56 років у школі

«Тут мій енергетичний центр».



Аліна Горобчук — директор Гнідинцівської загальноосвітньої школи, що у Варвинському районі. В своїй школі Аліна Миколаївна працює 56 років. Це не рахуючи час, коли вона була тут ще школяркою. Зараз у школі навчається 89 учнів.

Пришла в сьомому класі

— Мама весь вік пропрацювала вчителем, середніх, потім початкових класів, — згадує 77-річна Аліна Горобчук. — Батько загинув на війні, і її, як одиноку жінку, могли направляти туди, де є необхідність в кадрах. Направили в Гнідинці. Я попала сюди в сьомий клас. І з того часу в цій школі.

Підходимо до школи. Одноповерхова будівля з шестикутними вікнами.

— Які вікна цікаві, — дивуюся оригінальній формі рам.

— Українське бароко. Школа збудована земством у 1912 році. Тоді всі школи по Україні земства будували з вікнами такої форми. Ми належали тоді до Полтавської губернії. А продовження школи вже добудовувалось за радянський період.

«Чоловік покинув роботу і поїхав за мною»

— Навчалася в чернігівському педінституті, на факультеті «Методика початкового навчання». Отримала диплом, трошки працювала в Прилуках, бо чоловік був туди призначений на роботу.

З майбутнім чоловіком познайомилася в Гнідинцях. Він нафтовик, приїжджий. Родом з Коростишева, це Житомирська область.

Довчилася я на своєму факультеті, ми одружилися. Взяла відкріплення. (Відкріплення — це такий офіційний дозвіл не їхати туди, куди тебе направляють на роботу як молодого спеціаліста. Не поїхати, куди не хочеш, можна було, тільки маючи вагому причину, наприклад, заміжжя. — Авт.). Бо чоловік же тут, а мене в Чорнобиль направили. Не те, щоб мені страшно було туди їхати: тоді ще до аварії далеко було. Поїхала, подивилася. Але мама слабенька, треба було вертатись. Ще одружені не були, але відкріплення я отримала. Отож мені треба було срочно вийти заміж, — сміється Аліна Миколаївна. — Розписалися, я відвезла те відкріплення. Оце таке одруження було.

Чоловік, Валентин Карпович, працював в Прилуках на нафтопромислі. На посаді норміровщика, якось так називалося. Зарплата хороша, квартиру отримав. Я вчителювала.

А тоді дуже захворіла мама, і я змушена була повернутись у Гнідинці. Чоловік покинув усю свою роботу, приїхав за мною. І влаштувався в контору, працював по спеціальності, як нафтовик. Тут крім газопереробного (зараз — Гнідинський ГПЗ), був ще нафтовидобуток. Два заводи в одному. Так ми приїхали в 1963-ому і залишилися.

Через 10 років — знову вчилися

— Так вийшло, що вивчилася я на молодші класи, а завжди любила історію. І мені дуже не вистачало тих знань, щоб я могла їх передавати учням. У 1974-ому знов вступаю до чернігівського педу, вже на історичний факультет. Вже немолоденька була, син Олежко чималий. Вчилась заочно три роки. Закінчила, і тоді перевели вчителем історії. Яків Микитович Маловічко був директором, чоловік вже пенсійного віку. Я стала вчителем історії, потім завучем, а з 1986 року — директором своєї школи.

Спокійна любов на все життя

— Син Олег за фахом енергетик. Закінчив Московську академію управління. Працював у Москві управляючим на електростанціях. На державних підприємствах. А коли зарплата ніяка стала, то ким тільки вже не працював. Женився пізно, в 30. Там сім’я, квартира. Але він зараз тут, зі мною. Працює в школі сторожем на півставки.

Усе через мене, — зітхає Аліна Миколаївна. — Бо маму одиноку оставлять не захотів.

Чоловік помер у 2000 році. Дожив до 62 років. Інсульт. За вісім днів його не стало. Він і не хворів ніколи сильно. Іак, трошки підболював. Вже був на пенсії, працював із сином у Москві. Перекваліфікувався ще тут, став електриком. А тоді поїхав на Московщину. Заробляли гроші, щоб купить сину там квартиру. І ми її купили. Спочатку однокімнатну. Олег одружився, все нормально було. Дружина Юлія — теж фактично приїжджа, з Челябинської області. Але виховувалась у Москві в тітки. Згодом розжилися, більшу квартиру купили. А тоді Валентин Карпович приїхав додому на побивку, і ото таке случилося.

Я справилась. Не розклеїлась, змогла взяти себе в руки, а де діваться. Але здоров’я підкачало.

— Вам було 54, коли чоловіка не стало. Заміж не думали?

— У мене такий чоловік був, що його б ніхто не зміг замінити. Був для мене матір’ю, батьком, братом і мужем.

— А любов була?

— Звичайно. Спокійна любов протягом усього життя.

«Син казав, у Москву не повернеться»

— А вже як я осталася сама, Олежка рішив до мене приїхати. Це якраз було перед початком подій на Донбасі. І тепер вийшло: сім’я там, а він тут. Вони підтримують відносини. Отак у них получилося: і не розвелися, і не зійшлися.

— Він великий патріот, — вступається заступник директора Тетяна Соколівська. — Волонтер, допомагав нашим хлопцям, які були в АТО. Крутько Альоші бронежилет возив. Бо тоді ж у них там на фронті нічого не було. Сам купив і відвіз. Усі вони тим бронежилетом користувалися. У Гончарівське Альошу відвозив і забирав.

— Головне, що син зі мною. Казав, у Росію більше не повернеться. Каже: то кацапи. Питаю: «Дак а дочка твоя теж кацап?» «Ні. Росіянка». З Лєрою вони по скайпу часто говорять.

Онучку не бачила з 13-го року

— Онучка Лєра в мене там, 20 років. Навчається в Ломоносівському університеті, на Воробйових горах. Міжнародник по економічних питаннях. Важко, треба знати багато мов.

Раніше на ціле літо до мене приїжджала. Я в будь-яких питаннях з внучкою порадитись могла, син ревнував навіть. Як почалися події на Донбасі, ми не бачимося, тільки по скайпу. Боюся її брати сюди. Люди різні є. А як раптом скаже щось, перекрутять? Хоча вона правильно сприймає все, що у нас робиться. Настроєна так, що в чужу країну влазити нікому не можна. Спочатку Лєра дуже хотіла до мене приїхати. А тепер вже нема можливості. Мандрує. Всю західну Європу об’їздили, в Америці були, в Таїланді. В основному з мамою. А тепер сама. То в Чорногорію їй треба, то в школу якусь математичну в Красноярську.

Я туди їздила, поки певно було. В 2013 році востаннє. Вже й вік не той, боюся.

Невістка теж до війни приїжджала. Зараз займається своїми справами, вона бізнесмен добрячий. Салон власний, тільки не знаю, який. Кандидат економічних наук. Зараз квартира шикарна, звичайно, вона з Москви нікуди. Коли вони роз’їхалися, Юля частину синові сплатила. А він тут збирався щось купити. Зі мною живе. 54 роки. Сватали його дівчата: і з села, і з Барви, — по секрету розповідає мати. — Нікого нічим не образив, але й не повівся. Він схожий в цьому на мене.

«Ми стоїмо за кожну дитину»

Крім директорства, Аліна Миколаївна викладає історію три години на тиждень.

— Учні бешкетують, кнопки на стілець підкладають? — цікавлюся.

— Сільські діти більш приучені до труда, і в них у голові великого бешкету не буває, — впевнена директорка. — Хіба трошки.

Я ніколи не стаю на бік дорослих, навіть вчителів. Завжди на стороні дітей. Були випадки, що нібито дитину треба було виключити зі школи, але я сказала «ні». А куди піде та дитина?

— Що ж він такого наробив?

— Нічого. Сидів, розвернувшись до вчителя спиною. Постійно, на кожному уроці. Отакий пареньок був, з характером. Він прийшов до нас у старші класи з Остапівки. Вчителі втомилися, наполягали вигнати, тоді ще можна було виключити учня зі школи.

Підключили громадськість. У нас такий хороший голова колгоспу. Приїхали цілим автобусом, зібралися і шість годин розбирали, як вчинити. Я переконувала, що виключать його зі школи не можна, треба залишить.

І зараз такої ж думки. У нас же є центри, куди відправляють дітей, які прокралися, щось ще погане зробили. Якщо попаде туди, нічим добрим це не скінчиться.^ А ми стараємося їх отут виховати. Йде боротьба за кожну дитину.

Хлопця таки залишили. Серьожа Хмеловський, довчився до 11 класу, тепер він прекраснейший тракторист у ТОВ «Прогрес». Хороші трактористи у них гарно заробляють.

Хочемо й надалі зберегти нашу школу.

Директорський атестат розглядають уважно

Тим часом з їдальні приємно запахло обідом.

— У харчуванні ТОВ «Прогрес» допомагає. І ще батьки здають городину: капуста, картопля... По три кілограми. Сім гривень у день у школі обід. На молодші класи держава виділяє гроші, снідають і обідають. А старші купують самі. Ото наша їдальня, — показує біленьку одноповерхову будівлю у дворі. — А це бібліотека. У школі в минулому році повністю новий дах зробили. Сільрада багато нам допомагає. В цьому році початкову школу відремонтували, вона в окремому приміщенні. Дах перекрили, стіни, художників залучали. Туалети в нас теплі, — проводить директорка по школі. — Оце вчительська, класи. В кожному кабінеті є ноутбук, комп’ютерна дошка. Це все сільрада і місцеве господарство. Микола Бойко і Павло Сліпченко.

А в цій частині у нас музей.

Пам’ятні дошки, дитячі саморобки, вироби жителів села. Старі документи, атестати зрілості.

— А ось тут і мій, — підходить директорка до одного з них. Роздивляюся листок за склом. По предметах п’ятірки, такий виставляти не соромно. Не дорікнуть: «Нас учиш, а сама колись...»

— Так, розглядають уважно. Кажуть: «Дак ви ловко вчились». Ловко. Одна четвірка.

Задзвенів дзвоник, в коридорі зашуміло, діти заснували-забігали по класах.

— На пенсію не збираєтесь?

— В залежності від здоров’я, — засміялась директорка. А в очах промайнув смуток. — Ви знаєте, як я піду на пенсію, мене не стане. Я це розумію. Ця школа моє життя. Як тільки йду — обсядуть хвороби, старість. А тут я живу. Два дні вдома на вихідні побуду — і вже хворію. Тягне сюди. Видно, тут мій енергетичний центр знаходиться.

Олена Гобанова, «ВісникЧ» №52 (1754) від 26 грудня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: