Панк із Чернівців продовжує досліджувати Чернігів в ролі туриста

Інтерактивний медіа-проект «Інше місто», який запустила Чернігівська Медіа Группа, у розпалі. Четверо журналістів на три тижні змінили прописку. До міста на Десні прибув чернівецький медіа-фахівець Михайло Салітра. Щодня на гостя чекають нові випробування, про перебіг яких ви можете почитати в блозі Мишка.

Я ж, в свою чергу, хочу познайомити тих, читачів, що слідкують за проектом, поближче з Михайлом.

Міші 24 роки. Вчився в Чернівецькому національному університеті ім.Ю.Федьковича, на філфаці на кафедрі журналістики. Працює в чернівецькій газеті «Молодий буковинець».

Обласний тижневик «Молодий буковинець» має загальний тираж 57 000 екзеплярів, виходить тричі на тиждень. Газета являється однією з найстаріших та шанованих видань в області, має свій сайт //www.molbuk.com. По вівторках виходить з додатком «Місто», де всі матеріали – суто про Чернівці. Мишко працює в редакції вже два роки, в кримінальному відділі, тож має безпосередньо справу з трупами, кров’ю, і нєхарошими людьми. Здає по 6 матеріалів щотижня, для чого доводиться багато бігати містом з камерою наперевіс.

Михайло зазначає, що на посаду репортера в «МБ» було потрапити нелегко, адже щороку універ випускає десятки новоспечених журналістів. Та як то говорять: «нахабство – друге щастя», що в купі зі старанністю та працелюбністю дало свої результати.

«Редакція в нас велика, разом з верстальниками та службою підписки біля півсотні людей. Молоді – десь половина. Редактори відділів звичайно старші, та суворіші. Мені працювати дуже подобається, щоправда часто дістаю на горіхи за пунктуаційні помилки від шефа», – оповідає Мишко.

– А як щодо ситуації на медійному ринку Чернівців в цілому? В нас, наприклад, місто не дуже читаюче…
– Можу, впевнено сказати, що в Чернівцях пресу люблять ще й як! Тільки в місті газет біль-менш великих 7-8, це не рахуючи малотиражок для нацменшин, на кшталт румунської «Конкордії», є й обласні. Ринок досить насичений, в порівнянні, навіть з великими містами. Тож щоб витримувати конкуренцію доводиться тримати високу планку.

– До газети мав ще дві невеличкі роботи, під час навчання. Одного літа довелося працювати вихователем в Одесі в літньому таборі «Молода гвардія». Під моїм началом перебувало 40 малолітніх шкетів, за якими треба було наглядати: щоб не пили, не курили, не били одне одному пики, та не повтоплювалися в морі. Ото були веселі часи, я вам скажу!
Ми з моїми колегами-піонервожатими були ненабагато за наших вихованців старші, і погуляти теж хотілося – це ж літо, море поряд. Вдень – робота, вночі – розваги, а потім спиш по 2 години на добу – та й то на планьорках, а не у власному ліжку. А раз було завезли цілий табун 16-річних моделей, то доводилося їх дуже пильно стерегти, щоб не повтікали на волю, адже вони себе вважали надто дорослими і самостійними, – ділиться незвичайним експірьєнсем Мишко.

– А ще було трохи водієм попрацював. Маю права категорії «С», тож поповозив зерно на елеватор за баранкою самосвала. Це було одразу після школи. А потім рвонув до Чернівців поступати.

– То ти не чернівецький сам?
– Ні, я з під Умані, з невеличкого села черкаської області. Але в Чернівцях так сподобалося, що там і лишився. Батьки тільки дуже ображаються, що нечасто навідуюсь до них. Дарма що до рідної хати – 450 км., часу добиратися займає півдоби, тож не наїздишся. Останнього разу вдома був аж півроку тому. Думав на Пасху побачити рідних, але із-за участі в проекті «Інше місто» мабуть не встигну.

– Співчуваю... А що взагалі саме цікаве в роботі журналіста на твій погляд?
– Ну, по-перше це можливість спілкуватися і знайомитися з новими, цікавими людьми, яких би я може не стрів, аби була інша робота.
По-друге це відгуки читачів, навіть, якщо й не дуже схвальні, головне що їм не байдуже, те що я роблю.
А по-третє, і мабуть саме головне, що я своїм словом можу змусити чиновників, та відповідальних за ті чи інші питання посадовців, звернути увагу на певні проблеми, та відреагувати на них конкретними діями. Ту ж несчасну лопату асфальту кинути на яму, через яку водії підвіски б’ють, чи залатати кришу на автобусній зупинці, аби люди під дощем не мокли.

– Ну з роботою зрозуміло. А як щодо захоплень? Чула ти виступаєш з гуртом під назвою ДПД?
– Є таке діло. Це панківський музичний гурт, в якому я соліст, а два моїх друга пишуть музику та грають на інструментах. Один з них професійний музикант, працює на радіо «звукачом». Розшифровка назви гурту, не для широкого загалу, тож я часто відповідаю, що вона означає «До побачення, добродій», – хитро посміхається Мишко. А переважна кількість наших текстів з матюгами.

Але секрети, то саме цікаве в світі, тож я вмовляю мого співбесідника сказати правду-матку, як є.

– В оригіналі це означає «До п***ди дверці», – після нетривалих зволікань видає Міша.

Як то кажуть, нєожиданно, але ж і панки, це вам не хлопці в «метеликах» з Великого академічного.

– Гурт з’явився ще за тих часів, коли я жив в універський общазі. Виступали на двох фестах, один, з них більш-менш відомий «Бандерфест», а так в основному по місцевих пабах. Я там співаю, дурачуся, це певна віддушина, яка допомагає відволіктися від роботи та проблем. Бо коли ти весь час пишеш про те, де кого було задушено, вбито, чи закатовано, то треба мати для мозку таку собі «штору», яка допомагає, від цього відволіктися. А по роботі всяке бачу, і хоч нерви в мене міцні, та все це відкладається на підсвідомому рівні.

– Міша, а як тобі запропонували участь у проекті «Інше місто»?
– Насправді, спочатку мав їхати мій друг Микола, з яким ми граємо разом в гурті ДПД. Але в силу певних обставин, які в нього виникли, мені прийшлось його замінити. Ключову роль у тому, що вибір пав на мене відіграло те, що молодий, нежонатий, та легкий на підйом. Адже не кожна людина, особливо сімейна, зголоситься поїхати з дому на три тижні. Та я й не мав нічого проти, сприйняв це як чергову пригоду, та отримання досвіду. До того ж задум мені видався досить цікавим.

– А ти взагалі багато подорожував до цього?
– Захід об’їхав практично весь, пожив в Одесі, а ось про Північну Україну мав дуже приблизне уявлення, бо до цього не забирався далі ніж за Київ, де живе рідна сестра. Коли їхав до вас трохи побоювався, а що тут за народ, а чи привітні люди, як будуть сприймати те, що я україномовний. Та пужався даремно, бо коли став питатися в людей на вулицях, як дістатися того чи іншого місця, ніколи не траплялось жодних непорозумінь.

Ось, наприклад, коли шукав де Антонієві печери, підійшов на зупинці до жіночки, то вона мені відповіла такою чистою мовою, що я був ошелешений. Мабуть викладач української. А коли наостанок сказав «Дякую», то замість дєжурного «Ні за що», почув «Прошу». То так мені від цього на душі тепло і прикольно стало, не повіриш.

До студентів, до молоді вашої, не раз підрулював з придуркуватими питаннями, так вони теж намагалися, хоч і з помітним акцентом пояснити, саме українською куди йти. До речі в вас є такий своєрідний, саме місцевий акцент. Я ще до кінця його мелодику, як то кажуть не прочуствував, але певно вже тепер чернігівця, від того ж киянина на слух відрізню.

– До речі, саме фірмове сленгове слівце в Чернігові – це «балсанка», що в перекладі на нормальну мову - пластикова пляшка. Його більш ніде в Україні не вживають і не розуміють, якщо до того не чули. Так що будеш замовляти пиво в магазині, можеш козирнути, приймуть за свого.

– Треба буде запам’ятати, – озивається мій співбесідник.

– Готувався спеціально, читав щось за Чернігів перед початком проекту?
– Ні, навпаки. Ознайомився тільки загалом з вашим сайтом, на якому мав вести блог, а про місто умисне нічого не взнавав, бо що то був би за живий проект, якби я приїхав підготовленим всезнайкою. Так же цікавіше!

– А які загальні враження від нашого міста, і як воно тобі в порівнянні з твоїм?
– Ну почну з того, що є в мене така думка, що як рівень закладу визначають за туалетом, то так само і рівень культури міста можна легко оцінити за тим же параметром. І хоча туалети у вас безкоштовні, нутрощі їх бажають кращого, це ще м’яко кажучи. (Одним із завдань Мишка було саме оцінити стан відхожих місць Чернігова – прим. Автора ).

В той же час мене приємно вразила архітектура міста Че. До того як сюди їхати, в мене було таке враження, що це совок-совком, якийсь забутий Богом індастріал урбан. Побачивши ж ваші величні храми та собори, Красну площу, я кардинально змінив своє ставлення до міста.

– Слідкуєш за блогами своїх колег в інших містах? Як оцінюєш їх походеньки?
– Так, читаю, конєчно. Мені найцікавіше, переглядати те, як аналогічним чином пише про мої Чернівці, Денис Скриль з Полтави. Інші учасники проекту ставляться до своїх обов’язків серйозніше, на противагу моєму стилю написання. В них більше аналітики, цифр, фундаментальніші висновки.

Я обрав саме таку манеру письма, бо вважаю її правдивішою, максимально наближеною до тих вражень, які залишаються у звичайних, пересічних людей, що заглядають у місто на день-два у справах, чи на екскурсію. Адже, погодьтеся, ніхто не буде обходити всі місцеві кафешки, туалети та музеї, а потім прискіпливо аналізувати свої враження, та проводити детальні порівняння, що де й як. Тобто я акцентую у своїх постах на більш емоційні моменти, аніж на нудну аналітику.

Та я, й взагалі по життю такий собі нєформальний чувак, можу наприклад прийти до гламурного закладу, де сидять дядьки при піджаках та галстуках, з такими ж як вони розцяцькованими подругами, замовити собі тарілку м’яса та їсти все це руками, з під лоба, поглядаючи, як на все це реагує персонал та оточуючі. Одним словом панк, – посміхається Мишко.

– В тебе в Чернігові є знайомі, або може ти встиг завести нових друзів? Де побував, окрім редакційних завдань?
– Так, на щастя, я маю тут двох хороших товаришів, з якими свого часу працював в Одесі піонер-вожатим. Один – викладає в місцевому універі, другий – фізрук у школі. Звать їх Олексій та Андрій. Я не бачився з ними чотири роки. Подзвонив вже десь на третій день мого перебування тут, і вони встигли мені показати декілька ваших нічних закладів і навіть познайомити з чернігівськими дівчатами.

Поспілкувався з місцевими журналістами – Ванєю Матвеєвим та Артьомом Шовковим. Нормальні, такі хлопці, до речі.

– О, то як тобі чернігівські дівчата? Думаю, нашим читачкам особливо цікаво буде довідатись про неупереджену думку від немісцевого хлопця.
– На зовнішність вони практично не дуже відрізняються від чернівчанок, що й не дивно. Але в поведінці присутній так званий місцевий колорит. А саме, вони виглядають на перший погляд більш суворими, але буквально вже за 10-15 хвилин спілкування теплішають, посміхаються і погляд стає більш приязним. Тобто, якщо загалом підсумувати, то ваші – більш простіші і відкриті за наших.

Що стосується стилю одягу – то у вас, наприклад, менше нєформалок, майже всі ходять вбрані, з такою собі претензією на гламур. Тобто гламуру там як такового нема, але леді хочуть показати, що їм не чужий образ Періс Хілтон.

Але душевні дуже, душевні! – схоплюється Мишко.

– А ваші в цьому сенсі не такі?
– Наші дівчата, я би сказав більш «понтові». Ось, наприклад, чернігівчанки можуть без проблем спілкуватися, навіть с таким «босяком» як я, що сидить у невипрасуваній футболці, говорить українською, з румунським акцентом і почувати себе комфортно. А наші дамочки, надають перевагу, в першу чергу, таким менам, що їздять на гарних авто, та не ходять пішки, можуть повести в дорогий кабак, на зразок «Mammamia», і щоб вдягнені були в непідробний «гальяно». В 90% випадках, якщо ти не відповідаєш вище перерахованим критеріям, ти ризикуєш отримати відкоша. Коротше, я це називаю, сільськими понтами.

– А з чим це пов’язано, є здогадки?
– Ну, як сказати, мабуть, найбільше з тим, що регіон у нас такий собі заробітчанський, там що не хлопець – то «мажор».
– А, згадав ще такий момент: клубні дівчата, здебільшого говорять російською, бо декотрі з них соромляться свого румунського, або ж молдавського походження. І таких дівчат в нашому багатонаціональному місті немало.

– Ну добре, з дівчатами розібралися, тепер давай трошки пройдемося по відмінностям наших міст. По-перше як тобі туристичний потенціал Чернігова у порівнянні з Чернівцями?
– Ваше місто могло би претендувати на визначний туристичний статус в масштабах країни, але на жаль, інфраструктура бажає кращого. Я вже встиг побувати і в історичних містцях і в готелях, персонал душевний, та сервіс на нулі. У тих же Антонієвих печерах, мене без документів прийняли за студента, вручили найдешевший квиток та й по всьому. Екскурсовода ніхто не пропонував, мовляв іди сам, роздивляйся що, та й як. А в нас тобі вже на вході настирливо впарюють свої послуги місцеві гіди, фотографи – бо ж люди хочуть заробити грошей.

– Ще дуже упадає в очі той момент, що малувато смітників по місту, навіть в центрі. Їх треба набагато більше. Персонал в готелях геть не знає англійської, на противагу нашим. На ЖД вокзалі не завадив би, хоча б один якісний заклад громадського харчування, бажано з українською кухнею, та нормальна навігація для приїжджих на двох мовах. Адже то ворота міста.

– А які відмінності в укладі життя городян, де зайняте населення?
– Ну по-перше мовні. У вас здебільшого балакають російською, в нашому місті намішано багато національностей, то можна почути різні варіації української з яскравими акцентами, та словечками.
Дуже багато чернівчан працює за кордоном. Грубо кажучи люди старші, дупи європейським старічкам підтирають, а молодьож миє посуд. За таке платять добре.

Проте й по області зайнятість непогана. Великих промислових заводів нема, але є фабрики з пошиву одягу, взуття. Сама відома з них – «Требміта», де виготовляють костюми для всесвітньовідомих брендів Армані, Гуччі та інших. Але без бірок. Потім все це йде за кордон до замовника. Наші хлопці, якщо хочуть нормального костюма на весілля йдуть та замовляють його на «Трембіті».

Традиційно, як і в інших містах молодь також займає посади торгових представників, ріелторів, банківських співробітників, викладачів і тому подібне. Ну і ринок процвітає – там теж багато людей працює.

– А по яких закладах ходять розважатися чернівчани, які найбільш популярні?
– В нас таких багато, виділити особливі важко, бо ж всі намагаються триматися на рівні. З таких що на слуху: «Сорбона», «Панорама», «Егоіст», дуже багато, так званих арт-пабів, на зразок вашого Варенікса. Туди з’їжджаються на виступи музичні гурти з сусідніх областей, та загальноукраїнські, досить відомі, практично кожного дня. Люди відповідно приходять на їх концерти та дискотеки і дуже весело проводять вільний час.

– До речі ціни на спиртне в нас дорожчі. В середньому розливне звичайне пиво – 12 грн. за півлітра.

Після концерту молодь, з так званого, творчого осередку їде на afterparty, на квартири до тих, хто приймає музикантів. Є такий в нас знаний художник – Сергій Колісник, що ікони малює, ось у нього вдома досить часто такі тусовки відбуваються.

– А розкажи трохи за якісь традиції красиві, які є в Чернівцях, та немає в інших містах. Ось у нас, наприклад, на весіллях тьощу має зять на тачці катати, а у вас є якісь фішки?
– Хм… Щось конкретне на думку не спадає… Ну ось на наших весіллях прийнято винаймати машину, яка зроблена повністю з дерева. 1 час оренди коштує біля 100 долларів.
Такі автентичні засоби пересування роблять народні умільці, ручна робота. По дизайну вона ділиться строго навпіл, причому зліва виглядає як сучасний Порше чи Бентлі, а з права як old-car, на кшталт BMW 30-х років. Мені один такий парубок розказував, що на нього навіть вийшли офіційні представники Бентлі, та пропонували хорошу роботу на їх заводі по зборці авто. Та він відмовився. Готова така дерев’яна машина коштує біля 600 тис. гривен.

– Ще в нас на Буковині є таке село невеличке під Чернівцями – Вашківці, де кожного року проводиться фестиваль "Переберія". Щось схоже на карнавал в Бразилії. Люди перевдягаються в різних язичницьких персонажів та героїв казок, веселяться, гуляють. Збирається багато народу.

– А хто мер Чернівців і як до нього відноситься населення?
– Микола Трофимович Федорук, він вже 17 років займає свою посаду. Але говорять, що з приходом нової влади, його хочуть посунути з цього місця. Федорука місцеві жартома кличуть «Брєжнєв». Неофіційно також відомо, що він тримає бізнес по маршрутках в місті. Тим не менше він досить непогано справляється з обов’язками мера, як на мене.

– А які основні проблеми у твоєму місті? Ось наприклад в Чернігові їх чотири: погані дороги, система ЖКХ, брудна річка Стрижень, та бродячі тварини.
– В першу чергу – водопостачання. Так історично склалося, що ми беремо воду з річки Дністер, хоча поряд є інша – Прут. Тож транспортизація води відповідно дорожча і це впливає на ціни для населення. Гарячої води з крану взагалі нема, всі сидять на бойлерах та газових колонках.
– Притулку для бездомних собак та кішок Чернівці не мають, і наші борці за права тварин з цього приводу ведуть перманенті війни з владою, та толку поки що мало.

– Який рівень освіти у молоді? Диплом вишу це важливо? Бо в нас кожен перший, вважає своїм святим обов’язком закінчити як не універ, то хоча б філіал якогось інститут, яких в Чернігові повно.
– Вся молодь при дипломах. Але відсотків 40% студентів їх просто покупають. Я, наприклад, за свою освіту нічого не платив, вчився за державний кошт. Але є в нас такі мажорні факультети, де випускають юристів та економістів, які на пари рідко ходять, лиш, щоб відмітитися.

– В яку ціну 1-кімнатна квартира в Чернівцях? В нас це десь біля 25-35 тис. у.е. в залежності від площі, району, фонду житла, ремонту. Чи дають кредити молодим сім’ям?
– В нас такі ж критерії. Середня ціна – 40 кілобаксів. Більш менш підйомний кредит для сім’ї – це з області фантастики. Тим не менш житло будують активно. Всі будинки не вищі за 5 поверхів, адже в нас сейсмічно-активна зона, тож нерідко буває трясе, так що речі з полиць падають.

– Які райони престижні, а в які краще не показуватися після дев’ятої вечора? Ось, в Чернігові більш-менш спокійно в центрі, на Еськова, а Шерстянку краще обходити стороною.
– Аналогічно з приводу центру. Неспокійними районами вважаються Гравітон та Текстильник (народна назва Пентагон), я там до речі живу. Там є аеропорт, військова частина, де працюють топографи, що карти малюють. Їм колись там видавали квартири, і багато з них мої сусіди по будинку. В общєм народ живе, незатєйлєвий і небагатий – грузчики, співробітники АЗС, торгаші.

– На Пентагоні продаються легкі наркотики, та процвітає гоп-стоп. Але мені дякувати Богу не доводилося з хуліганами перетинатися в темному закутку.

– Можеш перерахувати три найбільш яскраві події з життя міста, що трапились останнім часом?
– Саме перше це, те що нещодавно нашому меру Федоруку оголосили недовіру.
Друге – Анатолій Гірко, наш чернівецький епатажний митець презентував залізний пам’ятник, який називається «Ауфідерзейн Черновіц» і був присвячений міським депутатам. Пам’ятник замовила Одеса, це була реконструкція старої фотографії, де чоловік йшов до жінки привітатися, знімаючи капелюха. А перед тим, як пам’ятник мав поїхати до південного міста, Толік встановив його на два дні перед міськрадою, що мало донести такий собі меседж «Чємодан, вокзал…»

Ну а третє – мій день народження, що буде в листопаді, – сміється Міша.

– За що ти любиш своє місто, є чим пишатися?
– Я люблю Чернівці, за те що вони багатонаціональні і разом з тим толерантні, і в той же самий час люди тут конфліктні, гарячі і палкі. Люблю місто за його гонор, пафосність і за те, що за ті 8 років, що я прожив в Чернівцях я того гонору набрався. Тобто куди б я тепер не поїхав, з ким би я не спілкувався, я завжди почуваю себе справжнім буковинцем і роблю це з високо піднятою головою.

– Коли живеш в Чернівцях то вчишся бути собою, говорити на українському, пишаючись тим, що ти українець. Наше місто абсолютне нешаблонне, несподіване я би сказав.
Улюблені місця і Чернівцях: арт-паби, університет, резиденція буковинських митрополитів і звичайно пивнуха на «Бомженка», – знову шуткує Мишко.

– За рейтингом журналу «Фокус» від 2010 року, а також згідно рейтингу «Комментарів» цього року серед 45 міст України Чернівці стабільно займають місце у першій п’ятірці, завдяки таким основним критеріям, як виплати населення за послуги ЖКХ, будівництво жилого фонду, найменшим затримкам з виплат заробітної платні та комфорту проживання. Чернігів при цьому потрапив аж на 44-те місце. Різниця в цьому плані відчувається і що ти можеш сказати з цього приводу?
– Знаєш, як порядок у селі залежить від голови сільради, так за порядок у місті відповідає мер. Попри те що наш мер не святий, і я не голосував за нього на минулих виборах, вважаю, що те, що Чернівці тримаються вже котрий рік так високо у цьому рейтингу, його особиста заслуга десь на 60 відсотків, а також на 40 – самих чернівчан. Наш Федорук доволі грамотний управлєнєц і взагалі продуманий чувак.