первая пошла

все-таки, что ни говори, а стремление к неформальному подходу даже в тех случаях, когда главная цель - соблюдение формальностей, весьма плодотворно.

много лет я отлынивал от необходимости получить высшее образование. но ускользнуть не удалось, пришла беда, откуда не ждал)

для работы в образовательном проекте, каковым является школа-интернат, нужен диплом вуза.

и сел я за парту. впрочем, выбрал институт правильно. театроведение - это пять лет анализа драматургии во всех ее проявлениях. и, поскольку жизнь общественная устроена именно по законам драматургии, специальность реальная.

завтра заканчивается первая сессия.

привожу здесь текст, написанный для института. конечно, лучше его не читать. букв - много. но кто прочитает, тот сможет ощутить, насколько интересно театроведение во всех своих прикладных смыслах.

комментарии не закрываю, но призываю вас, друзья, поменьше писать комментариев.

поверьте старому человеку: большинству из вас молчание очень к лицу.



КОДИ  ЩАСТЯ

Комедія Олександра Островського «Правда хорошо, а счастье лучше» назвою має прислів’я, що для творчості цього драматурга є звичним. Щодо самого прислів’я – воно досить складне для розуміння, бо ж більшість людей звикла, що правда – це найголовніше. В усякому разі – про людське око. Така собі офіційна версія. Щоб переконатися , наберемо слово «правда» у пошуковому віконці.

Хліб-сіль їж, а правду ріж
Правда світліша за сонце.
Правда і в морі не втоне.
Все минеться, одна правда останеться.
Ніде правди діти.
Правда суду не боїться.
Хоч гол, так прав.
Правда очі коле.
Що правда, то не гріх.
Правду не сховаєш.
Тощо – нескінчений ряд…

Отже, драматург не погоджується з народною мудрістю. Чому?

Назва комедії спершу була іншою – «Наливные яблоки»

Коли дізнаєшся про таку назву – комедія про правду та щастя миттєво телепортується до лав казок та дивних див, з красунею, що спить довічним сном та принцем, який шукає її, та й знаходить врешті решт. Грають весілля – тут і казочці кінець.

Як не смішно, але іронічний пасаж про красуню та її рятувальника містить у собі головну сюжетну лінію п’єси, хоча й доволі умовно.

Окрім цих двох казкових героїв комедію також населяють: деспотична бабуня героїні, глупуватий її ж батько, злодійкуватий двірник, прикажчик, аферист та наклепник, та зрештою – стара нянька на ймення Фелісата, яке означає «щастя» та визначає функцію старої у комедії. Так-так, саме вона влаштовує щастя молодим героям, відшукуючи «Deus ex machina» («бога з машини»), унтер-офіцера у відставці Силу Єрофеєвича Грознова, колишнього коханого деспотичної бабусі Маври Тарасівни. Вплив Грознова і вирішує справу одруження закоханих – багатої нареченої Поліксени та бідного і зачарованого хворобливим правдолюбством Платона.

Щодо імені героя: «Amicus Plato, sed magis amica veritas» («Платон мені друг, але істина дорожча») – цей вислів нібито Аристотеля, і він має теж досить плутану долю. Дехто приписує цей вислів Сократу, коли той закликає Платона, розмовляючи з Сократом, не думати про Сократа, а лише про істину. Насправді ж у тому вигляді, у якому фраза дійшла до нас, вона сформульована Сервантесом у другій частині романа «Дон-Кіхот»

Не виключено, що саме ця рима витала в уяві драматурга при переведенні фокусу нової назви від яблук до правди зі щастям, адже поняття щастя непогано корелюється зі згодою з друзями, родом, народом, суспільством. Таким чином, автор оспорює не лише народну мудрість, але й античну філософію.

Причина можлива лише одна.

У 1877 році, за 9 років до смерті, Олександр Миколайович Островський, великий драматург, якого інколи називають, цілком слушно, російським Шекспіром, людина, близька до демократичних кіл Росії того часу, автор знаменитих викривальних сатиричних комедій та суспільних драм, написав казку.

Точніше - утопію. Чому?

Росія того часу була схожа на бурхливе море-окіян. Друга половина 19-го сторіччя була щедрою на суспільні зміни. Царський указ про звільнення кріпаків. Реформа початкової школи, земська реформа. Держава оголосила визвільну війну на захист слов’янських народів Балкан – та отримала перемогу над турками. Виходили демократичні часописи. Вбивці невтомно чатували на царя-визволителя. Росія, немов великий пароплав, сунулась до лібералізму. Повітря дихало змінами.
Але, в той самий час у декого виникали сумніви щодо безхмарного майбутнього. Кожний крок у бік нібито щастя приводив до неочікуваних поворотів, де щастям й не пахло… це стосується і розкріпачення, і різноманітних суспільних реформ, і військової перемоги, яка увінчалася дипломатичною поразкою…

Чи бачив Островський саме таку картину? Хтозна... У шістдесяті роки він – помітний громадський діяч. Втілює одну з своїх давніх мрій – відкриває Московський Артистичний гурток, який дав російській театральній сцені чимало визначних акторів. Піклується про професійну долю вітчизняних драматургів та оперних композиторів, створює для них спілку та очолює її до самої своєї смерті. У 1885 році його призначено завідуючим репертуарною частиною московських театрів та начальником театрального училища.

Так, Олександр Островський сподівався на зміни на краще... та не міг він не бачити й жалюгідність результатів великих зусиль.

Виникає враження, що драматург міг удатися до утопії, як до жанру, який наділяє мрію рисами буття. Комедія про правду та щастя – утопія, промінь світла з удаваного кращого світу до нашого світу, світу, повного розчарувань…

Театр – матеріальне мистецтво, воно у змозі будувати світи, що насправді не існують. Театральна вистава дає змогу глядачам полюбити те, що є лише в уяві авторів. Банальна думка, але це дає цілком слушну версію мотивів Островського, що спонукали його до написання такої незвичної для нього комедії-казки.

Не можна не пригадати, що практично водночас він працює над зовсім іншою історією. Мається на увазі «Бесприданница», що була завершена у 1878 році.

Два одруження, дві красуні, одна – багата наречена, а друга – бідна. Два наречених, над ними глузує оточення, хоча за суттєво різними причинами. Немов дві шахови партії – фігури ідентичні, а долі – протилежні.

Виникає враження, що менше, ніж за рік, драматург пройшов шлях від надії до відчаю. Зрозуміло, це неточно, як будь-яке узагальнення…

Життя не тотожне мистецтву… у душі художника життя живить мистецтво – та навпаки.

Схоже на те, що комедія «Правда хорошо, а счастье лучше» є намаганням дописати життєві коди таким чином, щоб диво стало реальністю. Чи не такі ж самі наміри, підспудно, мав Олександр Сергійович Пушкін, створюючі свої прекрасні «Повести Белкина», які також грішать неймовірними щасливими фіналами?

І чи не тому Сила Єрофеєвич мимоволі виводить нас на слід іншого старця, Федора Козьмича. Островський не міг не знати цю легенду, бо час написання комедії про правду був часом, коли загадка таємного старця оволоділа умами. За десять років до того Лев Толстой відвідував Федора Козьмича, а у середині вісімдесятих років, по смерті, загадковий старий був канонізований. Це на Русі не пустий звук. Мабуть, абсолютна більшість геть не сумнівалася, що то і є Олександр Перший, імператор-батьковбивця, що розкаявся, імітував свою смерть, залишив престол, пішов світ за очі, був затриманий без документів, битий батогами як бродяга та відправився до Сибіру, ссильним.

Чи не віє від Сили Єрофеєвича великою таємницею, вже сама поява його має магічний ефект, немов повернення володаря до свого двору? Чи не анекдот – розповідь про клятву, що нібито тримає Мавру Тарасівну в страху все життя? Дуже стріляє в очі протиріччя між абсолютною покірністю бабусі перед Грозновим та заявленою мотивацією. Влада Грознова непропорційно велика. Таємницю його автор не розкриває, постать Сили Єрофеєвича вбудована у глибинну сутність світу п’єси.

На користь казкової природи комедії свідчить єдина для всіх героїв лексіка, старанно спрощена, лубкова.
П’єса скомпонована майстерно. Експозиція, як і має бути у казках, блискавична. На першій сторінці у розмові старої няньки з матір’ю Платона ми дізнаємося про всі проблеми героїв та їхні взаємовідносини. Далі лишається слідкувати за розвитком подій, весь час розуміючи, що станеться у наступну мить. Лише на мить уперед, не далі.
Сприйняття, дуже подібне до сприйняття казки.

Стара нянька , чиє ім’я походить від «феличіти», рухає події. Вона, немов Кіт у чоботях, «робить» щастя для тих, кого любить, зіштовхуючи персонажів та створюючи обставини.

Комедія має чотири дії, 38 появ.

Мине лише 26 років, період зміни одного покоління, - і замість осіннього яблуневого у російському театрі з’явиться літній вишневий сад.

Бабусина окована залізом скриня виявиться до того часу спустошеною.

Під яблунями говорили головним чином про відчуття, хоча й вульгарною мовою. До речі – ми так і не дізналися про суму приданого Поліксени.

Посеред вишень говоритимуть чарівною мовою, немов би про високе та благородне. Але всі події точитимуться навколо грошей.

Головна відповідь щодо відчайдушної надії Островського – що все владнається дивним чином, буде відсіччю – ні, не владнається.

Дива не буде.

Як завжди, коли первородство обмінюють на сочевичну юшку, майбутнє принесе усі круги пекла.

Втім, немає нічого простішого за демонстрацію розуміння потім.

Тому – хай живуть мрії усіх великих мрійників, хай вони спонукають нас прагнути сьомого неба.

Бо правда, звичайно, добре, але щастя – краще.

Жовтень 2011