"Прощай, Україно, моя Україно. Чужа Україно, навіки прощай", - сьогодні Василю Стусу виповнилося б 75...

 

6 січня 2013 року могло б виповнитися 75 років великому українському поету та Громадянину Василю Стусу. Він не дожив і до 48-ми, померши в 1985-му (році, коли мав би отримати Нобелівську премію, чого так боявся ссср) в Качанівській колонії. 14 з них він провів за гратами за свою життєву позицію та незламну волю до свободи й справедливості. 

Сьогодні ввечері я особливо пригадав один із віршів Стуса. 

Ще вруняться горді Славутові кручі
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминає, навік проминає
твій час, твій останній, попереду — падь.
Ще небо глибоке і сонце високе,
аж серце замало грудей не пірве,
та вже закінчились прекрасні мороки,
бо передчування у безвість зове.
Розкрилені висі твої пронеслися
попереду — прірва — і ока не мруж,
ледь-ледь нагодився — і вже заподівся
старий побратим твій, товариш і муж.
Ще дибляться д’горі піднесені кручі,
та глянь, у ногах обривається світ,
чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями — далі,
допоки напруглий не видметься світ,
і гробнуть тополі в тягучій печалі,
прощайте, облиці! Кохані, привіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
кучериться щедро багряний розмай,
прощай, Україно, моя Україно,
кохана Вкраїно, щаслива бувай.

Він увійшов до збірки "Палімпсести", яку він підготував перебуваючи перший термін ув'язнення. Але читаючи цей вірш, бачиш події, що відбулися через  2 роки після видання збірки. I події, що відбулися тоді, Стус, одночасно передбачив. Iншого вибору не мав...

Читаючи даний варіант цього вірша бачиш людину (автора), яку кати таборують до наступного місця його ув' язнення. I він прощається зі своєю Вітчизною, адже розуміє, що більше ніколи не повернеться. Ось, перед ним ще краєвиди рідної землі: Славутові кручі, гладь річки, ось ще небо глибоке і сонце високе... Але це все майже позаду. Адже, вже навік все це проринає, попереду - падь.

I в цей момент ми відчуваємо в словах автора його незрівнянний біль. Але це його свідомий вибір. Адже "долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас", - писав Василь Стус. 

Розуміючи, що він прощається з краєвидами коханої землі ("та глянь, у ногах обривається світ", "попереду прірва", "бо передчуття у безвість зове"), а з ними - зі свободою, в кінці-кінців, життям, Стус все таки намагається залишитися, намагаючися захопитися за найменшу можливість, втриматися і повернутися... Дуже сердешно звучать слова "чіпляйся за кручу, як терен колючий, чіпляйся за небо, як яблушний світ"... Автор, наче птах пролинає над рідною землею, але намагається за щось схопитися, щоб лишитись тут. Але - невиходить... Тому, "прощайте, облиці! Кохані, привіт."

Лишається лише попрощатися. Свій вірш Стус завершує словами "прощай, Україно, моя, Україно"...

Є інша версія цього вірша, яку Стус написав приблизно в цей же час. Її він завершує словами "Чужа Україно, навіки, прощай". Одночасно моя і чужа. Моя, бо це рідна земля, на якій народився, виріс, творив. А чужа - тому що не українська, з владою, яка чужа цьому народу...

Крім слів, Василь Стус написав іще й музику. Пізніше її адаптували сестри Тельнюк і заспівали дуже красиву і душевну пісню. "Прощай,Україно!". Коли її слухаєш, розумієш, про що вона і уявляєш автора, умови в яких він жив і той страшний час - серце обливається кров'ю...

Вічна пам'ять... Василь Стус - справжній Герой України!

 


  
P.S.
Одні з найулюблених слів в поезії Василя Стуса є ці:

Тож дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

Вони також були віщими. Стус помер на чужині, але через 4 роки, за рік-два до розпаду імперії совєтів, яка погубила його і тисячі поетів, мільйони українців Стуса перепоховали на Байковому цвинтарі в Києві. Великий син повернувся до свого народу ("Народе мій, до тебе я ще верну") писав він. 

Він був справжнійм Лицарем. Про це я писав тут і тут.



P.P.S.
Іван Козаченко колись написав вірш "Небо", в якому є такі слова:

Я вже нічого не хочу, тільки в тебе вселити краплину віри.
Я вже нічого не хочу, тільки кожного ранку бачити небо,
Бачити вранці, як сходить сонце
Знати про те, що є Хтось понад нами...

Коли я їх читаю, я намагаюся зрозуміти людину, для якої бачити небо - це найвища цінність в житті. Тисячі українських десидентів за часів ссср мріяли лише про те, щоб кожного ранку бачити небо, як сходить сонце... Вічна їм пам'ять... Слава Україні!