Мобильная версия сайтаМарина Гончаренко - головний хормейстер військово-музично центру Сухопутних військ України
Марина Гончаренко - людина у Чернігові відома: заслужена артистка України, автор та виконавець багатьох популярних на Придесенні пісень, викладач Чернігівського музичного училища, головний хормейстер військово-музичного центру Сухопутних військ України. Вона побувала в Іраку - під час бойових дій. А якось уночі вирушила пішки з Ялти до Севастополя. Дехто вважає її такою собі "залізною леді", надзвичайно цілеспрямованою і впевненою у собі. Яка вона насправді?
"Я була закомплексованою дитиною..."
- Людина повинна постійно долати себе. Тобто, протягом всього життя наполегливо боротися з власними комплексами, депресією та лінню, - переконана Марина Гончаренко.
Яскравий приклад для неї її вчителька Євгенія Бугаєвич. У шкільні роки в Євгенії Михайвівни були великі проблеми з українською мовою та літературою. Тож вона дала собі обіцянку вступити до педагогічного вузу саме на цю спеціальність. І не просто опанувала її, а викладала свій предмет надзвичайно талановито та цікаво.
- У дитинстві я мріяла стати артисткою театру, - розповідає Марина. - Адже там багато років пропрацювала моя бабуся. Проте вона мені сказала: "Артисткою ти станеш тільки через мій труп!" Знаючи всі перипетії театрального життя, проблеми та інтриги, бабуся була страшенно проти. Але моя мама музикант, тому дуже хотіла, аби я закінчила хоча б музичну школу. Мене туди віддали у шість років. Хоч ноти я почала вивчати ще п'ятилітнім малям.
Врешті-решт заняття почали набридати, і Марина вирішила музичну школу залишити. Проте ненька наполягала: "Не можна кидати справу на півдорозі!" А за кілька років після цієї принципової розмови сталося диво: Марина Гончаренко на все життя закохалася в музику: "Я усамітнювалася вдома, навіть від батьків ховалась! Ставила старі платівки. Особливо мені подобалася Мірей Матьє. Слухала її з шаленою насолодою і разом із нею співала - голосно, від усього серця, наслідуючи манеру виконання та французьку вимову. Проте завжди боялася демонструвати це будь-кому. У цьому сенсі я була закомплексованою дитиною. Мені здавалось, що я це роблю недолуго, що у мене тембр голосу некрасивий. Але час розставив усі крапки над "і".
Марина закінчила музичне училище і вступила до консерваторії.
- Я можу розповісти один випадок. Це ганьба моя! Проте випадок доволі кумедний і повчальний водночас. У нас, як і в багатьох вузах, були такі собі відпрацювання влітку. От ми з подругою і вирішили потрудитися піонервожатими в Криму. У нас навчався хлопчина родом із Севастополя, тож ми попросили його татуся якось посприяти у цьому питанні. Відповідь була така: "Дівчатка, місць вожатих немає, є лише вакансії музпрацівників". А ми ж лише на фортепіано грали. Запитую: "То нам його на собі туди перти?" А він: "Ну, що ви! Там є акордеон..." Я пояснюю, мовляв, зовсім не володію цим інструментом. До речі, дідусь мій дуже хотів, аби я в дитинстві навчилася грати на акордеоні, навіть гроші на це дав. " Але ми тоді купили спортивний костюм... Ось де була помилка!
Проте чуйний татусь Марининого однокурсника таки дівчат вмовив. Та й дуже вже їм кортіло поєднати корисне з приємним - від душі накупатися в морі і красиво засмагнути. Отож Марина та її подруга протягом двох тижнів, за першої-ліпшої нагоди, до пізньої ночі, розучували на акордеоні дитячі пісеньки. Сусідки вже подумали, що у дівчат "дах поїхав"... І ось перший день їхнього перебування у піонерському таборі.
- Виходить жінка, ведуча вечора, і каже: "Дорогі діти, до нас десять років їхали і нарешті доїхали дві акордеоністки!" А тоді надзвичайно популярною була ламбада. "Всі знають, - продовжує тітонька, - що ламбада це акордеон, а акордеон це ламбада! Давайте ж, дітки, аплодисментами запросимо дівчаток зіграти нам цей запальний танок!" А ми не те, що ламбаду, а "В траве сидит кузнечик" ледь-ледь вимучували... Господи, це був такий жах! Звісно, ми якось ту ламбаду "відригали", але в різних тональностях, ганебно з усіх точок зору! Нас слухали просто в ідеальній тиші... Після цього ми практично не відпочивали, а тренувалися всю зміну, наприкінці якої вже "лабали" ту ламбаду за повною програмою!
"Їхали в... бетономішалці"
Після цього випадку Марина зрозуміла: професіоналізм не терпить жодних авантюр. Завжди потрібно бути ретельно підготовленою. Не можна сподіватися на випадок, таланить лише працелюбним. Тож інколи треба бути навіть жорстокою до себе:.
- Відверто кажучи, я дуже люблю комфорт. Але, за потреби, можу прилаштуватися до будь-яких умов. Згадуючи, знову ж таки, піонерський табір у Криму, під Севастополем, розповім про одну : пригоду. Ми з подругою поїхали відпочивати у вихідний та й спізнились і на останній автобус, і на катер. А вранці і мали грати на зарядці. Це був останній день у таборі, дуже урочистий. Що робити? Пішли пішки, вночі! Можете собі уявити, від Ялти до Севастополя?! Я не знаю, скільки разів прочитала "Отче наш". Спасибі людям, які нас підвозили попутками. І в бетономішалці ми їхали, і у військовій вантажівці... Але, дякувати Богові, нічого поганого з нами не трапилося. І на зарядку встигли, переживши сильний емоційний стрес. Адже багато над чим можна замислитися, мандруючи вночі пішки з Ялти до Севастополя.
А знаєте, як Марина Гончаренко кинула курити? Трапився такий випадок.
- Я вийшла на балкон покурити, запалила сигарету, проте зачинила двері так, що вони несподівано замкнулися - там защіпка спрацювала самовільно. А вдома нікого немає! Це було увечері Надворі листопад, я легко вдягнена, а повернутися до оселі не можу! Звичайно, стало страшно. Слава Богу, у моїх сусідів були ключі! Я достукалася до них через балкон.
Вони вже спали, ранні пташки. Але, звісно, визволили мене. І я тоді збагнула, що мені курити просто не можна.
"Снайпери не могли розслабитися ні на хвилину!"
Після консерваторії Марина повернулася викладати в рідне Чернігівське музучилище. На той час друзі роз'їхалися. І вона залишилася наодинці з музикою та поезією.
Зрештою, у неї виникла потреба проспівати комусь свої улюблені вірші. Але композитором Марина Гончаренко себе не вважає. Зазвичай, композитори створюють музику, слова з'являються потім. Причому пишуться вони, як правило, на так звану "рибу" - примітивний текст, над яким потім уже працює професійний поет. Марину ж навпаки на музику надихають талановиті вірші. Вона любить класиків: Марину Цвєтаєву, Сергія Єсеніна...
Восени 2005 року Марина Гончаренко побувала в Іраку під час бойових дій. - Мене запитують: "Як ти погодилась?" Та я над цим взагалі не замислювалася. Що значить погодилась - не погодилась? Це моя робота. Потрібно було виступити перед нашими миротворцями. Ми літали туди разом із міністром оборони, це була офіційна делегація. З Чернігова туди вирушили співак Вадим Шестаков та наш звукооператор Сергій Проценко. Також із нами їздила і Тіна Кароль. Коли ми туди летіли, страху не було, але, потрапивши до Іраку, усвідомили: там справді війна! Під час польоту на гелікоптерах я зрозуміла, наскільки все серйозно! Два снайпери сиділи по обидва боки з кулеметами, і протягом сорока хвилин, доки тривав той політ, жоден із них ні на секунду не розслабився, не облишив зброю!
Після концерту Марина запитала: "Де можна прийняти душ?" Виявилось, що для цього був призначений вагончик, просто поділений перегородкою на дві частини для чоловіків та жінок.
- Ну, і мене туди спровадили. А в цей час за перегородкою милися солдати. Я боялася почути суцільну нецензурну лайку. Адже відомо, як чоловіки між собою іноді спілкуються. Проте я взагалі не почула жодного поганого слова. Вони з таким захопленням, з такою любов'ю обговорювали наш концерт. Знаєте, національна ідея там була дуже животрепетною. Як ці солдати говорили про Україну на віддалі, про нашу культуру, традиції! Це треба було чути... Це було неймовірно! Тому, якщо мені знову запропонують летіти в гарячу точку, я погоджусь. Адже це неповторні емоції!
"Розумна жінка не дозволить собі бути сильнішою за чоловіка!"
Марина Гончаренко побувала в Німеччині, Болгарії, Хорватії, на Канарських островах... В Чернігові у неї немало шанувальників. Але...
- Мені один добродій сказав: "Чоловіки тебе бояться!" Я здивувалась: "Навіщо мене боятися? Я ж абсолютно нормальна жінка!" Проте багато хто стверджує, що у мене надто неприступний імідж. Начебто я доволі суворо виглядаю. Тому я вирішила частіше усміхатися, і все якось так почало налагоджуватися. Власне, справжній чоловік не лише зовнішність жінки оцінює. Він відчуває її внутрішній світ. Адже зовнішність далеко не завжди відображає сутність жінки. Така мила симпатична панночка насправді може виявитися неабиякою стервою, а нібито неприступна, "жорстка" красуня - ніжною і чуйною людиною. В одній кінострічці мені запам'ятався діалог чоловіка та жінки.
- Красива та розумна жінка нерідко - таємниця за сімома печатями, - продовжує свою розповідь Марина. - Тож завдання чоловіка відкрити її. Тоді вона перестане бути неприступною!
І такий лицар у її житті з'явився. Він мене вразив із першого погляду. Закохалася, тільки-но його побачила. Було весілля у моїх родичів.
- Він увійшов і я зрозуміла, що пропала... Так все і сталося, слово честі! Побачила й відчула: це мій чоловік. Взагалі, у нього буквально на лобі написано, що він порядний. Я подібні речі з дитинства дуже відчуваю, хоч пояснити не можу.
Відомій артистці все ж непросто поєднувати таку напружену роботу та особисте життя.
- Моя професія - це ненормована робота. Коли ти заглиблюєшся в творчість, то не так просто вийти з цього стану. Звичайно, це потребує дуже багато часу. Іноді чоловік говорить: "Скільки можна?" Адже приходжу додому і починаю дзвонити колегам, обговорювати якісь питання. Він запитує: "Невже складно все вирішити на роботі? Чому обов'язково треба залагоджувати це вдома по телефону?!" Але, розумієте, несподівано виникають ідеї, які не можуть чекати до завтра. Я повинна негайно подзвонити, з'ясувати все сьогодні і одержати новий поштовх для свого розвитку. Творчі люди цього дуже потребують!
Сергій ПИРЯТИНСЬКИЙ
По материалам еженедельника "Місто"
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
