КОЖНОМУ СВОЄ

       Сумна статистика: за останні два тижні втретє п’ю зранку цитрамон, адже не можу втамувати головний біль іншим чином. 
Трошки соромно, але не більше. Дещо сумно, та менш з тим.
       Лежу вже годину горілиць, обхопивши голову руками. Пригадуються нові обличчя вчорашньої компанії… 
      «Називай мене просто – Андрійович», - заблукала фраза 55-річого нового знайомого часами дає про себе знати. Цікаво, чому саме цей образ спливає з надр моєї пам’яті цього ранку? Простий чолов’яга, трошки чепурний, веселий та невгамовний. А в очах – нестерпний біль! 
       Пам’ятаю, читав він авторські вірші з старого зошита, гордовито демонстрував фоти: «Це мій синок. Гарний, правда? - і ледь чутно додає, - вісім років його не бачив». Незручна пауза - мій співрозмовник завмер, ніби жучок у бурштині. За декілька хвилин перевертаємо нову сторінку його щоденника, який не боїться очей зовсім незнайомої глядачки. Бачимо обкладинку недорогого глянцю, на ній усміхнена дівчинка. «Моя доця, - кинувши на мене необачний погляд, промовляє, - старша від тебе років на п’ять». Я починаю цікавитися невимовно чарівною дівчиною, що сходить на Каранджи, а він у цей час простягає старе чорно-біле фото… «Моя сім’я: малі діти, я з вусами, жінка… Вона померла. Автокатастрофа. За кермом автомобіля був п’яний водій, не впорався з керуванням. Йому дали сім років за вбивство. Її вбивця – я». 
       Певно, мої очі покругліли. Пам’ятаю лише те, що за безглуздою звичкою прикусила нижню губу, та через декілька секунд відчула біль. Його ж мармурове обличчя раптово ожило, опинившись коло мого вушка: «Чого сумуєш, давай вип’ємо!». Він, хильнувши вмить гірку, чекав на «мій хід». Мені ж стало бридко. Адже цей чоловік топив у п'янкому дурмані своє минуле. Я ж нівечила майбутнє!