Сборник исторических статей о Чернигове

Таємниці Іллінського монастиря

Іллінська церква - сучасність
      Серед великої кількості пам'яток археологи, історії та архітектури, які зберігає Чернігівська земля, особливе місце посідають стародавні Антонієві печери, які приваблюють дослідників величезним обсягом накопиченої у них наукової інформації. Вони притягують численних туристів своею архітектурною неповторністю та пов'язаними з ними легендами та таємницями.
      Антонієві печери - це найдавніша складова частина розташованого на Болдиних горах Іллінського монастиря, але сама назва печер з'явилася відносно недавно, десь наприкінці XVIII - поч. XIX століть. Саме тоді на основі декількох стародавніх невеличких монастирських підземель склався великий і унікальний за своєю архітектурою печерний комплекс суто паломницького призначення.
      А ось що стосується самого монастиря, то його виникнення пов'язано з далеким від нас бурхливим XI століттям та ім'ям одного з найвідоміших діячів Руської православної церкви, засновником всесвітньо відомої Києво-Печерської лаври, "батьком руського чернецтва" преподобним Антонієм Печерським, який, за ствердженням літописця, прибув у 1069 році до Чернігова і започаткував на його околиці печерну чернечу обитель на честь Святої Богородиці.

      Писемні джерела не донесли до нас ні описів Богородичного монастиря давньоруських часів, ні стародавніх планів. І все ж таки завдяки археологічним дослідженням, які здійснюються на його території вже не одне десятиліття, ми можемо зараз, хоча би у загальних рисах, уявити, який вигляд мав Болдиногорський Богородичний монастир за князівських часів.
      За ствердженням літописця, початок монастирю поклала печера, яку "ископал" сам Антоній у схилі глибокого, вкритого лісом яру. Іллінський яр, саме таку назву він має зараз, був дуже підходящим місцем для усамітнення, до якого прагнув перший руський чернець. За межами міських укріплень, на березі Стрижня, у гористій порослій дубовим гаєм місцевості.

      До речі, саме дуби, які у давнину на Русі називали болдами, і надали горам їх ім'я. Ці велетенські дерева слов'яни вважали священними. З ними був пов'язаний культ грізного поганського бога Перуна. Тому і самі Болдині гори традиційно шанувалися місцевими мешканцями, які в ті часи ще не позбавилися старих дохристиянських уявлень. До того ж існує думка, що саме у їх підніжжя, в одному з розташованих тут водоймищ, хрестили жителів Чернігова. Мабуть, це було зроблене для того, щоб доказати наляканому новим та незрозумілим обрядом народу безсилля старих богів.
      Спочатку Богородичний монастир, скоріше за все, складався переважно з печер, у яких мешкали ченці-анахорети, тобто відлюдники. Вірогідно вже тоді існувала у монастирі і невеличка дерев'яна церква на честь Богородиці, де по великих святах збиралися ченці на загальні богослужіння і де могли помолитися подорожні, відправляючись до Києва чи далі шляхом, який слався поруч. А можливо головний храм Богородичної лаври спочатку теж був печерним. У всякому разі найбільш стародавні археологічні знахідки були зроблені саме у підземеллях, а знайдена у сучасних Антонієвих печерах давньоруська косниця за своїми розмірами та конструкцією залюбки могла бути за часів Антонія печерним храмом.
      Поступово мешканці монастиря все більше освоювали поверхню яру.
      На терасах з обох його боків, біля входів до печер, що являли собою своєрідні маленькі монастирі, до складу яких входили підземна капличка та келія, будували невеличкі дерев'яні будиночки, які захищали підземні обітниці відлюдників від дощу, снігу та морозу.

      Зі східного боку яру, в самому його гирлі, десь у середині XII століття звели муровану церкву з однією маленькою апсидою для вівтаря та відносно великою главою, увінчаною шоломоподібним куполом. З XVII століття цей, частково перебудований, храм носить ім'я святого пророка Іллі, але існує думка, що первісно він був присвячений Богородиці, як і сам монастир.
      З протилежного боку від церкви майже на самому дні яру, біля струмка, який протікав тут у давні часи, існував житлово-господарчий комплекс, де мешкала монастирська обслуга. Це були залежні від монастиря світські люди, серед яких, як показали археологічні розкопки, були і жінки.

      Треба сказати, що ще за домонгольської доби Богородичний монастир мав чимале господарство. У 1994 році на його території був знайдений великий плінфовипалювальний комплекс - цегельня, яка складалася з декількох великих печей, кожна з яких, за сучасними розрахунками, могла випалювати за один раз від 5 до 7 тисяч цеглин.
      Була у монастиря і земельна власність. Є припущення, що йому належала прилегла заплава зі Святим гаєм та озерами.
      Мирне життя заснованої Св. Антонієм чернечої обителі перервала монгольська навала. Монастир був надовго занедбаний. Надовго, але не назавжди.

      1649 рік став роком другого народження славнозвісного монастиря. Відновлений "старанием и коштом благочестивого ктитора Стефана Подобайла", він починає швидко розбудовуватися і згодом перетворюється на величезний архітектурний комплекс та знову стає одним з найвідоміших релігійних та культурних центрів України.

      Слід зазначити, що відновлення започаткованого преподобним Антонієм Печерським Болдиногорського Богородичного монастиря відбувалося в найскладніших соціально-політичних умовах. Розпочалася національно-визвольна війна українського народу, прапором якої стало православ'я. Належність до нього за тих умов сприймалася, як належність до повстанців. І, навпаки, тісно пов'язані в масовій свідомості етноконфесійні ознаки (католик-поляк-пан, іудей-єврей-орендар) вказували тоді на образ ворога. За таких умов достатньо було змінити конфесію, щоб перетворитися з чужинця на друга.

      Прикладом подібного перевтілення є історія чигиринського полковника Станіслава Крицевського, який не тільки перейшов з католиків у православ'я, але навіть змінив ім'я на Михайла. У цьому контексті можливо припустити, що і його товариш по зброї майбутній чернігівський полковник Степан Подобайло пройшов схожий шлях. На користь такої думки говорить те, що цей відомий козацький полководець в одних джерелах зветься Стефаном, а у інших Степаном. Не однаково звучить і його прізвище, то Подобайло, то Пободайло, тому не виключено, що, перейшовши з польського війська на бік повсталих, він змінив і віру. Якщо це так, то цілком природно, що саме Степан Подобайло на свій власний кошт відновлює та відбудовує один з найдавніших храмів Чернігова.

      Відбувалося це напередодні походу керованого ним Чернігівського полку під Лоїв назустріч загарбникам України - військам коронного гетьмана Януша Радзівіл-ла. Як відомо, битва між козацькими загонами та поляками сталася 31 липня 1649 року, тобто через кілька днів після свята св. пророка Іллі. Ця подія певною мірою пояснює твердження історика другої половини XVIII ст. А. Шафонського, що "за одного Ігумена (Зосіма Тишевиця) сей монастир Ільїнсь-ким назван". Мабуть, вирушаючи в похід, Степан Подобайло вирішив таким чином заручитися божою підтримкою.

      До речі, Ілля у перекладі з єврейської означає "Бог - моя сила". Бій з Радзівіл-лом був для козаків невдалим. Майже все їхнє військо загинуло, помер від ран полковник Кричевський. Але саме Подобайло, і це символічно, зумів врятуватися, переправившись з частиною своїх людей на лівий берег Дніпра.
      Слід зазначити, що вдача супроводжувала майбутнього полковника майже завжди, а більша частина життя була пов'язана з його рідною Чернігівщиною. Народився Степан десь на рубежі XVI- XVII століть у містечку Носівка. За одними даними його батьки були простими селянами, за іншими - шляхтичами. На мій погляд, істина, як-то часто буває, у даному випадку знаходиться посередині. Скоріше за все Подобайло походив із шляхетського, але збіднілого роду. Інакше важко пояснити його службу в елітному війську та освіченість. Драгунська кар'єра Степана Подобайла перервалася у 1648 році, коли він перейшов на бік Богдана Хмельницького. У 1649 році він уже старший сотник Чернігівського полку - права рука полковника М. Небаби.
      Вже згадана битва під Лоївим безумовно піднесла авторитет Подобайла серед козаків, але не тільки вона. Наступного року Чернігівський полк під командуванням Небаби і Подобайла брав участь у молдавському поході українських військ. Внаслідок здобутих ними перемог з Молдавією був укладений союзний договір, що значно підсилило позиції України в її боротьбі за незалежність.
      Як людині освіченій, Степану Подобайлу доводилося виконувати і відповідальні дипломатичні місії. Так, 13 червня 1651 року він очолює козацьке посольство у ставку литовського гетьмана Януса Радзівіла. Бажаного нейтралітету литовців досягти не вдалося, але час було виграно, що позитивно відобразилося на подальших військових подіях - Радзівілу так і не вдалося взяти Чернігів, і він з великими втратами відступив до Києва.
      1651 року, після загибелі М. НебабиПодобайло стає полковникома у 1652 році Богдан Хмельницький призначає його наказним гетьманом.
      Загинув славний син Чернігівської землі у 1654 році під час штурму Старого Бихова.

      Лазар Баранович
      Слід згадати про суто релігійні складнощі, які переживала тоді церква і чернігівська церковна громада. Козацька верхівка, якій Київська митрополія завдячувала відновленням своєї ієрархії в 1620 році, безумовно, була роздратована здебільшого антикозацьким її курсом часів митрополита Петра Могили. У цей період (1635 р.) у Чернігові домініканці захоплюють два стародавні монастирі - Борисоглібський та П'ятницький. Печери та головний храм заснованої пр. Антонієм Болдиногорської лаври теж перебувають у занедбаному стані. Навіть у 1649 році Чернігівському єпископу у головному місці своєї єпархії немає де влаштувати резиденцію і він вимушений мешкати у Києві, перебуваючи одночасно у званні "блюстителя печери святого Антонія". Цікаво, що саме за часів його митрополитства здійснюється відродження печер Антонія у Чернігові.
      Виникає питання: чому відновлення Богородицької лаври розпочалося не з відновлення Успенського собору, а саме з відновлювання Іллінської церкви і розташованих поруч печер? Справа в тому, що Єлецький монастир у середині XVIII ст. підпорядковувався Києво-Печерській лаврі. У таких умовах ідея відновлення Чернігівської Болдиногорської лаври не могла бути здійснена на його території. У той же час Іллінська церква і прилегла до неї місцевість були незаймані, а тому мали всі підстави для незалежного розвитку в цьому напрямку. До того ж у цій місцевості існували печери, які пов'язували з Антонієм Печерським. Не викликає сумніву, що у XVII ст. було добре відомо, де здійснював свої чернецькі подвиги один з перших руських святих.
      Після смерті Зосіми Прохоровича (вірогідно .1656 рік) чернігівська єпископська кафедра близько року залишалася без архієрея. Його наступник Лазар Баранович з якоїсь причини висвячується єпископом 8 березня 1657 року не у Києві, а в Молдові, і лише через місяць отримує від митрополита Сильвестра Косова грамоту на єпископські права, а вже у травні гетьман Богдан Хмельницький видає йому універсали на володіння.
      Активна діяльність Барановича була спрямована не тільки на зміцнення єпархії в цілому. Чимало зусиль доклав преосвященніший Лазар і на розбудову Іллінського монастиря. Спочатку була створена ідеологічна підстава для подальшої роботи. У 1662 році прославилася своєю чудодійністю ікона Божої Матері, що була написана живописцем Григорієм Лубенським (у чернецтві Геннадієм Костянтиновичем) у 1658 році і зберігалася в Іллінській церкві. Ця обставина підняла Іллінську обитель на вищий рівень, ніж усі інші монастирі міста.
      Цікаво, що, мешкаючи спочатку в Новгороді-Сіверському, а потім у чернігівському Борисоглібському монастирі, Лазар Баранович постійно піклується про зміцнення Іллінського монастиря і у середині 70-х років розпочинає створення нового монастирського комплексу, який за місцем розташування, зовнішнім виглядом та структурою нагадував би Києво-Печерську лавру.
      Користуючись повною автономією від Києва, Баранович, перебуваючи у званні архієпископа, фактично мав митрополичу владу, яку, можливо, хотів легалізувати. Про це свідчать його пропозиції перенести митрополичу кафедру з Києва до Чернігова. На фоні таких намагань преосвященного Лазаря цілком зрозумілі і його дії зі створення (тоді за межами міста) архітектурного комплексу, гідного стати резиденцією митрополита.
      Якщо це так, то логічно і те, що саме в Іллінському монастирі була розміщена друкарня (1675 р.) і те, що закладений за часів архієпископа Троїцький собор повинен був стати найбільшою спорудою Чернігова.
      Подальші події як у державі, так і в самій церкві змінили ситуацію щодо Іллінського монастиря. Але і сьогодні він традиційно залишається адміністративним центром Чернігівської єпархії і вічним пам'ятником славному сину українського народу, чернігівському полковнику та наказному гетьману Степану Подобайлу.

      Володимир РУДЕНОК
      Щотижневик "Чернігівські відомості"

Версия для печати