Про дві гривні, прохання "пазваніть" і кОняк на Валу

30 Марта 2011 17:02 Просмотров: 4900
Метки: Чернігів, люди, інше місто, Інше місто, коняк

От чого-чого, а того, щоб за десять хвилин можна на рівному місці заробити червонця - не сподівався. Головне – писок скривити якнайжалісливіше і дивитися поглядом побитого пса. Жебрав сьогодні гроші на маршрутку на перехресті Щорса і проспекту Миру біля підземки. Тільки до першої жіночки підійшов, договорити не встиг, а вона мені вже дві гривні з гаманця тягне. І таких з десяти протестованих – вісім людей! Лише двоє відмовили. Ніби й живемо небагато – маємо “покращене життя вже сьогодні”, але допомогти, нехай і двома гривнями, готовий і пенсіонер і працююча людина, навіть студенти. Гроші, звичайно, я відразу повертав. Та й не в грошах справа. ЛЮДИ, ЛЮДИ які! Подзвонити – будь ласка! На маршрутку дати – на тобі. Переночувати – “десь прилаштуємо, куди ж тебе дівати?”

От ця жіночка мені почин вдалий зробила. Видно, шо файна людина.

Підходжу просити дві гривні до пенсіонерки.
- Добрий день, вибачте, що звертаюсь з таким проханням… в мене в 35-й маршрутці гаманець витягли, мені б до вокзалу доїхати. Двома гривнями не допоможете?
- Ну, бывает. – каже жінка і дістає з гаманця дві гривні.
Такої реакції я не очікував. Думав, скаже зараз шось, типу: Развєлось вас, наркаманав та…”
Ну, думаю, “пруха” просто – перша людина доброю виявилась. Підхожу до дядька, що тротуаром іде – і тому два рублі не шкода для гастролера без грошей: трохи кривиться незадоволено, але засуває руку до кишені. На прохання подзвонити, чоловічок дивиться на мене так, що будь які слова далі були б зайвими.

А цього чоловіка Стьопа звати, дав гроші. Хоча, міг дати і в морду. Багато хороших людей сьогодні зустрів, але про них у вігіо викладу.

Дивлюсь, іде бородань старий в пальто чорному і береті такому, як у художників. Підхожу, прошу пару гривень. Дядько, може й поміг би, але сказав, що нема.
- Ти в молодих проси. В таких, як я нема грошей.
Далі вирішую поцікавитись ППС-ників, чи дадуть подзвонити. З синьожупанниками, якщо чесно, спілкуватися великого бажання не було. Але перевірити треба було.
- Добрий день, в мене батарея розрядилася. Не могли б ви мені дати на МТС зателефонувати?
- На МТС – нєт.
- А сімку свою вставити в телефон можна?
- Іді, іді атсюда.
Коротко і ясно.
Далі йду до чернігівців чіплятися з питанням “Де міліція?”.
Вибігаю з підземки і підбігаю до першого ж чоловіка, що йде на зустріч.
- В мене телефон тільки що відібрали! Не скажите, як до міліції зателефонувати, чи де тут найближчий наряд ППС?
Чоловічок насупив брови, подивився догори замисленим поглядом. А через секунд тридцять видає:
- Ти йди он в торговий центр, може там наряд є. Якщо нема, то підкажуть, куди подзвонити можна.
Ай, думаю, якщо скільки думати, то телефон мій у же в Києві на Лісовій в вітрині ларька з цінником буде стояти.
О! Бачу дядька колоритного! З вусами сивими, чи то, як у Тараса Шевченка, чи то, як у Бульби. В пальто, лисий і при галстуку – точно “інтілігєнт”.
- Вибачте, не скажете, як міліцію знайти? В мене тут тільки що телефон відібрали.
- Як відібрали? Хто? Де? Нащо ж ти їм його дав?
- Та, попросили подзвонити, я дав, а вони не віддали, потім ще й гаманець забрали.
Після цих слів дядька починає “нести”.
- Ти ж доросла людина! Як так можна чужим людям телефон давати?!? Скільки їх було і в чому вони були вдягнені? Які на вигляд?
- Ну, двоє було, в чорних костюмах спортивних і бейсболках.
- Наркомани… – замислено каже дядько з інтонацією Шерлока Холмса, дивлячись крізь мене. – Які ще прикмети?
- Один беззубий такий був…
- Точно наркомани! – впевнено констатує вусань.
- А ти звідки? Що тут робиш?
- Місто приїхав подивитись. А тепер от додому нема чим добратися, нема де ночувати. Можна буде у вас перекантуватися?
- В мене немає де, але куди тебе вже дінеш? Десь в знайомих прилаштуємо. Тебе як звати?
- Міша.
- А мене Петро, пішли.
І пішли ми з Петром, завели бесіду про політику. Він показав мені книгарню “Інтермеццо”, біля якої я живу, але якої не помічав, бо вивіска там на піцерію більше походить. Я купив одну книжку і ми пішли далі містом. Петро про Кобзаря багато розказував, про Україну. Так дійшли ми до Валу. Стали дивитися на Десну, а потім, пан Петро дістав з портфеля два цитруси і маленький кОняк… Ех, хороша весна на берегах Десни…
Хороші мені сьогодні люди трапились. А про поганих вже й забув.

А! Ще отакецьку веселу штуку побачив: