Вісім "клонів" живуть на Чернігівщині

Добавить новость

Понедельник, 21 Июля 2014 18:38  |  Просмотров: 2725

"Сучасна молодь і десятої долі того не робить, що ми робили".

- Взимку, як засніжить, до нас, бува, місяць ніхто не приїжджає, - каже 77-річна Наталя Грищенко.



- Буває, правда, з сільради інколи підводок) хліба привезуть, то ми накуповуємо на місяць наперед.

- І після дощу жодна машина не може вдертися на нашу гору, - доповнює сусідку Лідія Приходько, 1929 року народження, яка чомусь вважає, що їй вже 86 років. - А зазвичай нам різні товари привозять двічі на тиждень.

Ось так зимують, немов на безлюдному острові, вісім «клонів» - жителі села Клонів, що у Ріпкинському районі. Втім, і влітку мало який птах долетить до села Клонів. А кореспонденти тут бувають ледь-ледь частіше, аніж марсіани на літаючій тарілці.

На стан дороги жителі села вже давно не жаліються, бо втомилися це робити, і гроші на ремонт буцімто виділялись, але... Як і у справі з дровами: ані дороги, ні грошей.

Головна проблема, що турбує усіх вісьмох клонівців, - величезна купа сухого гілля, яку біля сільського «майдану» лишили по собі працівники РЕМу, що розчищали електролінію від дерев. Розчистити-то розчистили, а прибрати за собою забули. Чи «забили», як в народі кажуть. Зробити це «чотириногим» клонівцям самим не до снаги.





- Позаводяться там вужі й гадюки, то як нам тоді бути? - непокояться місцеві бабусі. - Нікому нам пожалітися, хіба що вам.

Назву свого села жителі (посилаючись на своїх пращурів) пов’язують з великою кількістю кленів, що колись начебто росли навколо села та біля колись повноводної річки Борзна. Чому «Клонів», а не «Кленів», пояснити не можуть. Як не знають і значення сучасного слова «клон», з яким у першу чергу асоціюється нині назва села у молоді.

Незвичним у Клонові є й день святкування Храму. Якщо у більшості сіл це свято завжди припадає на якусь конкретну дату, то у Клонові Храм - 10 неділя після Великодня. Проте зараз так рідко хтось у Клонів приїздить, що, за словами місцевих, коли хтось приїде, тоді й Храм.

«Оаза»

Село стоїть ніби в лісовій оазі посеред поля. Про нього не інформують жодні вказівники - вони зовсім відсутні.

За півкілометра до села польова ґрунтовка входить у листвяний ліс. Тут шлях майже ховає рясна трава, а дорога ще й поринає у яр та вигинається ніби у протилежний бік. Побачити ж, де саме знаходиться село - неможливо. Навіть за сто метрів до перших дворів. Своєрідна підказка - стовпи лінії електропередачі.

Зрештою дорога ненадовго випростується і «злітає» вгору. Доводиться нею підніматися, не розуміючи: куди й навіщо? Та щойно заїдеш нагору - раптом опинишся...в центрі села Клонів.

Ось уявіть, як цією дорогою, заметеною снігом, тоді ще молода жінка Ліда плететься вдосвіта п’ять кілометрів, щоб подоїти колгоспних корів. І так - тричі на день.

- Дуже потужно ми працювали, - каже бабуся Наталія. - Сучасна молодь і десятої долі того не робить, що ми робили.

«Клонів на дроті!»

Був колись на все село Клонів один телефон (авжеж, стаціонарний). У місцевому клубі. Тоді будь-хто з селян міг прийти і вільно ним користуватися. Проте потім (може, того потребував розвиток держави?) клуб закрили й вікна заколотили. Засіб зв’язку забрала собі у приватну власність найспритніша - Наталка на прізвисько Марчина.

Жила Наталка від центру села далеко (якщо можна говорити «далеко» про відстань між будь-якими двома точками села Клонів) і це спричинило певні труднощі для мешканців стосовно виходу на зв’язок. Вони збунтувались, повстали і пані Марчина відчула на собі усю силу «атаки клонів». Схід села постановив: відібрати телефон у Марчиної Наталки і віддати його Ліді Македон, яка живе у центрі.

- Ні, не так все було, - спростовує версію сусідки баба Наталка. - Передати Ліді телефон наказали з сільради, бо її час від часу треба було терміново викликати на роботу, вона була завфермою.

- На фермі я колись працювала, - різко змінює тему розмови Лідія Приходько. - О 4 ранку доводилося прокидатися, а зимою, як замете, ще й раніше. Дороги, звісно, ніхто вночі не чистив (зараз, правда, й удень не чистять) і потрібно було 5 кілометрів іти на ферму у село Скитьки. І так тричі на день, бо доїти змушували три рази: є там що у вимені чи нема, а ти приходь і сіпай. Часи такі були, що не доведи Боже, щоб корови недоєні були.

- Знову забула, куди мобілку поклала, - засумувала баба Ліда. - Нічого, вона закричить, коли розряджатися буде, я й знайду. Я не хотіла її, і телевізора не хотіла, а діти привезли. І телефонувати я не вмію: одну тільки зелену кнопку знаю. Та й добре «бере» мобілка у мене тільки ось тут, на лавці.

- А у мене й на печі бере, - хизується баба Наталка. - Рахунки на мобілках нам поповнюють діти в місті.

«Майдан» у Клонові - коли автолавка приїде

Загалом до Кпонова можна потрапити трьома дорогами, дві з яких мають крутий підйом. Дороги розходяться до сіл Розсудів, Скитьки, Тараса Шевченка. Усі ці сусіди - за п’ять кілометрів.

- Нікому ми не треба - п’ятеро горбатих баб на чотирьох ногах, - припускає баба Наталка, натякаючи на два ціпки, що допомагають їй пересуватися.

- Скільки усього вас у Клонові?

- Я Наталка, - пані Грищенко вказує на себе, як початок відліку місцевих. - Ось Ліда, є Віра, ще одна Ліда, Василь, Маша, Парасковія та Іван. Все.

- Буває, щодо цієї лави одночасно сходиться погомоніти усе село - восьмеро?

- Ні. Усі збираються тоді, як машина з продуктами приїде. До того кільком дуже важко ходити і вони зовсім не виходять. Та живемо, ще деньок наш не прийшов.

«Дроворуб» майстерно «зрубав» грошей

Головним охоронцем села Клонів є цілком звичайний пес Кузя. Як запевняють селяни - не кпонований. Він, як облуплених, знає усіх клонівців, їх родичів та їхні засоби пересування.

Якщо Кузя гавкає, значить, у Клонові чужаки, і місцеві відразу виходять з’ясувати, кого принесло і навіщо. «Навіть мухи, - кажуть, - не пропустить». Але навіть Кузя не врятував одну з місцевих, яку ввів в оману незнайомець.

Прийшов якось він до неї і сказав, що під горою стоїть машина дров. Всього 200 гривень - і за кілька хвилин дрова будуть у дворі.

- Вона спочатку говорила, що 200 гривень давала, а пізніше вже, що 500, - підправляє сусідку Наталія Грищенко.

Селянка згадувала, що на неї наче туман якійсь найшов: дала «дроворубу» гроші і стала чекати. Годину чекала, дві, п’ять... Однак ані дров, ні грошей.

- Я одразу міліцію сповіщала, що нікуди не поїду, - згадує баба Ліда, яку правоохоронці хотіли притягнути як свідка у «дров’яній» справі. - Тут вам усе розкажу, а на суд не поїду. Куди мені із моїми роками та ногами?

Пам’ятник... пораненим

Поруч з перехрестям усіх сільських вулиць (двох - Колгоспної та Лісової) стоїть пам’ятник загиблим у роки війни. Поховані тут не ті, що визволяли село, як це характерно для більшості населених пунктів, а померлі від ран на любецькій переправі. Під час форсування Дніпра біля міста Любеча поранених було так багато, що їх розселяли на лікування по всіх найближчих селах.

Чимало привезли й у Клонів: «Дві повні хати було», - згадують бабусі. Тих, хто не вижив, у Клонові й поховали. Сюди довгий час приїздили солдатські родини, щоб посумувати за загиблими та послухати селянські розповіді про їх останні дні.

Сільські забобони

- Піду, - каже баба Ліда, - Грубу затоплю, а то холоднувато щось. Та й сміття з волоссям заодно спалю.

- Навіщо всі сільські бабусі вичесане волосся у грубу кидають?

- У грубу, а куди ж іще? - дивується бабуся. - На сміття не можна, у двір - кури заплутаються. Тільки у грубу, щоб голова не боліла. Мати моя колись говорила, що волосся треба на воду класти, щоб росло. Та це молодим, а у нас, старих баб, воно тільки випадає. І піч не можна, щоб пуста ночувала: хоч три палки, а поклади.

Ігор Стах, "Чернігівщина" № 29 (481) від 17 липня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: