Ромашкове поле трояндового кохання

     Чудовий день сьогодні видався, такий один на мільйон. Із вікон кафе, що знаходиться на четвертому поверсі нового торгового центу, спостерігаю за пожовклими березами міського парку, що зашарілися в заграві. П’ю каву (шкідлива звичка, від якої, на відміну від інших, досі не можу позбутися). Поряд, граючись із сонячним промінчиком, жмуриться Славко, мій синуля… нам уже майже чотири! 
  -     Мамо, мамо… А чого воно прямо в око світить? 
  -     Бо ти, синку, навмисно його підставляєш, - посміхаюся я. 
  -     Неправда, диви, диви. - Та як підскочить і гайда навздогін за сонячним зайчиком, що грається з ним, відблискуючи від годинника, що на маленькій руці. 
  -     Сину, повернися, - вмовляю я, розуміючи, що марно, - Славко, я тобі кажу, чи кому? Зараз же йди-но сюди. Не слухатимеш, покличу сантехніка Івана, будеш знати, - а сама згадую, що сусідському старому дядьку Вані не гикається вже відтоді, як малий перестав його боятися.
     Зловила «біженця» аж на сходах, хвилин п’ять погрожувала, що розкажу батькові. Притих дещо… Це син у татуся такий спритний та невгамовний, нехай він і розбирається із своїми генами. Вирішила віддати дитину на годинку в гральну кімнату, там новий аніматор… Бідна дівчинка, вона ще незнайома з моїм Славком! 
     Тож маю час на роздуми та писанину… 
     Виявляється, забула розказати про себе. Я тридцятирічна жінка, моложава, досить гарна. Багато читаю, підкреслюю фрази, що вподобала, маркером (як усі самоучки; тому-то освічені люди часто бувають із самоучок: вони все життя намагаються скласти колись незданий іспит). Уже п’ять років я бачу один і той самий сон: неосяжне поле ромашок, де я одна. Мені не зле, я не заблукала і не стомилися, хоч уже велика дорога позаду. Не знаю, куди тримаю путь, та все ж не журюся… Журбою поля не перейдеш. Крок за кроком, помаленьку йду далі, але раптово провалююся в бездну. За мить, здригаючись, прокидаюся. «Знову ромашки?», - питає чоловік. Мовчу. Він загортає мене в теплі обійми та ледь сопе на вухо, а я вкотре повертаюся у царство Морфея. 
Сьогодні ми із Славком чекаємо на мого рятівника, чудового чоловіка, що майже кожної ночі рятує мене від самотності на ромашковому полі. Він власник декількох магазинчиків у цьому, незвичному для нашого маленького міста, гігантському комплексі, що відкрився у 2011-ому. Я ж, породжена масовою культурою та сумішшю амбіцій із забезпеченим заміжжям, невідома письменниця. Та з цього приводу не переймаюся, бо маю двох найголовніших у моєму житті поціновувачів своїх творів – чоловіка та синочка.
 -Це ти? – два слова стрімко врізалися у вуха, розвіявши холодним поривом вітру теплі хвилі думок. – Авжеж. Хто б іще обмальовував блокнот «Паркером»… 
-І тобі привіт, - хрипло відповіла я, упізнавши нотки рідного голосу.
-Як життя? Що нового? – непрошений гість став більш люб’язним, відчувши моє хвилювання.
-Відколи це ти зі мною…
       Не встигла я закінчити розпочату думку, як у дверях кафе завиднілася аніматор із гучною заявкою: «Я з такими, як Ваш Славко, працювати не стану. До речі, Ви нам винні за розбите скло». Я почервоніла і, вибачаючись, почала ховати погляд. Та не від провінційної дівчини (до їх «професійної тактовності» я звикла), а від сивого не за роками В’ячеслава, що сидів навпроти. 
-Славком назвала… Це добре… Певно, згадуєш мене, - він говорив тихо та монотонно; він промовляв так, ніби змушував зізнатися, що біль мій із роками не вщух. Дівчина ж відчула, що запахло смаленим, і вибігла геть.
-Наздожену її, - я ухилялася від теми й уходила від нього заразом.
-Ну і навіщо назвала, - кинув необережно за спиною «старий знайомий».
-Ім’я гарне, - я прискорила ходу, схопивши за руку малого.
-Ти знущаєшся… Я зрозумів… Люди, вона знущається, - кричав на весь голос Слава, - вона мене покинула заради нього, а сина свого моїм ім’ям назвала. Моїм, моїм, моїм…
-Досить. Вгамуйся. Усе сказав? – спитала я, не обертаючись.
-Ні, не все… Я їй ромашки дарував. Розумієте? Ромашки… Вона так їх любила. Прості, невибагливі квіти, вона й сама такою була. Та з’явився цей «куркуль» і застелив її шлях пелюстками троянд. Хто ж перед таким не встоїть? Важко не полюбити таку «викохану червону красу»…
-Годі нарікати. Я й досі люблю ромашки, - я обернулася й подивилася в очі. Глядач завмер. Усі чекали приголомшливої кульмінації: у цей момент я мала кинутися в обійми колишнього коханця, або ж він мав кинутися у вікно. Та я відрізала за мить. – Ромашки – квіти, які борються за кохання до останньої пелюстки. Ти ж здався сам, вважаючи, що доля моя варта кращого, мудрішого, багатшого чоловіка… Про що щодня й нашіптував мені…
       Через хвилину за мною зачинилися двері. Зал мав вибухнути оваціями, але ми з сином вже не чули цього. Життя моє набрало інших обертів, коли я відчула себе на ромашковому полі самотньою, а він тепер із цим змиритися не може. Наразі лише Бог суддя, чи була я варта головної ролі у виставі, що тільки-но відбулася у стінах кафе, яке знаходиться на четвертому поверсі нового торгового центу.