"Мои соседи"

«Участник конкурса «Литературный бутерброд»

* * *
Сашко.

    2 кілометри від автобусної зупинки до дому ніколи не були для Сашка тягарем. Після шумного, гамірного Києва вдихнути аромат рідних полів і городів - нагорода за 5 днів, проведених у місті. Він ішов собі давно протоптаною і знайомою стежкою. Його думки літали в голові, як бджоли, а ле ті бджоли, які ввечері збираються до вулика, заспокоюються, а не хаотично сновигають і боляче жалять. Ось і наділи на сіно. Рівненько, ніби шахові фігури, розставлені копиці по ділянках. День-два і будуть всі вони в господарських обійстях, як стратегічний запас на зиму. Про зиму думати не хотілось. Вдома чекав мотоцикл, якому Сашко сьогодні "виставить зажиганіє" і поїде у сусіднє село в клуб до дівчат.
    З такими ось думками Сашко порівнявся з тіткою Марусею і дядьком Василем. Його сусіди хоч і старенькі, та як могли квапливо складали клевер. Воно і не дивно - з заходу нависала дощова хмара, яка, здавалося, лише від одного зайвого звуку проллється своїми потоками на землю і на не згребене сіно. Обабіч дороги стояли вільні вила.
    - А, зачекають ті дівчата! - подумав Сашко, зняв туфлі, щоб не понівечити, взяв вила в руки і його змалку звиклі до стерні ступні обняли теплу землю. Дядько Василь не задавав зайвих питань, іноді лише коротко і ясно вказував, з якого боку підкладати копиці. Та і це було зайве. Сашко вправно хазяйнував, ніби в себе на городі. Робота пішла веселіше і за якісь півгодини ніхто б вже і не здогадався, що сіно могло бути не згребене.
    Потиснув дядку Василю руку, перекинув через плече все ті ж туфлі і пішов до свого мотоцикла.

   Ввечері пройшов гарний дощ. Сашко поїхав міряти калюжі своїм мотоциклом а в двір до його матері Ніни зайшла тітка Маруся.
    - Сусідко! Не спите ще? - гукнула вона.
    - Та ні, ще тільки до хати будемо заходити. А що таке? Якщо ти за межу прийшла добиватися, то я ще раз скажу - того кілка забили ще зосені і ніхто його не чіпав.
    - Ой, ні... Пробач, то я не зозла лаялась. Хай по-твоєму буде. Ось, зробиш вареників Сашку. - сказала тітка Маруся і поставила на східці пів-відра вишень.
    Ніна здивовано пересипала їх у миску і віддала відро сусідці. Невідомо чому і як, але жінки порозумілись.

* * *

Баба Лебедка і Дунька.

    В нашому селі ще за довго до появи інтернету та вай-фаю знали, що таке безпровідний зв'язок, а швидкості передачі даних по ньому могли б позаздрити найсучашніші комунікатори. Точки доступу до нього були на кожній лавочці, а мозговий центр - прямісінько по сусідству. Звався він Баба Лебедка. Збирання і розповсюдження інформації про всіх і вся було для неї таким собі чи то хоббі, чи то сенсом життя. А за двісті кілометрів, але вже по сусідству з моїми дідусем і бабусею, якраз через вулицю, жила Дунька. Не здивуюсь, якщо одного дня вони знайдуть одна одну через телепередачу "Жди меня", як розлучені в дитинстві сестри-близнята. Здається, між ними було якесь невидиме соцзмагання: хто більше збере свіжих новин, чуток і пліток і швидше їх рознесе по селу. Якість передачі новин проходила під девізом: "Чим гірше, тим краще!"

 - Ану, прочитай мені, що тут написано. Я ж малограмотна. - тицьнувши мені якийсь поштовий папірець скоса каже баба Лебедка.
   Я стараючись голосно чітко вимовляти слова їй все зачитую і по ходу діла відбиваюсь віж її назойливих, як ті мухи, запитань.
 - А що батьки на базарі купили? А де взяли такі гарні помідори? А ото дошки лежать, то щось будувати збираєтесь?.... І тра-та-та, тра-та-та, тра-тата...
    На розмову вийшла мама і випровадила настирну сусідку:
    - Малограмотна! Авжеж, як запрошення на весілля, написане крейдою на дверях так враз прочитала, а тут на тобі - забула!
    Тут ради справедливості треба сказати, що баба Лебедка не з тих, хто про весілля дізнається з запрошень. Не здивуюсь, якщо вона дізналась про нього навіть раніше за самих молодят.

    Якось батько за вечерею в літній кухні промовив вголос, ніби про себе:
- Може одну корову продати? Що скажете, діти?
- Подумаємо... - перезирнулися ми.
    Та де там подумаємо! На ранок прийшли люди з іншого краю села вже з грішми по корову . Ще б пак, взяти худобину у Васильовича - вважай за щастя! Хазяїни для ношої Сороки попались люди добрі, так і пішла вона з ними. Звідки дізнались, хто їм сказав? Містика....

     Приїхали син Микола з невісткою Оксаною в гості до тітки Галі. Рідко діти бувають, тож для них і для внуків наготувала вона і свіжини, і пиріжків, і всього-всього.
- А давно приїхали? А коли назад? А що будете робити? - вела свій допит Дунька у Оксани.
    Та їй чемно і коротко відповідала.
 - А гуску вам на вечерю Галька зарізала? - спитала Дунька.
- Ні, гуски не різала. - знічено мовила оксана. Для неї не зовсім звичним було те, що ось так просто майже незнайома тобі людина може в тебе випитувати щось особисте.
    На завтра ввесь куток облетіла новина: "Галька з невіскою не мирять! Вона їй навіть одної гуски із свого табуна пожаліла зарізати!". І дарма потім тітка Галя ледь не на іконах божилася, що гуску вона зарізала їм потім, додому, а м'яса і так доволі - недавно ж кабанчика закололи. Не розмовляли тиждень.
За такі от "шуми" при передачі інформації і не любили Дуньку та бабу Лебедку.

* * *
Дід Ризель.

    Сонце вже зібралося за обрій, але у повітрі при кожному подиху відчувалося його літнє тепло. По домівках тільки-но розійшлися корови, що повернулися з поля і пилюка поволі осідала на тиху сільську вулицю. Де-не-де ліниво гавкали собаки, було чутно, як свиня гупає коритом, шукаючи смачніші шматки в нехитрій вечері.
    - А шоб тобі! Ану не гупай! А то точно кільце в рило вправлю! - вилаявся на неї дід Ризель.
    Свиня лукаво подивилася на хазяїна, на хвильку завмерла і продовжила далі, ніби і справді зрозуміла. Мабуть, не дарма дід іноді давав їй стусанів.
Пройшовши по обійстю, дід Ризель вийшов на вулицю, поволі подивився в різні боки і так само не кваплячись присів на лавку. Вечір. Ще один день пішов в історію. Дід витяг тютюн, шмат газети, зробив самокрутку. Гарний тютюн, свій. Гарну самокрутку зробив, не рівня "сігарєтам". Запалив, втягнув гірко-солодкий дим. От іще б чарку-другу до цієї самокрутки.... Та хто ж тобі задарма наливати буде, да і без діла пити теж якось не годиться. У жінки спитати? Так вона ж мене огріє навильником ще дужче, ніж я оту кляту свиню... 
    З такими невеселими думками сидів дід Ризель біля двору, чекаючи до компанії сусіду по вулиці Василя. А його небуло видно. Мимо нього пройшов пастух і тут же через забор виглянула Дунька, яка ніколи і нічтого не пропускала без уваги. "От уже!" - подумав дід і спитав:
- А чого це Василя не видно? Довго, щось, порається.
- Так до нього дочка з Ленінграду і син приїхали. Такі гості! А ти що, не знаєш?- відповіла Дунька і сховалась так само раптово, як і з"явилась.
Гості? Це добре. Але іскорка надії на стограм згасла, бо дочка Василя - Валя страх як не любила "алкашей", а хіба їй поясниш, що ти не алкаш, а простий сільський дядько і після трудового дня випити ніби-то і не гріх?
    Дід сплюнув, прижмурившись глянув на захід сонця в намаганні визначити погоду на завтрашній день, бо сіно сохне, а гребти ще ніби і рановато. От якби ще два дні погоди, то і згребли б, і перевезли. І було схоже на те, що так воно і буде. Сонце сідало не в хмари, красиво.

- Саша! Саша! А принеси-но мені води від Ризеля. Поставлю на ніч квасолю, завтра супу зранку наварю! У них така гарна вода, квасоля ловко розварюється. - гукала баба Настя до внука.
    Гості це звичайно добре, але стільки клопіт додається до розміреного і звичного сільського життя. Отак і у Василя з Настею. Розлетілись діти, як птахи з батьківського гнізда, приїжджають рідко і хочеться ж дітей та онуків пошанувати як слід, щоб не забували, згадували. Згадували гарячий хліб на лаві під рушниками, що тільки-но виняли з печі, і пиріжки з маком, розміром з тарілку, солодкий мед в стільниках, які залишаються після качання...
    Саша взяв відро для води, те що біля печі стоїть, і бігом помчав до Ризеля, щоб встигнути до темна ще скуштувати ягід у саду.
- Добрий день. - поздоровкався він з дідом.
- Здоров. Що, Настя квасолю завтра варитиме? На довго приїхали? Сіно вже згребли? Завтра на луг поїдете?
Відповідаючи на всі ці запитання, Сашко прилаштував відро до цепу і спустив його у колодязь. Дід Ризель, похитавши головою, що так швидко ростуть діти, чомусь ніби хитро прижмурив очі. Та Сашку було не до цього. Зачерпнувши відром воду, він відчув, що натяг цепу ослаб а потім і взагалі зник. Відро пропало. Потонуло. Сашко перелякано озирнувся.
- Що, відро впустив? - спитав дід Ризель з відчуттям, ніби йому зараз відкриють Америку.
- Угу. - прогудів Сашко в колодязь, намагаючись його там побачити.
- Відійди, а то ще впадеш. - встаючи покомандував йому дід. - Зараз, подожди.
    Через хвилину дід Ризель виніс своє відро і прищебнув його до цепу карабіном.
- Треба цинкове відро чіпляти, а у тебе емальоване. От дужка і відлетіла. - повчав він Сашка, як Шерлох Холмс доктора Ватсона. - Тримай. Неси до дому, а я зараз дістану твоє відро.
    Сашко поніс воду, у якій так гарно розварюється квасоля, додому, а дід Ризель виніс велику довгу палицю з гачком на кінці, дістав втоплене відро з колодязю і з передчуттям чесно зароблених стограм поніс його віддавати Насті. 

    Сонце вже сіло. Уже котра цигарка за день повільно тліла в руці діда Ризеля. Жінка вже давно звала вечеряти, а він не поспішав. Не хотілось, щоб цей гарний день закінчувався. З радіо, що стояло на підвіконні літньої кухні не голосно пробивалася пісня "... Приїзжайте, приїзжайте, приїзжайте частіше до дому....".
- Приїзжайте частіше... - По-своєму, тільки йому і сусідам зрозумілому, сказав дід Ризель і пішов ховати оту довгу палицю. Правда недалеко, бо Дунька говорила, що до Грицька Ковбаси теж діти завтра приїдуть. Може і їм схочеться смачної квасолі?

* * *

Ігор

    З Сашком ми нерозлий-вода товариші і друзі, а з Ігоррем ось так і не виходило. Хоч і жив через хату, і бачились майже щодня, а потоваришувати з ним не вдалося. Авжеж, На п'ять років менший - в будь якій нашій хлопчачій вилазці був тільки за обузу. Та довелося мені з ним провести день. Цілий день з ранку до вечора удвох на полі. Я тільки-но здав свою першу літню сесію і провести день на лугу, пасучи корів, було за відпочинок. В напарники на таку собі роботу я покликав Ігоря. Зранку слово за словом зав'язувалась розмова. Про школу, про плани на майбутнє, про вчорашні вечірні пригоди в клубі. Спочатку Ігор більше виступав в ролі слухача і на питання відповідав ніби неохоче і односкладово, та згодом вже сам із запалом оповідав про улюблені місця і способи лову раків.
    Сонце піднімалось все вище. Ми вже не розмовляли, а ганаяли в тільки-но придуману нами гру - таку собі суміш хокею на траві, футболу і вільної боротьби. Перевага у віці і антропометричних даних була на моєму боці, та це компенсувалось вправністю і хитрістю Ігоря. До того ж статура в нього була, яу у справжнього спортсмена. Щоденні підтягування на турнику по 50 разів і піднімання гантелей - заняття, які проглядувались через його пружні м'язи. Та найбільше мені запам'ятались його очі. Чорні і глибокі. Такі от очі і зачаровують дівчат, в них ніби і не видно нічого, але зрозуміло, що є багато що. І тільки глянувши в ці очі, районний лікар так зразу без реверансів відрізав:
- Гарного наркомана Ви викохали, мамо...
    І дивляться на мене ці очі, але вже не живі, а висічені в гранітній могильній плиті і бачу я в них тільки сум і застереження. Затсереження від зла, яке не десь там, за екраном телевізора чи у кримінальних зведеннях, а тут і зараз. І чекає воно на необережний крок кожного.
    Хлопцю було тільки 22...

* * *

    Вибирай не хату - вибирай сусіда. Так говорить народна мудрість. Мені обирати не пришлось - радів з того, що мав. І хай як би там не було (а було всяке), перебираючи в пам'яті своїх сільських сусідів, згадую їх лише хорошим словом.
    Сашко - тепер Олександр Володимирович - хрещений батько моєї доньки.
    Дід Ризель - чудовий оповідач і балагур, душа будь-якого застілля.
    Баба Лебедка - дарма, що "язиката Хвеська", а коли весною занедужала, то всі кутком зібралися, пожурили а город виорали і картоплю посадили. По-сусідськи. Не помирати ж людині. А мені одного разу переляк вишіптувала.
    Ігор хоч і пішов з життя недостойним чином, але ну ніяк не вписувався в типовий образ наркомана. Не тягнув ні з дому, ні в сусідів. тому, мабуть, ніхто і не підказав, не спинив, не схаменув.
   
    Про яких сусідів можна мріяти? А ні про яких. Ставлення до себе, сусідські відносини потрібно задавати і кувати самому. Якщо дивитися на людей з висоти не вище власного корита, то і у сусіда-ангела проріжуться ріжки.

* * *

    Ты не один. Всегда есть кто-то, с кем можно поговорить, посмеяться, поделиться проблемами и радостями. В селе этими "кто-то" есть соседи. Ничего от них не утаишь, не спрячешь да и зачем? Всёравно время расставит всё по своих местах. Если ты не придёшь к соседу, то сосед придёт к тебе. Я к соседям не пошёл. Вселившись в квартиру Чернигове было как то не до этого: поиски работы, ремонт, заботы о маленькой дочке да и за "связи с общественостью" в семье больше должна отвечать жена. Соседей я не видел. То ли жили мы во временной противофазе, то ли "так принято" в городе, но факт остаётся фактом, с ними отношения не сложились, в смысле их небыло совсем. Как узнал я потом, вездесущие бабушки на лавочках решили, что мы очередные квартиранты. А раз квартиранты, то что с ними знакомиться - поживут месяц и уедут, оставив только головную боль от своих шумных праздников.
    Глядя на себя с той лавочки глазами тех бабушек, что можно сказать о себе как о соседе? Простой парень, который может помочь с перегоревшими пробками, с алкашами на лестнице, с интернетом. Живёт размеренно, непонятно где работает - постоянно с рюкзаком за плечами и на велосипеде, а иногда и прилично одет - в костюме и при галстуке. Но даже не смотря на свою вежливость (здоровается почти всегда) нету того, что позволило без сомнения сказать: "Настоящий сосед!".
    Болезнь мегаполисов с неизвестным мне названием добралась и до Чернигова. Сразила многих, постепенно превратив нас из соседей в таких вот квартирантов.

* * *