Мотиви блогозвернення Медведєва

Слова тих, хто схильний бачити в зверненні президента Росії до Віктора Ющенка бажання акцентувати увагу на проблемах у двухсторонніх стосунках та закликати до їх покращення у мене викликають лише посмішку.

Ті, хто хочуть покращувати стосунки двох країн не використовують відеоблог як спосіб комунікації. Звернення в блогах взагалі не мають ніякого відношення до дипломатії. Для цього існують офіційні джерела.

***
Якщо б президент Росії, вважаючи, що існують серйозні проблеми у двохсторонніх стосунках (а так воно і є) та дійсно бажав їх покращувати, він просто зобов’язаний ЗАПРОПОНУВАТИ своє бачення шляхів розв’язання цих проблем.

Він має можливість просто набрати по телефону Віктора Ющенка та запропонувати ЗУСТРІТИСЯ. В Москві, Києві або в іншому місці – на морі, на дачі... Знайти 2-3 години для того, щоб обговорити – як діяти далі.

Оголошення ж про затримку приїзду посла – зовсім не вихід. Навпаки – загострення відносин.

***
Висновок очевидний – заява президента Росії не має жодного відношення до міждержавних відносин та навіть натяку на бажання Москви їх покращувати.

Я переконаний, що наш Президент дав адекватну та абсолютно правильну відповідь на агресивне звернення лідера сусідньої держави. Я не побачив там різкого тону. Навпаки – наведені аргументи української сторони та пояснення нашої позиції. Крім того, на відміну від Медвєдєва з вуст Ющенка прозвучала пропозиція провести зустріч та обговорити стосунки двох держав. А значить – бажання діалогу та робити кроки для покращення стосунків.

***
Я надзвичайно скептично відношуся до Віктора Ющенка, як Президента України. Вважаю його неефективним менеджером, слабкою особистістю, маю ряд претензій до його політики...

Але в цій ситуації мене менш за все хвилює, як прізвище нашого Президента, адже це має ображати не його особисто, а весь наш народ, адже демонструє ставлення до нього керівництво Росії! Особисто мене обурює, що глава сусідньої держави в абсолютно неприпустимому тоні, з металом в голосі принижує Президента НАШОЇ держави. Президента законно обраного, саме НАШИМ народом.

Більше того, я вважаю абсолютно неприпустимим втручання будь-якої сторонньої держави в питання, які має вирішувати виключно наш народ та/або – обрана ним влада.

Саме тому я здивований тими коментарями, які часто доводиться чути від наших політиків або читачами сайту. Шановні, не маємо права забувати, як називається країна, де ми живемо. Треба ж мати хоча б елементарну гідність!

В минулому записі я відмовився аналізувати маячню, про яку говорив Медвєдєв в своєму відеозверненні. Не буду робити цього і зараз, адже сприймаю аргументи Президента України і в цілому погоджуюся з ними. Зараз спробую написати кілька тез про можливі мотиви даного звернення.

***
1). На поверхні лежить бажання керівників Російської Федерації відволікти власний народ від внутрішньої ситуації та кризових явищ. Найкращим для цього є пошук зовнішнього ворога. Рік тому таким виявилась Грузія, а сьогодні – Україна.

2). Також очевидним є проведення Росією певного “кастингу” напередодні виборів Президента України. Це і пошук лояльних кандидатів, які змінять вектор зовнішньої політики України, це і вплив на “порядок денний” виборчої кампанії та основних її питань.

Про це непоганий матеріал в останньому номері “Дзеркала тижня” – дозволю собі процитувати:

“Президент Росії Дмитро Медведєв оголосив тендер на посаду президента України. У відповідь із Києва негайно надійшли три заявки. Віктор Янукович пообіцяв відразу ж по приході до влади відродити «нормальні, добросусідські, рівноправні та взаємовигідні відносини з нашим стратегічним партнером Росією». Петро Симоненко виставив на конкурс повний подарунковий набір: тут вам і «негайний перегляд зовнішньополітичного курсу», і осуд «спроб втягнути Україну в НАТО», і «практична» реалізація ідеї єдиного економічного простору, і «відмежування людей від націоналістичного своєвладдя», і «створення міжнародного газотранспортного консорціуму», і «формування спільних військово-морських підрозділів» після 2017 р. і т.ін. і т.п. Арсеній Яценюк скромно, але багатообіцяюче заявив, що «новий формат у взаємовідносинах Росії та України складеться тільки після проведення в його країні президентських виборів»: «Новий порядок денний — нове завдання для нового президента України»”

Якщо з Симоненко та Януковичем все зрозуміло, а також очікуваним є довге мовчання Тимошенко, позиція Яценюка викликала подив. Нагадаю, молодий але ранній кандидат в Президенти майже рік працював головою міністерства закордонних справ України і саме він реалізовував “старий порядок денний” Віктора Ющенка. Крім того, саме Яценюк поставив підпис під “листом трьох”, де Україна подавала заявку до приєднання до ПДЧ в НАТО. Але часи міняються, вибори наближаються...

3). Шукати зв’язок між посланням Медвєдєва та українсько-російськими відносинами – марна річ. Просто згадайте, якими напруженими наші стосунки були рік тому, коли Україна підтримала Грузію, а Ющенко виступав на мітингу в Тбілісі. Згадайте й зимові газову та інформаційні війни. В той час ніхто не відкликав послів, а Віктор Черномирдін преспокійно працював в Києві. Зараз же нам “згадали все”.

Але є і інший приклад. Ні прагнення України вступити в НАТО, ні “націоналізм” української влади, ні “пригнічення російської мови” не заважали президентам двох країн укладати “дерибанні” схеми поставок російського газу в Україну та його транзиту нашою територією.

Адже обізнані люди кажуть, що посада посла РФ в Україні в першу чергу, пов’язана саме з цією функцією. Звичайно, посольство працює в нормальному режимі – для того туди й присилають професійних дипломатів. Але ні Черномирдін, ні Зурабов ніколи такими не були. Посол РФ в Україні – це фігура не стільки політична, скільки економічна. Адже зрозуміло, що колосальні гроші в Україні та Росії робляться саме на газових схемах.

Авторитет Черномирдіна в цьому відношенні був ідеальним. Хто не знає, нагадую – саме він являється фактичним засновником “Газпрому”.

А ось чи має такий авторитет Віктор Зурабов? Тут велике питання.

Саме тому я вважаю, що не менш важливим адресатом звернення Медвєдєва являється саме Віктор Зурабов, як вірогідний посол Росії в Україні.

4). Можливо, послання Медвєдєва не побачило б світ, якщо б не черговий прояв протистояння між командами прем’єр-міністра та президента Росії.
За кілька днів до блогозвернення Дмитро Медвєдєв доручив генпрокурору РФ та своєму помічнику Костянтину Чуйченко перевірити обґрунтованість існування державних корпорацій, що були створені під час президентства Володимира Путіна. Зрозуміло, що сьогодні їх очолюють люди, що близькі до діючого прем’єр-міністра.

До-речі, про помічника Медвєдєва на прізвище Чуйченко я вже писав взимку, коли аналізував причини газової війни. Нагадаю, що до того, як піти на роботу в помічники президента, пан Чуйченко очолював відому кампанію RosUkrEnergo. А її з українського ринку витіснив... правильно, саме Володимир Путін під час зимових домовленостей з Юлією Тимошенко.

Жертвою “зоряних воєн” між Путіним і Мєдвєдєвим легко міг стати саме Зурабов.

Менеджмент “Газпрому” (зрозуміло, з Володимиром Путіним) прагнуть бачити в Києві більш-зрозумілого для них посла. В російській політиці нічого не відбувається прозоро. Але можна уявити, як хтось пролобіював Зурабова на посаду посла в Україні, але десь ця схема поламалася. Після того, як він уже отримав агреман від МЗС України та саме планував вручити вірчі грамоти Віктору Ющенку потрібно було знайти якісь причини, щоб притримати Зурабова в Москві...

***

Володимир Путін та Дмитро Мєдвєдєв – це не політики. Вони чиновники, які жодного дня не боролися за владу. Хіба що зараз, один з одним. Їхня модель поведінки не передбачає компромісу. вона вимагає лише підкорення. Ця модель принесла їм обом успіх в Росії. Але далеко не в рамках міжнародних відносин.

Зараз Росія виглядає як самотній вовк в міжнародній системі. Свідченням цьому є той факт, що ЖОДНА країна світу, не дивлячись на колосальні зусилля Москви не визнала незалежності Абхазії та Південної Осетії. Ні “дружня” Білорусь, ні режим Уго Чавеса... Навіть Нікарагуа не довела цю процедуру до кінця. Більшість же демократичних країн чітко заявили про підтримку територіальної цілісності Грузії.

Такий підсумок зовнішньої політики Росії протягом останніх років, результат всіх “блогопослань” та інших агресивних дій.