21 листопада 2004 року

Приблизно в цей час, в цей день рівно 4 роки тому я отримав бюлетень для голосування в другому турі виборів Президента України. Не задумаючися жодної секунди в кабінці для голосування впевненно поставив галочку біля призвіща Ющенко. Поставив і навів так, щоб було тричі зрозуміло мій вибір.

Кидаючи бюлетень в урну перехрестився. Щоб все було добре, щоб мій і ще мільйони голосів не "вкрала бандитська влада". Про майбутнє не думав. Думав лише про завтра, адже був переконаний, що проголосувати мало - потрібно ще свій вибір відстояти.

Члени виборчої комісії № 16 в педуніверситеті дивилися на молодохо, зхуділого злопця, який лише 3 тижні тому вийшов з тюремної камери по-різному. Хтось з острахом, хтось з повагою. Одна дівчіна, що представляла Януковича спитала у мене хто виграє. Питання, звісно було більш ніж риторичне - мою точку зору знали всі. Я з великою переконливістю в голосі відповів, що люди в більшості проголосують за Ющенка, але чи відразу це визнають я не знаю, боюся, що доведеться відстояти свій вибір. Чомусь вона побажала мені успіхів.

Далі була ніч виборів. Я був керівником групи, що збирала протоколи. Вночі ми скромно відзначали перемогу Ющенка в Чернігові. Всі були виснажені - додому повернулися вже на світанку. Було нас не багато - 5-6 чоловік, всі після нервогового напруженого дня. Пили шампанське, хоча знали, що ще рано...

Але спати нам не довелося. Вже з 7-ї ранку всі займалися мобілізацією людей до столиці. Було ясно, що вибори сфальсифікували.

* * *

Тоді і зараз я вважав фальсифікацію виборів - одним із найбільших злочинів, які влада може зробити проти власного народу. Вкрасти голос! 

Коли влада формується нелегитивно, ні про яку довіру, реформи, тощо говорити немає сенсу. Влада, яка краде голоси своїх громадян апріорі злочинна! 

Мало думаючи про свою безпеку, знаючи про цілодобове стеження та прослуховування телефону я відправив перші 5 груп в Київ. Ніхто не міг сказати - скільки, де і як доведеться бути. Люди отримали лише на дорогу та 15 грн на харчування.

Ми садили в київські маршрутки по 5-7 людей, розсіюючи їх в загальній масі. Але з першого разу доїхали не всі - студентів просто знімали посеред дороги, повертаючи назад. Ми пересажували їх на електрички. Після того, як цифра тих, хто поїхав перевалила за 100 я почав думати, як самому потрапити в столицю.

Ми взяли звичайне таксі, оформивши замовлення на одну з фізичних адрес, щоб можна було проконтролювати. Людина їхала в Бориспіль і мала квиток на літак. Це врятувало нас на міліцейському пункті, де перевірялася кожна машина. Я тихенько лежав на задньому сидінні та молився...

В столицю потрапив, коли темніло. Спочатку в офісі вирішував питання поселення людей - знімали квартири, шукали гуртожитки. А близько 8-ї вечора потрапив на Майдан.

І мені відразу стало зрозуміло, що МИ ПЕРЕМОЖЕМО!!! Таких емоцій щастя і радості я не відчував ніколи до того, не відчував їх і після. На очах просто були сльози гордості за свій народ, а по тілу - мурашки.

Іншої думки в мене не було жодної секунди. Адже на площі було більше 100 000 сміливих, відвертих і щирих людей, які прийшли туди не за гроші, не за владою, не за посадами! Вони прийшли за змінами, за кращим життям, за чесною владою. Вони прийшли проти свавілля, проти страху, проти обкрадання, проти фальсифікацій...

Потім почалися “майданні будні”. В 6-ранку біля метро збиралися 3-4 регіональні групи, які я координував. Разом ми їхали до одного з вузів, де мали зібрати максимальну кількість студентів і разом з ними вирушали на “спецзавдання”. Це було пікутування або блокада державних устранов – Генпрокуратура, Міносвіти тощо.

Переважно, я був з обірваним голосом, адже як різаний 10-12 годин на добу кричав у гучномовець. Біля університету Шевченка, одного разу охоронці побили мене палками, коли ми не випускали машину ректора. Були і інші ситуації.

Потім були організаційні та інші питання (мені потрібно було годувати, утримувати значну групу людей). А щовечора – нарада в щтабі. Три наради за вечір – наша (ПОРА), у Васюника і в центральному штабі. Пізно вночі, коли вже не працювало метро я пішки з Контрактової площі повертався на Майдан. Переважно, ті 20-30 хв, шо я там був – це єдині хвилини, що я проводив безпосередньо на Майдані. Решту часу – біганина, робота, пікети, походи тощо. Додому повертався не раніше 2-3 ночі. А в 6 починався робочий день. Звісно, ніякіх вихідних протягом кількох тижнів.

Навіть, батькам звонив раз на 2 дні – більше не було часу. Вони страшенно переживали, особливо, після жовтневих “пригод з міліцією”, а я був спокійний – знав, що роблю правильно і знав, що саме це зараз маю робити. І був переконаний у перемозі.

Свій день народження я відзначав на Майдані. Але просто забув про нього! Було не до цього! Коли масов почали вітати друзі та колеги я приготував смс з текстом “Дякую і ДО ПЕРЕМОГИ!” та надсилав усім, хто звонив. Брав слухавку лише від близьких людей.

Хоча ввечері після морозного дня випили по чарці коньяку – спочатку з Славком Вакарчуком на Майдані, а потім з друзями вдома (на квартирі нас жило в різні періоди від 8 до 15 людей).

Ми відчували колосальну підтрімку киян. 70 % часу мої ноги були мокрі, але я знав, що завжди можу попросити та отримати запасні шкарпетки та чашку гарячої кави ледь не в кожному кафе чи магазині. Нам передавали багато їжі, ми відчували колосальну підтримку. Передавали гроші – і з Чернігова різні підприємці, і рядові кияни.

* * *

Це були красиві дні. Дні, які назавжди увійдуть в світову історію. Як приклад, яких дуже мало. 

Як історія, яка вже ніколи не повториться, але яку будуть згадувати.

Ці події переоцінять сотні раз. На них будуть продовжувати спекулювати, їх будуть намагатися знецінити, показати нас, як проплачену зграю, яку вивели технології та американські гроші...

Це все неправда. В 2004 році ми були щирими. А те, що в цей момент думали “вожді” мене сьогодні мало хвилює – вони там майже ні до чого.

Це була не їх перемога, а перемога народу.

Майдан змінив країну, змінив нас з вами.

Я знаю, що сьогодні мене не кинуть в тюрму за політичні погляди, а керівництво обласної міліції не буде пропонувати згвалтувати мою маму, щоб я дав потрібні свідчення. Я знаю, що на допити не будуть тягати сотні студентів, які агітуватимуть не за кандидата від влади. Я щиро вірю, що в цій країні більше не буде тотальних темників та контролю влади за ЗМІ. Так само, я переконаний, що влада побоїться масово красти голоси. Я знаю, що моїх друзів не будуть вивозити в ліс з мішками на голові, попереджаючи, що небезпечно в Донецьку агітувати проти “своїх”. Я переконаний, що завди зможу висловити свою позицію, навіть, якщо вона не подобається владі...

Я переконаний, що в цік країні люди більше ніколи не будуть боятися влади. Не буде тотального страху перед правоохоронними органами. Не буде ще багато чого, що ми відчували (бачили) в 2004-му.

Я знаю, що люди стали більш вільними, самовпевненими, незалежними. Вони стали сильнішими!

В 2004 році я з хрипотою в голосі сотні разів повторював фразу Авраама Лінкольна – “Свобода варта того, щоб за неї боротися!”. І це дійсно так.

* * *

Зараз я не цураюся сказати дві речі. По-перше, 4 післямайданних роки – це час втрачених надій і сподівань. Майдан - це був колосальний шанс, який ми та наші політики просто втратили. І другого такого шансу більше не буде...

По-друге, якби я повернувся на 4 роки назад, я ... робив би те ж саме! Бо те, що ми здобули набагато цінніше. Не всі це зрозуміють зараз, але історія дасть правильні оцінки.

Свобода варта, щоб за неї боротися, и право на кращу долю має той народ, який це усвідомлює!

Вірю в Україну!