Журнал «Країна». Рецензія

Минулого тижня вирішила придбати розрекламоване одним з наших блогерів видання – журнал «Країна». А як потрапляє до рук нова паперова періодика, особливо якщо сподобалось – пишу рецензію.

В газетному кіоску журнал коштував 10 гривень за номер. Продавчиня запропонувала взяти одразу всі номери, що не розійшлися. Я перепитала чи вони будуть дешевші, – ні, каже, старі – теж по десятці, але беріть – точно не пожалкуєте! Але так як окрім «Країни» замовила ще й «LQ» та парочку лотерейних квитків – вистачило тіко на два. Забігаючи наперед скажу, що за останнім номером я прибігла вже за два дні, коли прочитала куплені – так сподобалось! Запитала по яких днях «Країна» з’являється в кіоску – сказали питати по п’ятницях.

Одразу зауважу, що не знайшла на сторінках журналу – назву видавництва, чи ім’я власника, перелік команди, що над ним працює, та контакти рекламного відділу, кількість сторінок, тираж, та всілякі інші офіційні дані, що завжди є у всіх паперових медіа продуктах. Тільки передплатний індекс, та оголошення про те, що ціна журналу за умови передплати складає 28 гривень (купувати коштує 40 грн.) на місяць. Залюбки б його виписувала – але поштова скринька, як і усі в нашому під’їзді зламана, та без ключа. А де гарантія, що коли я її відремонтую «добрі люди» не зламають знову? Та і купувати мені нема проблеми – пробігти 100 метрів по свіжому повітрю.

Вступного слова редактора в цьому журналі також нема. Замість цього сторінка-запитання. Запитання до українців з номерів 19, 24 і 28 звучали так: «Як ви заборонили б себе називати?», «Що ви хотіли б забути?», «Які курйози траплялися з вами на весіллях?».

Самі найяскравіші відповіді були такі:

Не хочу, щоб мене називали бабусею. Гуляла цієї осені з донькою Дариною біля пісочниці. До нас підійшов на вигляд 5-річний хлопчик. Так придивляється до мене, а тоді питає, хто я Даринці. Кажу, що мама. А він: «Ні, ви їй бабуся. Бо мам таких не буває. У них біле волосся і вони курять, коли гуляють з дітьми». Подивилась на його маму. Вона сиділа на лаві, розмовляла по телефону й палила, не звертаючи на сина ніякої уваги.
Оксана Голубєва, 37 років, домогосподарка, Київ

Службу в Афганістані. На першому ж завданні в Кабулі хлопець із моєї роти підірвався на міні. Потім загинув водій БТРу. Ми із цим пацаном бражку пили на Новий рік, з одного казанка їли. Командир загону, лейтенант тільки після училища, прослужив вісім місяців і загинув.
Сергій Нечипорук, 44 роки, шахтар, місто Брянка Луганської області.

Біля під’їзду жениха зустріли люди, які вимагали викуп за наречену. Я був свідком на весіллі. Дав їм пляшку шампанського, цукерки, а жених – ще сотню гривень. Врешті ведуть до нареченої. Відчиняють двері, а там стоїть дівчина у весільній сукні, але не його. Виявилося, що того дня в тому самому під’їзді були два весілля.
Андрій Коваль, 31 рік, працівник банку, Львів.

Я навіть такі теми завела на нашому форумі – дуже цікаво було послухати думку чернігівців по цим запитанням.

Далі йде рубрика, як я її називаю «Один день» – тут живо наводяться невеличкі фрагменти з життя різних людей з різних куточків країни, з описом того, що вони робили цього дня. Наприклад в понеділок 30 січня, 29-річний Віталій Рибалка, МНСник зі своїми колегами допомагав ліквідувати наслідки аварії, що сталася біля села Скрягівка Тростянецького району на Сумщині. Тут зійшов з рейок вантажний потяг на 43 вагони, що віз в тому числі кількадесят тон хімічних речовин. Утворився завал заввишки як чотириповерховий будинок.



А в цей час лежить під крапельницею в лікарні директорка Нацзаповідника «Софія Київська». Вона розказує, що причина нервового зриву – незаконне звільнення. З 20 по 27 січня звільнили директорів ще чотирьох київських музеїв.
Поряд замальовка з Краківського ринку у Львові – тут 30 січня продавці гріються, хто чаєм, хто коньяком.

Як у всіх порядних журналах є сторінка з цікавими цифрами:

70 000 підприємств закрили в Україні торік. Найбільше в Івано-Франківській області – 6 179.

50 000 000 гривень виділять з бюджету цього року на утримання резиденцій «Конча-Заспа» та «Пуща-водиця», де розташовані маєтки українських чиновників.

2 000 000 000 євро витратили українці на інтернет-покупки 2011 року, за даними асоціації учасників електронногу бізнесу.

6 600 00 людей виїхали з України за 20 років незалежності. Натомість наша країна прийняла п’ять мільйонів іноземців.

Дуже сподобались колумністи «Країни» – наче і тексти коротенькі, і нічого особливого, але в кожному є своя повчальна мораль.

Одна з них Ірина Реріх написала про випадок, що стався з її подругою в Бельгії. Текст іде під заголовком «В Євпропі страшно». Новоспечена дружина громадянина Європи перші дні не могла нарадуватися подружнім життям та усім навколо, наче до казки потрапила: подорожі на велосипедах, походи до музеїв та галерей, романтичні вечори в кафе… Аж коли йшла с чоловіком Стівеном у магазин, прибігли діти палестенців, та кинули майже попід ноги саморобну гранату. Жінка впала на асфальт, все життя перед очима промайнуло. Полісмени не забарилися. Позаглядали по кутках, взяли в магазині по пиріжку та й пішли. Звикли, до таких випадків. Діти біженців так розважаються.

Тепер Ірина думає чи забирати 14-річного сина з Полтави до Бельгії? Адже на полтавських вулицях п’яниць та хуліганів вистачає, але вони саморобні гранати не майструють…

Дуже яскраві – головні теми номерів.

Так головною темою 19-го номеру є інтерв’ю з Євгеном Іхельзоном, що був журналістом і редактором газети «Сегодня». Заголовок матеріалу – «Веселі дурні часи змінилася на похмурі дурні часи». Євген до речі є буддистом, багато де побував і пожив у світі, вивчав філософію. Він розповів зі сторінок журналу про те, що зрозумів про Україну під час подорожей та про відношення до нинішньої ситуації взагалі.




Не можу втриматися, аби не навести кілька цитат:

«Україна відрізняється від абсолютної більшості країн своїми перевернутими цінностями. Ми миримося з тим, що в нас мерчандайзер – людина без освіти, яка розставляє пляшки в супермаркеті – отримує зарплату вп’ятеро більшу, ніж шкільний учитель. А інженери заробляють вдвічі менше за бел-боя в готелі. У нас люди хоч і освічені, та не можуть застосувати своїх знань. Освіта часто буває непотрібна, це нікого не турбує. В Індії є штати, де 70 відсотків населення не вміють читати. Але зарплата вчительки набагато вища, ніж зарплата людини без освіти».

«Щось кардинально веде наше життя не в той бік. Особисто я дуже боюся, що якась влада може залишитися в Україні на десятки років, законсервуваши її. Що не буде виборів, а лідерів опозиції через страх конкуренції кидатимуть у в’язницю. Поки що ми – країна потенційних емігрантів. Більшість людей шукають комфорту, вони втомилися боротися. Блискучі уми, які закінчили гарварди, цій країні не потрібні».

«Зміни повинні проводити всі, хто хоче. От виліз я зі своїм рухом «Ми – євпропейці». Хіба я схожий на істеричного політичного діяча? Просто далі мовчати неможливо. Не тому, що при владі Янукович. Просто ми йдемо не туди».
«Українцям притаманні дві погані риси, якими страждаю й я: намагання доводити свою правоту будь-що і невміння працювати колективно. Ми не вміємо обходити конфлікти. Існує внутрішня ворожість людей одне до одного через національність, підходи. Нам треба прибрати історичні аспекти з української політики і не дискутувати на теми типу прибирати пам’ятники Леніну чи ні. Бо 20 років у нас все працює на гаслах».

Наостанок мандрівник Іхельзон дає пораду українцям, що вирушать у подорож до інших країн: Треба брати з собою пісні. Через них люди знайомитимуться з культурою, яку у світі фактично не знають.

Журнал «Країна» надає багато уваги темам про людські долі. Одна з них, що мене вразила – про сім’ї залізничників, що живуть вже 25 років в селі Усатове Одеської області в списаних вагонах. Люди з дітьми у вагонах…







Серед горе-пожильців – викладачка Одеського національного університету. Ця жінка до речі відмовилася спілкуватися з журналістами, її сусідка пояснила: «Колись про нас телебачення сюжет знімало, і вона в камеру потрапила. Тиждень після того з дому не виходила. Боялася, що студенти будуть сміятися, бомжихою обізвуть. Чоловік єлі її з тої депресії вивів і вмовив на роботу повернутися».

Інша сім’я обрала для себе не зовсім звичний спосіб життя вже не з легкої руки одеських можновладців, а за власним бажанням. Такі собі дауншифтери по-українські. Художники Василь і Вікторія Сірик та їх 12-річний син – Степан жили спершу утрьох, в заснованому ними еко-поселенні в селі Підлісне, що на Житормщині.

Митці збудували мазанку з глини, яку топлять дровами, у лютому місяці ходять по двору босі, та в легких одежах, купаються ледь не щодня в ополонці. Вони – вегетаріанці, своїх котів та собак – теж годують гарбузами та крупами.

Вікторія: Сама я хотела бы на праноедение перейти – питаться только солнечной энергией. Вышла на солнышко, постояла – и сыта.

На день народження молодший син (старший живе у купленій квартирі в Житомирі) та чоловік зробили жінці подарунок – посадили навколо хати 300 ялинок.

Подружжя майструє всілякі автентичні вироби з глини, та березові віники, потім відвозить на ринок до Житомира. На виручені гроші купляють кісточки та папір для малювання.

Чесно кажучи на фото вони виглядають непогано – особливо дружина та син. Хлопець такий гарний, що аби не знати – то можна прийняти за дівчину. Степан до школи не ходить, бо з нього там сміються. Лікарів батьки дитини теж не визнають.
Жителі навколишніх сіл вважають Сіриків пришелепкуватими.





Коли журналістка Наталія Штупун приїжджає до Сіриків вдруге – дружини Віки вже немає в живих. Василь поховав її за 100 метрів від хати, а могилу зрівняв з землею та притрусив сіном.

Підіймає журнал і сучасні теми, що близькі тим, хто «прописаний» в Мережі. Так, дуже актуальним здався матеріал про інтернет-бійців – «ботів» і «тролів», які заполонили всі більш-менш значимі українські новинні ресурси. 23-річний київський журналіст Мілан Лєліч оповідає читачу свої польові спостереження на протязі кількох років. Він спробував себе і у ролі троля і у ролі вихованця-провокатора для тих самих тролів та звичайних користувачів.

Будь-яку дискусію можна легко звести до «криївок», «галіцаїв» і «даунєцьких», – оповідає Мілан. На одному сайті побачив новину «Китай запустив власний супутник». Під нею понад 800 коментарів. Як люди можуть з піною на губах сперечатися про супутник? Виявляється, перший комент був: «Интересно, при чем здесь Путин?» А у відповідь: «Ты Путина не трожь, вот ваш прыщавый Ющ такого наделал…» Близько 30-го коментаря йшлося про газ. А на 200-му активно сперечалися – є бійці дивізії СС «Галичина» героями чи негідниками.

За рік активного тролінгу перестав отримувати задоволення. Потім утомився – коментатори передбачувані. Це наче грати в комп’ютерні ігри на калькуляторі.
Кожна партія з парламентськими амбіціями має платних коментаторів. Якість залежить від бюджету й виборчої стратегії: найняти коментаторів чи роздати більше гречки. Бюджети на гречку й підкуп членів комісії зараз суттєво переважають витрати на інтернет-піар.

Раніше наймасовіше коментаторів використовували Партія регіонів та БЮТ. Сьогодні у «Батьківщини» скрутне фінансове становище, тому «Юлє-боти» зникли. Переважно коментують для «регіоналів» і Яценюка. А інтернет-бійці Тягнибока воюють у коментарях на голому ентузіазмі.

В журналі відведена значна роль інтерв’ю з діячами культури, спорту та політики. Доволі цікаві постаті. Тут тобі і письменники з кумедними історіями и дівчата-боксерки і російські політологи. За життя та про особисте «Країна» поспілкувалася зі Святославом Піскуном. Як ви пам’ятаєте ця людина тричі ставала генеральним прокурором України, а наразі є нардепом від ПР. Піскуну 52 роки, в нього двоє дітей – доньці 28 років, молодшому Святославу – 11. Онуку Піскун побачив уперше, коли їй виповнився рік.

Інтерв’ю досить таки відверте, наскільки може бути відвертим інтерв’ю з посадовцем такого рівня. Піскун оповідає про своє дитинство, та про бабцю, що вміла ворожити, лікувати, та навіть передала вмінь йому. Каже: якщо прокляну – людина помре. Бачу рак на початковій стадії. Кілька моїх друзів спершу ображалися, коли казав. Їхали до лікаря, а потім дякували, що прожили на два роки довше.



Піскун вважає себе багатою людину, поважає шансон, любить качку по-пекінські, а про сенс життя хоче подумати після 65. Каже, що щастя – це бути здоровим і не жити в бідній країні, спілкуватися з людьми, які не заздритимуть хорошій машині чи костюму.
Розвеселила відповідь пана Святослава, коли на запитання «Якби вам довелося залишити собі три речі, щоб це було?» – одяг, авто та кредитна картка.

До генпрокуратури герой матеріалу повертатися не хоче – життя спаплюжило всі правоохоронні органи й суди…

Про «заграницю» в «Країні» теж є – сподобались два пречудові матеріали про проблеми китайського мегаполісу – Гонконгу, та про те які пристрасті зараз охопили Шотландію. До речі історія подібна до проблеми відносин Україна-Росія.

Уряд Великої Британії дозволить референдум про незалежність Шотландії, за умови, що його проведуть якнайшвидше. Але прем’єр країни клітчатих спідниць та волинок, – 57-річний Алекс Селмонд наполягає на проведенні референдуму у 2014 році, бо ж наразі прихильників незалежності не досить, аби відбулися зазначені зміни.

Барклай Горд, 43 роки, юрист Глазго:
– Головна проблема у наших стосунках із рештою Королівства у тому, що немає нічого спільного. На Різдво приїжджали родичі дружини з Манчестера. Варили собі сосиски, бо не хотіли навіть куштувати наших традиційних страв. І це ми ще не готували каші в баранячому шлунку. Про футбол не поговориш, бо вболіваємо за інші команди. Пиво привезли своє, хоча тутешні сорти дуже смачні. Щоб їх позлити, ми з братом говорили своєю мовою. Коли почали обговорювати історію, мало не побилися. Шотландець з англійцем ніколи не дійдуть згоди в тому, хто кого коли надурив, і скільки Англія має віддати Шотландії.

Джейкоб Андерс, 48 років, стоматолог, Единбург:
– Не розумію, кому потрібен цей розкол. Мене й зараз усе влаштовує. Маю високу зарплату, дочка вчиться в Лондоні. У кожного своя машина. Щороку їздимо відпочивати до якоїсь екзотичної країни. Більшість моїх друзів живуть так само. Після розколу, невідомо, як складуться відносини з англійцями. І взагалі, проблем через незалежність буде більше, ніж вигоди. Думаю, Селмонд захоче перейти на євро. А воно останнім часом геть ненадійне.
Британія не хоче відпускати Шотландію із-за значних покладів нафти на шельфі Північного моря, шотландці сподіваються, що 95% цього добра по праву відійде їм. А ще лякають шотландців тим, що у разі «розлучення» доведеться взяти на себе частину нацборгу, що складає зараз 110 млрд.фунтів.

Не можу не згадати й про двох чудових художників, що засвітилася на сторінках «Країни».
Один з них Владислав Єрко – художник-ілюстратор, який можливо знайомий вам по шикарних малюнках до дитячих книжок видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Влад каже, що одна дитяча книжка – це робота на рік-два. Малює улюблені казки, що підсвідомо мріяв проілюструвати, ще коли мама їх йому читала. За кілька років погоджувати роботу йому довелося лише раз – із Пауло Коельйо. Вважає, що це дуже класно – все життя малювати «Гамлета» чи «Снігову королеву».





Інший художник – Анатолій Криволап вже малює більш серйозні речі, та став найдорожчим митцем України. У травні на нью-йоркському аукціоні його пейзаж «Степ» продали за 98,5 тис. доларів, а у жовтні вже на лондонських торгах картина «Кінь.Ніч» пішла за 124,4 тисячі зелених папірців.
Криволап малює товстими шарами фарби, фактура доходить до 5 сантиметрів завтовшки. Чорний колір майже ніколи не використовує, він не бентежить уяву. Його улюблений – фіолетовий. Вже 20 років його асоціюють з фіолетовим і червоним.
Як на мене, саме завдяки цим двом кольорам, картини художника нагадують чомусь Мексику. Таке все соковите, та яскраве.




Сама ж майстерня митця повністю позбавлена кольорів, бо це заважає роботі. Коли малює – навіть підлогу застилає білим. Інші барви – тільки на полотні.

Є й про спорт, але я не читала, бо далека від того))

Наприкінці кожного номеру завше можна знайти цікавий историчний матеріал. І навіть ті, хто вважає історію нудною, мають не пройти повз. Я з великим задоволенням ознайомилася з фактами про те, як діяв поштовий сервіс у дореволюційному Києві. В матеріалі – дуже багато деталей, прикладів та порівнянь.

«Кияни пристрастилися надсилати посилки одне одному. Максимальна вага однієї – до 50 кг. Вартість доставки, залежно від ваги й відстані, коливалась від 25 коп. до 1 руб.85 коп. кияни швидко збагнули, що дешевше й комфортніше відправити щось важке в інший кінець міста посилкою, ніж тягти самому. Ще й візник заломить ціну. Збираючись у гості, городяни взяли за звичку спершу завітати до поштової контори й відправити на адресу, куди їхали, посилку з подарунками. До адресата прибували нібито з порожніми руками. Господарі просили всіх за стіл, починали частуватися й чаркуватися. А тим часом захеканий листоноша приносив посилку з подарунком. Згодом зв’язківці ввели обмеження: посилка не могла важити більш як 17 кг.»

На додачу навіть розповіли про поштовий роман славнозвісного лейтенанта Шмідта та столичної красуні – Зінаїди Різберг.

Наприкінці, хочу підвести підсумок: журнал «Країна» мені надзвичайно сподобався. «Країна» журнал для людей і про людей. Його хочеться читати від першої до останньої сторінки. Матеріалами з нього хочеться ділитися зі знайомими. Вони добре запам’ятовуються і не викликають почуттів жахіття і повної безнадійності, як відбувається, коли вмикаєш телевізора чи заходиш на новинні сайти. Його можна давати в руки дітям, вагітним жінкам та гостям-іноземцям. Він надихає та заставляє серйозно задумуватися над важливим речами. Мені здається, що він не залишить байдужим жодного нормального, мислячого українця. Від мене однозначне – ТАК і ЛЮ)))

В журналі практично нема реклами, тож боже помагай тим людям, які витрачають на нього свої кошти та сили.
Купуйте «Країну», бо впевнена – журнал вам стане добрим другом.

P.S.
В Інтернеті відшукала інформацію про те, що журнал «Країна» заснований у 2009 році підприємством ТОВ «Видавнича група «Нова інформація», до складу якого входять «Газета по-українськи» та інтернет-видання «Газета.ua». Перший номер журналу вийшов 27 листопада 2009.
Ос на сайті Газета.ua якраз і можна почитати матеріали журналу //gazeta.ua/kraina
Традиційно є групи Вконтакті та Фейбуці, але виглядають вони дещо занедбано, та й матеріли туди майже не викладають.
Посилання
//vk.com/journal.kraina
//www.facebook.com/krainamagazine - цю сторінку адмініструють фани "Країни".
 
P.P.S.  Сторінка журналу на ФБ, що адмініструється редакцією - //www.facebook.com/kraina.journal#!/kraina.journal