Сборник исторических статей о Чернигове

Чернігів під час окупації

Таким був Чернігів після звільнення від німецької окупації
      Згадує про два роки життя в окупованому Чернігові 83-річна чернігівка Наталія Савченко:

      Був звичайний червневий день. Велика сім'я Савенків на балконі пила чай. Наташа успішно закінчила 9 клас, попереду - майже всі канікули, книжки, подруги. Тиждень тому до них приїхав брат мами із дружиною з Ленінграда - вони кожного літа приїздили до Чернігова відпочити. Дарма, що було дуже тісно вдесятьох у трикімнатній квартирі житлокоопівського будинку на вулиці Радянській (нині Шевченка), неподалеку від Стрижня. Три будинки кооперативу вміщували 78 чоловік; жили дружно, мали невеликий садок - один на всіх, де діти влітку проводили багато часу. Життя було нелегким, доводилося багато працювати на городах, аби прокормитися. Тоді від Красного мосту до нинішнього готелю "Брянськ" простиралися суцільні городи, де чернігівці вирощували картоплю, іншу городину, яка й складала основний раціон їхнього харчування.

      І хоча якась тривога витала у повітрі вже кілька місяців, у той день було безтурботно тихо. Раптом у полудень "тарілка"-радіо несподівано голосом Молотова сповістила: війна. Трапилося. Трапилося, незважаючи на запевнення радіо і газет, що нашій великій державі ніщо не загрожує, що з Німеччиною є домовленості про ненапад. Але люди все ж відчували наближення загрози - через станцію "Чернігів" ось уже кілька тижнів йшли військові ешелони на захід.

      Повідомлення про початок війни для 17-річної Наташі означало, що десь там далеко, на кордоні, почалися воєнні дії, які ніяк не торкнуться їхнього затишного життя. І диктор по репродуктору все сповіщав, що відбувається вирівнювання лінії фронту, що німці хоч і наблизилися до Дніпра, але дальше їх не пустять...

      Війна все ще не торкалась маленького провінційного містечка. Так тривало липень і серпень. Але і в Чернігові відчувалося наближення фронту: на вулицях міста з'явилися підводи і машини з пораненими, які рухалися у напрямку переправи, де біля старого русла Стрижня був зведений понтонний міст. Стаціонарний міст уже бомбили, але окупаційні війська все не входили до міста. Німецькі літаки лише кружляли над Черніговом, і коли зенітки починали стрільбу, все це виглядало як феєрверк.
      - Трапилося це наприкінці серпня, - згадує Наталія Іванівна. - Прилетіла німецька "рама", повісила освітлюючу ракету. А потім на Чернігів упали перші бомби, одна фугаска влучила у вигрібну яму за будинком. Ми схопили дорожні вузлики, шуби і кинулися до понтонної переправи. Пропонували піти, як всі, на баржі, що сплавлялися Десною, але куди із хворою мамою. Та й скільки тих барж затонуло...

      Наліт був багатоступеневим, ворожі літаки відлітали і прилітали знов. Черговий наліт застав утікачів уже на лугу за Десною. Всі попадали на землю головами один до одного, накрили їх шубами і перечікували вибухи, завмираючи від страху. З тієї миті страх поселився в душах уже на довгі місяці.
      Направилися до Жуківки, що в Куликівському районі, де жили далекі знайомі, - Савенки були корінними городянами, тому не мали родичів у селі. Три дні добиралися до Жуківки, назустріч обочинами дороги рухалися селяни, які у місті грабували магазини, склади і бази, щоб потім городянам же пропонувати втридорога (мародери були і будуть всюди і у всі часи).

      У селі сім'я Наташі допомагала місцевим жителям чим могла - чоловіки копали підвали, жінки жали пшеницю, яка того року дала небачений урожай - колосся сягало плечей. Навіть селяни говорили, що ніколи такого не бачили. Але за два тижні з'явилися німці.
      - Вони виглядали саме так, як зараз показують у кіно: здоровенні, ситі, із підгорненими рукавами. Жодний пішки - всі на мотоциклах з колясками. Вони поки не зачіпали місцевих жителів, лише обирали кращі хати і селилися. Залишатися нам у Жуківці не мало сенсу, і ми повернулися додому до Чернігова.
      А дома вже не було - ворожа бомба влучила в будинок. Практично не існувало і центру міста. Руїни ще диміли. їхня рідна вулиця вся згоріла. Сіла Наташа на попелище під знайомою обгорілою яблунею, побачила обвуглені яблука і гірко заплакала: життя закінчилося...

      Всі два роки в окупованому Чернігові і зараз, через стільки часу, здаються суцільною чорною діркою, біологічним існуванням з перманентним почуттям голоду і страху, і з жорстокими хворобами. Але життя продовжувалося, треба було виживати - Наташа поселилися із сім'єю десь на окраїні в чужому покинутому будинку. Знайомі дали ковдру, миску, кілька ложок. Важко трудилася на городах артілі "Городник", аби допомогти батькам, чудом уникнула висилання до Німеччини, працювала в бібліотеці, де заповнювала формуляри на книги, що збирали по місту, які стали основою нинішньої бібліотеки Короленка. Працювала пожежницею на торфорозробках під Мньовом, звідкіля німці відправляли торф ешелонами у Німеччину. Єдиною віддушиною були походи до Спаського собору, який німці дозволили відкрити і де мама служила регентом соборного хору. З острахом і надією з фронту чекали будь-якої звістки, що пошепки передавалися знайомими, - з великої сім'ї воювало п'ятеро (з них жоден не повернувся живим).
      З окупантами близько стикатися не доводилося, але всюди відчувалася їхня присутність - бачила навіть три шибениці на нинішній Магістратській. Коли у вересні 43-го німця прогнали, цих шибениць на площі було набагато більше...
      А потім багато місяців - носилки, тачкирозбирання розвалинякі два роки ніхто не ворушив, - всі тяготи відновлення Чернігова винесені на тендітних жіночих плечах.
      А ще пізніше з'явився бравий лейтенант з буйним чубом з-під кашкета і в галіфе. І чорна дірка змінилася на проміннячко у велике світле майбутнє.

      У Чернігові від бомбардувань та за два роки окупації було повністю зруйновано 50 промислових підприємств, усе залізничне і портове господарство, підірвано ТЩ, телефонну станцію, мости через Десну, інші споруди. Спалено всі школи, дитсадки та ясла, лікувальні та культурно-освітні заклади, зруйновано 1740 житлових будинків міста.
      За ступенем руйнувань Чернігів поступався лише Сталінграду, Севастополю та Воронежу.
      Завдані збитки оцінені у суму більш ніж мільярд карбованців.
      У місті було розстріляно і замучено понад 52 тисячі мирних жителів і військовополонених Вивезено до Німеччини близько 700 чоловік.       Ольга ГРИНЬОВА

Версия для печати