Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ II

РЕМЕСЛА ТА ПРОМИСЛИ

    1671 р. кролевецькі ремісники просили міський уряд надати їм дозвіл для створення братства на чолі з Андрієм Гапоновичем. Керуючись положеннями права Саксонського (аркуш 346), власті не відмовили їм у цьому. Ремісникам же, які не мали "листу радецкого або пана своего", заборонялось збиратись на сходки і ради "в братерствї чинить". Членам новоствореного братства заборонялось також чинити "вшелякие незвичайние поступки межи, собою". їх зобов'язували "послушенство ... отдавать", тобто відбувати всілякі повинності і платити встановлені податки. Братство наділялось компетенцією покарання винних: "позволяемъ онимъ межи братьею в цеху ихь в ремесле кождого проступного ведлугъ уваги карать". Навіть дозволялось чинити суд над особами, якпровинились, "по всемь ихь деламь кроме кременалу".
    У містечку Велика Загорівка в другій половині XVII ст. існувало церковне братство, членами якого були ремісники місцевих ткацького, кравецького й різницького цехів.
    Петро Рославець 18 липня 1675 р. дозволив "учинити" братство стародубським ковалям Мойсею Жуку, Опанасу Чурику Захару Даниловичу й іншим ремісникам. Полковник зобов'язував усіх членів братства, аби "послушенства отдавали ... во вшелякехь потребехї небыли спречними и упорними". На винних у порушенні порядків братства накладалось стягнення: "на такового на церковї божию воску фунтовї десять закладаемъ и од ремесла отдаленъ будеть".
    Об'єднавшись у братство в 1679 р., кожум'яки й шевці міста Погаразаходились збирати кошти на утримання місцевої церкви.
    У грамоті святителя і чудотворця чернігівського Феодосія Углицького від 10 лютого 1687 р. зазначалось, аби всі ковалі, бондарі й римарі "были зъ собою вь едномъ братстве" в містечку Літках. Братчики повинні були "пильное мети о церкве Божой [мається на увазі Миколаївська церква. - П.П.] и о украшеніи еи старанье". Грамота зобов'язувала їх допомагати хворим, бідним людям. Всі важливі питання вирішувались на сходках, які відбувались двічі на місяць. Відсутні на них без поважних причин братчики мали внести до скриньки "осмачокъ вины". Інколи життя вимагало скликання позачергових сходок, причиною яких могли бути похорони тощо. В таких випадках "братія ... повинны будуть на схадзку стати, а если бы кто ... до схадзки не сталъ, таковый шагь вины заплатить". За непослух старшому братові з винного стягали фунт воску й чвертку ладану. Братчик, який приймав до свого ремесла учня, мав внести до братерської скриньки фунт воску. "Научивши зась ремесла - повиненъ его поставити предь всею братією и вызволити" і водночас внести пів-золотого, фунт воску й чвертку ладану.
    Джерела зберегли згадки про існування в 1689 р. об'єднання "в цеху і братстві" пивоварів, шаповалів, панчішників, коцників і рукавичників М.Чернігова.
    Братства ремісників існували також у Новгороді-Сіверському й інших містах Чернігівщини.
    І, як нам здається, не зовсім чітку позицію займав по відношенню до даного питання М.Є.Слабченко, заявляючи, що існування цехової організації ремесла на Україні в другій половині XVII ст. було зумовлене відокремленням ремісників від братств.
    Цехам надавались певні пільги. Так, ковалям м.Стародуба, як свідчить лист полковника Семена Івановича від 22 травня 1684 Року, дозволялось в осінню пору "осипъ пашенній з козаковь из тяглихь людей в волости стародубовской всей брать". Для вибирання "тоей з волости осыпи" вони повинні були використовувати "мерочку себе з ратуше стародубовской". А полковники Петро ославець і Григорій Карпович дозволяли ковалям цеху Івана Мойсеєвича збирати коляду з "товариства и с посполства". Стародубський війт мав прослідкувати, аби ніхто з останніх не був "спротивним" "тимь ремесникамь".
    У Козельці ж Яким Сомко й Іван Мазепа забороняли полковникові, сотнику й війту брати підводи у ремісників шевськогс цеху і наказували, аби ніхто взагалі "не важился ... ихь ... обтяжати" Звільнялися працівники даного цеху від в'язничої сторожі, "ихъ цеховіи дворь оть подачокь мескихь билъ воленъ". Однак від усіх повинностей ремісники не звільнялися, адже, як сказано в доку менті, "з мещанами повини тяглости поношть".
    Це ж саме стосувалося і кравецького цеху Козельця, в якому "жеби бедние ремесники ни от кого кривди не поносили". Крім того, у випадку, коли цеховиків-кравців хтось залучав до виконання робіт "на потребу свою зробити", той повинен "за роботу имъ заплатити якь ся годить". Однак вони повинні "заровно з иними мещанами козелскими належачие всякие подати давати".
    Ремісникам козелецького різницького цеху Яким Сомко надавав право в "купованю бидла и продаваню свежини без перешкоди". Ні мешканці міста, ні приїжджі не повинні їм заважати.Подібні привілеї одержав і кушнірський цех м. Козельця.
    У Чернігові ж полковникові й козакам заборонялося чинити будь-які побори з цеховиків, і, крім того, дозволялось "майстеровимъ людемъ, всехь цеховь ничего какь на полковника такь і на иннихъ людей, нинакого безденежно ничего неделати".
    Полковник Лук'ян Жураковський, виступаючи на захист шевців, ткачів і кравців Івангорода, в 1716 р. дозволяв їм "при своем цеху по прежнему" бути й суворо забороняв цехмістрові ніжинського цеху втручатися в будь-які їхні справи, брати з них податки.
    Поряд з тим у другій половині XVII ст. яскраво окреслився процес втручання царського уряду й гетьманської адміністрації справи цехів. Джерела, зокрема, засвідчили, що при переході російської армії через Кролевець під час польсько-турецької війн 1671-1672 рр. за Правобережну Україну місцевих ремісників використовували "в разние по ремеслу нашему работи". У Стародубі, ремісників ковальського цеху, як мовиться в листі полковник; Григорія Карповича від 7 квітня 1679 р., залучали в "отправаню роботь разныхь" "на потребу войсковую".
    Аналогічне явище мало місце і в м. Глухові, коли "генералную артилерию для работь оковии лафетовь фурмановь ящиковь пороховихь и другихь надобностей также било висилаем от насъ [ремісників. - П.П.] у зате работи".
    За свідченням стародубського полковника Семена Івановича від 22 травня 1684 р., місцевих ремісників ковальського цеху використовували "около роботи войсковое".
    Ремісники музичного цеху Ніжина залучались по своїй можливості до повинностей на користь Ніжинського Красноостровського монастиря. Згодом полкова канцелярія зобов'язала цеховиків "всякіе государственние повинности і служби" відбувати. Місцевий же магістрат пішов ще далі і "насилно привлекаеть обще з другими в Нежине находячимися цехами под свою команду, і причисляеть между посполитие". Ніжинський війт "начинаетъ ихь [музикантів. - П.П.] до меской ... тяглосты употребляты".
    Пізніше подібна практика набувала все більшого поширення. Так, глухівські ремісники згадуваного вже об'єднаного цеху повідомляли, що після створення Малоросійської колегії (1722 р.) "наша братя ремесники поиздавалися в протекцій под великороссійскіе члени", і далі: "...оставшися всего нась человека меть ковалевь два и котлярувь два да одинь слюсарь в цеху а понеже требують нась безпрестанно якь до двора ... велможности вашой такь и переезжающіе всякихь чиновь знатніе особи для починки необходимихь потребнихь речей без чого нельзя обийтись в чомъ мы претерпеваемь зо одиночєствомь не малую нужду...
    Джерела свідчать про складність становища ремісників глу-хівського гончарного цеху. Викликане воно було насамперед протиправними діями щодо них генеральної старшини. Як скаржилися гончарі гетьманові Івану Скоропадському, їх незаконно "потягають" на всілякі роботи "в доми свои", відбирають у них вироби, а "за тое имь жадной нечинятъ нагороды". Внаслідок цього багато гончарів уже залишили цех і "порозиходились з Глухова", інші ж "в тую жь наготовалися дорогу". По суті, цех стояв на межі припинення свого існування. І лише гетьманський оборонний універсал міг врятувати гончарів від такого "бедствія".
    Протягом розглядуваного періоду у кравецтві та шевстві Стародубського полку широко використовувалася праця боржників та наймитів.
    У другій половині XVII ст. в регіоні зустрічаються часті випадки незадоволення цехових майстрів існуючими порядками, посилюється їхнє прагнення до зміни цих порядків. Зокрема це стосується підвищення платні. Влада, як це видно з листа гетьмана Самойловича від 23 травня 1684 р., вимушена була задовольняти вимоги цеховиків: "Ми дарованіе борошна и товариству тижневую плату вамъ постановили и надь черниговское на такое работы нечого болшъ поступовати вамъ не повинни. Однак, меючи залеценне о прилежномь около работы дбалбсти вашой и бачачи ваше и подмайстерей усердіе, даемь вамь за вашу работу такую нагороду, якую сами ви себе написали". Зникає рутина прийомів, цеховий нагляд.
    Як свідчать джерела, на Україні в кінці XVII ст. учні вся частіше самовільно залишали майстерні своїх майстрів та спеціальності й тікали до інших майстрів, здобуваючи нові спеціальності.
    Подібне мало місце й на Чернігівщині. Наприклад, 1693 р. в Стародубі утік від свого майстра-шевця Я.Корнєєв, який захватив із собою 80 пар "волок ременных и лоз на подошвы". Документи зафіксували випадки втеч також у Чернігівському й Ніжинському полках. Цікаво, що дія законів направлена вже на захист збіглих; повернення їх на свої попередні місця не передбачалось, хоч у цехові статути і вносився пункт про розшук втікачів і відшкодування ними збитків, завданих своїм майстрам. Часто цехові майстри, вирвавшись із тісних рамок обмежень у цехах, йшли у невеликі містечка й села і засновували там нові цехи. В такий спосіб у кінці XVII ст. виник гончарний цех у селі Ріпках, недалекої від Чернігова.

Версия для печати