"Навіщо міряти чужі штани". / Політичні роздуми. Частина І.

 У нашої опозиції немає чіткої програми вирішення соціальних проблем. Саме соціальна криза стала підґрунтям створення політичного конфлікту. Якщо б опозиція мала свою особисту (українську) програму подолання соціальної кризи в межах Закону та ще б і сама в неї вірила, все було б набагато краще. Жоден з них, ні Яценюк, ні Кличко, ні Тягнибок не хоче брати на себе обов’язків лідера та нести за це відповідальність. Ніхто, з існуючих на даний момент, політичних активістів (жовто-блакитний, помаранчевий, червоний, білий, зелений та т. д), нездатен очолити управління державою та Урядом.
     
Понад 20 років в Уряді і в Парламенті одні і ті самі люди або пов’язані з ними особи. Вони не здатні і не можуть діяти інакше. Проведення нових виборів буде тільки перетасуванням карт у колоді і нічого суттєво не змінить. Ми будемо продовжувати товктися на одному місті стільки, поки не зрозуміємо, що необхідно повністю змінити концепцію управління державою Україна, яка має свої певні особистості. Необхідний взагалі новий, до цього неіснуючий проект управління українською державою. Можливо навіть такий, якого ще немає ніде. Це дуже складно, але це реально. Суттєво заважає грошова залежність, особливо зовнішня, але і ці питання можливо вирішити, було б бажання.

Україні не потрібні, а ні російські, а ні європейські подачки, вона була і має залишатися незалежною. Україна має сама вирішувати з ким і які угоди укладати. І про це необхідно повідомити зовнішню спільноту, яка постійно зазіхає на нашу територію та на наші землі. Ми маємо укладати лише такі угоди, які нам і тільки нам економічно вигідні. Якщо міжнародні угоди, а особливо ті, що пропонуються нам, а не ми пропонуємо, містять соціальні дефекти, завуальовані механізми звуження існуючих прав, або хоч натяк на кабалу, вони не можуть і не повинні укладатися.

Можновладці та паразитуючі олігархи так прикипіли до своїх місць та умов життя, що вони і думати не хочуть про найновіші та прогресивні проекти розвитку держави. Майже 80% українців згодні, що треба щось міняти, але як і на що? Навіщо нам чуже краще майбутнє і навіщо нам чужі програми розвитку? Навіщо нам міряти і носити чужі штани? У нас що кравців не вистачає, чи тканина не така? Хіба ми не здатні розробити свою особисту програму і будувати своє краще майбутнє? Здатні, але як? 80% населення здатні змінити все що завгодно, але продовжують сподіватися, що хтось за них це зробить.

Очікування нічого не дало і не дасть. Обирати і шукати лідера треба не у теплих кріслах, а серед тих, хто ще не втратив української вільної, незалежної, стійкої , принципової, непідкупної … душі. Державна концепція управління має враховувати менталітет свого народу. Лояльний та м’який підхід має застосовуватись лише для вирішення внутрішніх проблем, а питання зовнішнього характеру необхідно вирішувати жорстко і принципово.

В Україні змінити життя на краще здатен лише такий лідер, який ставитиметься до держави, як до себе, чи до своєї сім’ї. Уявіть, хоча б на хвилину, себе державою, або державу своєю сім’єю, хіба ви вирішували б свої особисті чи сімейні проблеми так, як їх вирішують опозиція і правляча партія. Ні. Хто підтримає заклик: «Зруйнуймо сім’ю!», або «Створимо нову сім’ю Василя, до складу якої будуть входити Петро і його дружина Галка та Микола і його дружина Одарка»? Впевнена, що ці 80% не дозволять руйнувати свою сім’ю або створювати спільну сім’ю, в якій не зрозуміло хто кого і за кого має.

Доки ми не усвідомимо, що ми потрібні і цікаві лише нам самим, і не припинимо чекати та сподіватися на допомогу із зовні, зміни на краще нам і не світять.

Необхідно не чекати, а шукати свого лідера, а якщо знайдемо, то просити його повірити в нас, а не навпаки. Можливо тоді ми отримаємо право на краще майбутнє.

…….