини, и на веселя любо з своей пашне кадку и другую викурити горелки, любъ з сторони оное купити где хто похочетъ 100 або 50 кварть", звичайно ж, за отданемь обиклой повинносте".
    У другій половині XVII ст. Чернігівщині належало одне із провідних місць у розвитку гутного промислу на Україні. Цьому сприяли насамперед географічні та геологічні умови краю. Регіон був багатий піщаними грунтамина яких зосереджувались пишні лісові масиви, А саме пісок і дерево, що є тими необхідними матеріалами, що слугували для виготовлення скла.
    Є підстави гадати, що даний промисел започаткували на Чернігівщині вихідці з Волині, "взагалі з правого берега Дніпра", ні що вказують спільність форм вироблюваної продукції, а також однакові умови плати за гута.
    Першими з'явились на Чернігівщині Грузьківська, Гутківські гути. Універсалом від 12 лютого 1689 р. І.Мазепа дозволив архієпископу Лазарю Барановичу на "кгрунтах в ключу Новгороді скомь лежачыхь, именно на речце Белице на роблене шкла гуту построити...". Загалом же протягом другої половини XVII ст.. чисельність гут на території Чернігівського, Стародубського і Ніжинського полків зросла до 20. Діяли вони зокрема по берегах Снову і його приток.
    Найчастіше власниками гут виступали представники феодальної знаті. Так, наприклад, у Синявській, сотні," за свідченнями старожилів, "слобода Гута поселена полковникомь Чернеговскимі Евфимомь Лизогубом ... на волной земли при Гуте полковои которою Гутою, якь тоть полковникъ Лизогубь, такь по немъ и Полуботокь, полковникь, владель до гетманства Скоропадського". Яків Лизогуб 17 лютого 1705 р. за 14 кіп купив "в вечную посесію" Брецьку гуту у Криштофа Буки. Разом із нею Лизогубу перейшлі ниви, сіножаті й лісок. Генеральному осавулові Михайлу Микла шевському належав "стекляной заводь" біля слобідки Новосілкі (Глухівський повіт). Разом із земельними угіддями генеральний військовий суддя Сава Прокоповйч одержав від І.Мазепи й гуту над річкою Лутавою, що було підтверджено царською грамотою а 1690 р.
    Володіли гутами й монастирі. Так, у селі Неданчичах у розглядуваний період існувала "архіерейская гута", яка спочатку належала Григорію Юхимовичу Кривошипі, а в нього потім була куплена Чернігівською кафедрою. Належність гути останній гетьман І.Мазепа затвердив універсалом від 1701 р. Напевно, Чернігівському Троїцькому Іллінському монастиреві належала гута а с.Бреч, адже згадки про неї відклались саме в документах даного монастиря за першу половину XVIII ст.
    Подекуди гути на Чернігівщині належали міщанам та козакам. Дві міщанські гути, наприклад, зафіксували переписні книги 1666 р. у Сосниці. Житель Ніжина Дубоніс разом із двома! компаньйонами у 1660-х роках збудував гуту у Кролевецькому повіті. Однак справжнім власником підприємства став один із його співзасновників - Захар Голуб. Пізніше, використавши сприятиливий політичний момент, гуту придбав до своїх рук кролевецький сотник Іван Маковський. На даний час вона вже являла собою цілий комплекс "скляних заводів", на яких працювало багато людей. Грамота царя від 31 серпня 1691 р. підтверджувала права Маковського на дані гути. У Глухівському повіті поблизу річки Єсмані гуту заклав "обывател Воронижьский" Іван Томасченко. Однак у 1675 р. разом з "кгрунтами, полями и на іхъ присевками... з сеножатми, з дубровою, з ставомь и з домами" він продав її за 75 золотих Лазарю Матвієвичу.

Версия для печати