«На Майдані затихає річ. Вечір… Ніч?»

А тепер уявіть, що Майдану не було. Просто не було.

Не було б про що шкодувати, не було б із чим порівнювати. Два Віктори тихо-мирно розподілили б між собою «обов’язки» тріумфатора і невдахи, так і не перетворившись на ікони для двох половинок штучно розділеної України. Ми не дізналися б, на що здатен наш народ, не збагнули б усієї глибини безсилля наших політиків. Не пізнали б солодкості надій, не відчули б гіркоти розчарувань. Уникли б полону одних ілюзій, щоб опинитися в капкані інших.

Ви цього хотіли б? Ми — ні. Ми — це ті, для кого передислокація одних — у владу, на Банкову, а інших — за грати аж ніяк не була головною метою великого зимового протистояння. Ми — це ті, хто боровся за країну, якою можна пишатися. Ми своїми руками піднесли Вітчизну, піднявши її над стиглим асфальтом на висоту, недосяжну для їхніх ницостей. Ми набули країну, гідну поваги. Вони не змогли побудувати державу, гідну своїх громадян.

Ми виявилися сильнішими. Вони — хитрішими. Було б нечесно говорити про тріумф ідеалів Майдану, але було б несправедливо говорити і про їхню поразку. Здобувши вікторію над старим режимом, ми зіграли внічию з новим. У футболі нерідко трапляється, коли заслужену перемогу втрачають у самісінькому кінці поєдинку з власної дурості. Тренери називають таке втратою концентрації.

Щось схоже сталося і з нами. «Недостояли...», — тужливо проронив один із ветеранів Майдану, слухаючи промову Віктора Андрійовича через якісь півроку після помаранчевої революції. Ми розслабилися. Ми довірилися їм. Довірливість виявилася фатальною. Хоча для її появи не було ані найменших передумов. Тому що сам Майдан почасти був нашою демонстрацією не надто високої думки про їхню істинну силу. Саме тому найважче ми зробили за них. Вони прийняли нашу великодушність за вдячність. А ми не завдали собі клопоту знову розставити все по місцях.

Ті, хто тоді перебував по інший бік барикад, сьогодні зловтішно намагаються прищепити нам почуття сорому. Їм невтямки: нам варто докоряти собі лише за те, що ми не прищепили нами ж обраній владі почуття відповідальності. Саме ми дозволили їм стати такими, якими вони є. Ми дозволяємо їм танцювати на кістках покійних і зневажати живих.

Сам факт існування Майдану як суспільного явища дає підстави думати, що нам було під силу не тільки породити їх, а й виховати. Щоб сьогодні не відчувати себе чимось на кшталт багатодітних сиріт.

Що більше часу віддаляє нас від помаранчевої революції, то більша кількість «майданівців» починає вірити: все, що сталося за чотири роки, було визначено наперед — низи не могли змінити верхи, верхи не хотіли змінюватися.

Нехай так. У такому разі провидіння виявилося милостивим — воно подарувало нам можливість відчути гордість за те, що ми зробили. Почуття, яке допомагає боротися із прикрою гіркотою через те, що зробити не зуміли.

Хоча списувати все на перст долі, на Божу волю було б нечесно. Нашої концентрації вистачило тільки на три тижні, а відстоювати вистояне потрібно було впродовж років. Вигравши війну, ми виявилися не готові протистояти розрусі...

Сьогодні Майдан — перегорнута сторінка історії. Історії, яку неможливо переписати й не можна забувати. Помаранчева революція знеціниться, якщо вона виявиться для нас лише приводом для спогадів. І перестане бути джерелом для роздумів. Переосмислюючи все, що трапилося, хіба не навчилися багато з нас обережніше ставитися до слова «бандит» і більш бережно — до словосполучення «народна влада»?

Майдан для тисяч наших співгромадян виявився найкращими днями їхнього життя і виправдав своє існування бодай цим. Багатьох із нас він наділив мудрістю, відвагою і великодушністю. Але так само багатьом із нас потім забракло рішучості, пильності й відповідальності.

Але ніхто й ніщо не позбавить нас упевненості в тому, що ми все тоді зробили ТАК, як треба. Навіть, якщо в когось потім слова розійшлися з ділом...

Дзеркало тижня