Черниговская Епархия

СІЛЬСЬКА ЦЕРКОВНА ПАРАФІЯ НА РУСІ
В. М. РИЧКА (Київ)
     Церковна парафія, як організаційна форма релігійного громадянського життя людності Київської Русі досі не стал' об'єктом глибоких і систематичних досліджень вітчизняної медієвістики. Проте, в рамках останньої за середньовіччя переду сім і зосереджувалося історичне буття народу: тут спливало все життя християнина - від його народження й до сам смерті.
     За обчисленнями А. Потшена Русі кінця XII - початок XIII ст. існувало шість тисяч парафій. Саме в цей час визначаються їх кордони і приходять у зіткнення, на що, зокрема, вказує Ст. 48 Просторої редакції уставу Ярослава про заборону священникам без дозволу єпископа правити службу в "чюжемь пределе". Гіпотетично церковна парафія на більш залюднених землях Південно-Західної Русі обіймала територію в 70-80 км (підрахунки Б. В. Сапунова). При цьому їх переважна більшість знаходилась, звісно, у сільській місцевості. Сільський священник був, відтак, ключовою фігурою у боротьбі церкви за вплив над основною масою населення Київської Русі, йому необхідно було знати настрій своїх прихожан, їх потреби і своєчасно реагувати на них.
     Цей прошарок духовенства, що утворював підніжжя становокорпоративної піраміди церковної організації, спершу поповнювався з представників різних груп населення давньоруського суспільства. Нерідко священниками ставали вчорашні язичники. Для таких людей шлях у попівство був відкритим. Перешкодою було тільки вбивство, вчинене у язичництві. До цього слід додати, що вищі церковні ієрархи забороняли висвячувати на попа людину, яка мала "знамение на лици, аки кровь". Інші фізичні вади кандидатів у попівство перешкодою не були.
     Головною вимогою до кандидатів, що претендували на священницький сан, була грамотність, а також бездоганний моральний склад цієї людини. Новопоставлений піп певний час стажувався у соборній церкві кафедрального міста й лише після цього направлявся до своєї парафії. Священник повинен був служити моральним авторитетом, взірцем поведінки для своєї пастви. Давньоруські пенітенціалії передбачали цілу систему церковних покарань за порушення духовенством норм морально-етичної поведінки у побуті. Передусім, засуджувалось пияцтво, що було вельми поширеним побутовим явищем й серед духовенства. Згідно канонічних правил, священник позбавлявся сана за пияцтво. Однак на практиці викритому у цьому занятті здебільшого просто приписувалось епітимійне покарання. Мабуть, саме тому у своїх церковних настановах вищі ієрархи радили приходському духовенству уникати принад світського життя, мирських забав і учт.
     Священник повинен був неухильно дотримуватися приписаних церквою норм поведінки навїть у найінтимніших сферах свого життя, зокрема, подружнього. Він не міг, наприклад, створити сім'ю без церковного вінчання з жінкою, хай і з такою, що мала дітей від першого шлюбу. Дізнавшись про подружню невірність дружини, священник повинен був або розлучитися з нею, або ж позбутися духовного сану. Вивергався він з нього "иже блуд створить". Навіть тоді, коли священник мав тільки "мысль о блуде или пил в вечере, или глаголил речи срамныя или кощунял, или лобзался", йому заборонялось наступного дня правити в церкві.
     Крім згадуваних вже пияцтва і розпусти, великим гріхом для священника була участь у мирських забавах, таких, наприклад, як полювання та гра в шахи. Йому належало охайно одягатися й дотримуватися правил особистої гігієни. Священник не мав права піднімати руку на будь-кого, складати клятви чи бути свідком спору мирян. Йому негодилося також віддаватися лінощам й зневажанню книжної премудрості і т. п. На наш погляд, ці благочестиві побажання не залишалися байдужими для основної маси приходського духовенства.
     Однак, слід пам'ятати про те, що сільський священник ще жив в оточенні язичницького побуту й не завжди був спроможний піднестися над ним. Усталеною практикою в селах була, наприклад, участь священника у відправленні язичницького культу, що влаштовувався в честь Рода і рожаниць. Рожаницькі трапези протягом всього давньоруського періоду супроводжувалися виславлянням Богородиці. Так переплітались язичницькі уявлення східних слов'ян з християнськими святами і обрядами. І на це не було ради.
     Парафіяльному духовенству доводилось рахуватися з немеркнучим у давньоруському суспільстві авторитетом волхвів і "баб богомерзких". Більш того, запозичувався їхній великий досвід. Так, зізнаючись на сповіді у скоєних гріхах, священник, каявся у тому, що користувався послугами останніх: "согреших: волхованием, и в чаровании, и наузы всякие вяжа, и к волхвам ходих и ко обавником, и к бабам ворожбы деля, и болезни деля, и прожитка для". Отже, не слід зводити взаємовідносини парафіяльного духовенства з волхвами тільки до конфронтації як це нерідко подається у літературі. Пристосовуючись до місцевих умов і традицій, церква прагнула успадкувати той великий культурний досвід, що нагромадився у східнослов'янському суспільстві протягом багатьох століть.
     Парафіяльне духовенство існувало, головним чином, на прибутки, що поступали від пастви за відправлення культових обрядів (хрещення, сповідь, поховання тощо). Щоправда, "Святительське повчання новопоставленному священнику" - канонічна пам'ятка XIII ст. - вимагало не приймати "приноси" від людей, особисті моральні якості яких суперечили погляду церкви на образ "справжнього" християнина. Однак в дійсності Ц вимоги, очевидно, ігнорувалися адже добровільні пожертв прихожан були головним джерелом матеріального забезпечення рядового духовенства. Принаймні, джерела не вказують н якісь інші форми його утримання, зокрема, наявність землеволодіння сільських чи міських храмів.
     В кінці XII-XIII ст. простежується тенденція до встановлення професійної спадковості парафіяльного духовенства. Настанови і повчання вищих церковних ієрархів вимагали від священника, "чада своя кажи и учи своемоу пути". Вибір дітей священників зумовлювався, очевидно, не стільки корпоративними міркуваннями, скільки придатністю саме останніх до виконання священницьких функцій.
     Церковні ієрархи намагалися утвердити принцип колективної відповідальності сім'ї перед парафіяльним священником. Важливо підкреслити, що вже в XI ст. вони вимагали "мужеви с женою... каятися у єдиного отца". Практика покаяння і сповіді відкривала перед духовенством можливість проникнути у найпотаємніші глибини життя давньоруського суспільства. Ось чому тільки через систему церковних парафій церква могла ефективно здійснювати ідеологічний і морально-етичний контроль над масою християнізованого населення Київської Русі.

Версия для печати