"Штурм міськради - як це було (фото, відео)

«26 листопада в самому серці Чернігова стріляли! Є постраждалі!»… Будь-який редактор, бодай краєм ока побачивши таку фразу на стрічці новин Інтернет-сайту чи телеекрану, в один момент починає нагадувати мисливського пса. Не те, щоб «хвіст трубою» чи «ніс за вітром»,  але щось схоже на те. Думки: «А де були мої журналісти?», «Як дізнатися про наслідки?», «Кого відправити на місце події?», «Вдасться чи ні конкурентам «накопати»  більше, аніж нам?», «Хто ще міг це бачити?» починають штурмувати мозок…
Коли ж нарешті редактор дізнається, що свідками події були аж 8 тисяч людей, він одразу заспокоюється. «Ексклюзиву» не було і не буде, і тепер єдине, що тут можна вдіяти, щоб «обскакати» конкурентів, то це написати оглядовий матеріал краще, аніж це зроблять конкуренти. Отак і працюємо…
І так було тоді, там, на вкритій глибоким снігом території біля будівлі чернігівської міської ради, наприкінці листопада 2004 року у самий розпал «Помаранчевої революції» (останнім часом я чомусь почав брати останні два слова у лапки. Нестора Шуфрича в студії Савіка Шустера наслухався чи щось таке?

Чому цього не можна забути

Якби я сам не був свідком (гадаю, можна сказати, що й учасником) тих подій чотирирічної давнини, то і згадувати б не став. Гіркий осад від розчарування правлінням «помаранчевих», який падав на серце роками, не зникає і особливо роз’ятрює душу, коли починаєш згадувати. Але геть «вопли и сопли»! Писатиму те, що планував.
А проігнорувати річницю подій під міськрадою, на мою думку, не можна, тому що:
1)    згадка про них зараз дає підстави для певних роздумів, які, врешті-решт, можуть дати корисні висновки на різні випадки життя;
2)    те, що відбувалося, є надто непересічним, саме тим, з чого твориться історія рідного міста, краю, держави.

Так хто ж ти, народе мій?

Щодо другого пункту твердження, то я справді не сумніваюся, що такі події, головною складовою яких є почуття, людина переживає раз у житті. Хіба що… Так, хіба що теперішня  економічна криза так вдарить по низах суспільства, що так званий «пересічний» люд нарешті зрозуміє, що сам український народ в жодному разі не поділяється на «помаранчевих» чи «біло-блакитних», на «лютих бандерівців» та «донбаських наркоманів». А натомість цей народ складається з, грубо кажучи, двох категорій населення, а саме: з представників і поплічників влади (жирних і здебільшого тупоголових чиновників, корупціонерів і хабарників, брехунів і дармоїдів, «блатних» холуїв і продажних політиків, пожирачів бюджетних коштів і лакуз, які до них присусідилися) та представників простого люду (злиденних інтелігентів і обдурених селян, безробітних робітників і беззахисних пенсіонерів, дрібних бізнесменів, які є наповнювачами бюджету, зневірених і голодних, песимістів і слабких, яким не дають стати сильними). І от тоді почнеться ТАКА революція, що тим, хто належить до першої категорії стане млосно. Революція, некерована і не планована сильними цього світу і не спонсорована з-за кордону. Революція, яку вже не вдасться очолити жодному з дискредитованих політиків і чиновників. Тоді і не такі постріли почуємо…

Як «вожді» людей ділили

26 листопада 2004 року. Холодно. Красну площу та інші території Чернігова вкрито сніговими заметами.
Починався п’ятий день відтоді, як минув другий тур президентських виборів, у якому, за підрахунками Центрвиборчкому, очолюваному Сергієм Ківаловим, Янукович переміг Ющенка. Все українське суспільство було наелектризоване. Чернігів і чернігівці – не виняток. Того дня у відведених залах і приміщеннях мали зібратися на свої сесії депутати обласної і міської рад. На них треба було «натиснути», аби народні обранці не визнавали результатів другого туру виборів, тож вранці на заклик політичних сил, які підтримували «помаранчевого» кандидата, до центру міста йшли люди. Мітингувати йшли групами, парами і поодинці. Йшли молоді і старі. Йшли не за гроші! Коли людей набралося вже кілька тисяч, з’явилися «вожді». Головними дійовими особами були: соціаліст Микола Рудьковський та нашоукраїнець Владислав Атрошенко.
Перший – розпіарений в Чернігові «власними силами», багаторічний борець з міським головою Олександром Соколовим.
Другий – маловідомий політик, про якого говорили як про майбутнього кандидата на посаду чернігівського губернатора в разі, звісно, перемоги Ющенка на виборах.
Тому й не дивно, що, коли «вожді» почали ділити багатотисячний натовп на тих, кому йти до обласної, а кому - до міської рад, почалося щось на зразок «конфлікту інтересів». Атрошенку, який закликав народ іти під стіни «обласного парламенту», звісно, було складно перекричати Рудьковського, який віддавав перевагу боротьбі під вікнами міськвиконкому – будівлі, царювання в якій Микола Миколайович якось вже програвав Олександру Володимировичу (Соколову).

«Нас багато і нас не подолати!»

Врешті-решт людей вистачило обом вождям, хоча слід визнати, що Рудьковському трохи більше дісталося). А під стінами міської ради людей вже чекали десятки озброєних міліціонерів. Наче римські легіонери в шоломах і з квадратними щитами стояли вони. І схоже на те, що «легіонери» бачили перед собою натовп «вандалів», які прийшли руйнувати і нищити! По очах, як кажуть, було видно. А ті очі – чи то люті, чи налякані - іноді таки можна було побачити за щитами і шоломами.
І тут почалося… Рудьковському, звісно, було комфортніше, аніж іншим учасникам мітингу, які загорілися бажанням взяти штурмом міськраду, де розпочалася сесія. Депутат Верховної Ради – особа недоторканна, тож сотня залізних міліціонерів не могла накоїти Миколі Миколайовичу більшої шкоди, аніж, наприклад, один Нестор Шуфрич чотири роки потому під час кабінетної бійки.
Рудьковський то кричить у мегафон, то рветься у двері. Окрилений (чи то пак, сп’янілий) натовп реве. Ненависть і біль у тому крику. В ньому все, що накопичувалося роками злиденного життя в цій державі і цьому місті. І в ньому ж надія і впевненість у тому, що все може змінитися на краще.

Кожен свідомий учасник мітингу, схоже, починає розуміти те, що він чогось вартий, що, навіть просто скандуючи разом з усіма: «Нас багато і нас не подолати!», робить щось для себе і своїх близьких!
Так, це – революція! Це - внесок чернігівців у справу її перемоги. Це – удар по ненависній системі. Зізнаюся, я сам дивився на будівлю міськради, думав про тих, хто засів за її сірими стінами і відчував, що то – МОЇ ОСОБИСТІ ВОРОГИ, Принаймні, вони мали стати ними, якщо б визнали перемогу Януковича на виборах…

Вибухи під міськрадою

Колона чоловіків за командою Рудьковського відтіснила міліціонерів, очолюваних заступником начальника обласної  міліції, полковником Іваном Кочубеєм, від вхідних дверей… За декілька хвилин почулися вибухи. То розірвалися близько десятка шашок зі сльозогінним газом. В натовпі паніка. Люди кинулися врозтіч… Постраждало кілька учасників мітингу (називалися цифри від 6 до 15 людей, серед яких жінки старшого віку). Цікаво було б зараз поговорити з цими людьми, спитати про те, як вони ставляться до тих, через віру в кого йшли тоді під оту міськраду, підставляли себе під автоматні дула. Цікаво і страшно… Страшно, бо бачити розчарування людей нелегко… Постраждав тоді і представник міліції (одна з шашок розірвалася поруч з його обличчям)… Це вже потім пан Кочубей багато разів і в різних місцях, в т. ч. і на судовій лаві, пояснював, що віддав наказ застосувати шашки з газом, бо, мовляв, бачив загрозу життю і здоров’ю співробітників міліції. 
Пролунала того дня і автоматна черга. Виходив до людей і мер Соколов. Виходили й інші депутати. Ледве язиками ворушили, але щось бубоніли. А маса народу вирувала, вважаючи, що перемогла…

Що «дали» Кочубею?

Кочубея, до речі, учасникам мітингу таки вдалося того дня витягти з міліцейського кордону. Його навіть трохи тоді «пом’яли»… «М’яли» його й пізніше, на допитах і в судах, і таки спромоглися «дати» 5 років «за перевищення влади або службових повноважень» (є така – частина 2 статті 365 Кримінального кодексу України). Щоправда, 5 років ув’язнення панові полковнику «дали» умовно. Якщо раптом ще щось накоїть, то, мовляв, посадять. Ну, нехай почекають, час іще є…

Радощі Рудьковського…

Щодо деяких інших «видатних» осіб, які брали участь у штурмі міської ради, то їх подальша доля склалася вельми цікаво. Наприклад, Миколі Рудьковському вдалося таки перемогти Соколова на виборах чернігівського мера і півтора місяці навіть посидіти в його кріслі. Після чого воно (крісло) набридло Миколі Миколайовичу, і він швидко проміняв його на інше – на крісло депутата Верховної Ради. Потім і це проміняв – на крісло міністра транспорту і зв’язку. І знову - через півтора місяці. М-да, з ЯКИМИ ЛЮДЬМИ доводилося йти на штурм рідної міськради простим чернігівцям! Що вони – робітники, дрібні службовці, пенсіонери, домогосподарки – сьогодні про це думають? Особливо, якщо зважити на те, що їхня подальша доля аж ніяк не була схожою на долю «вождя». Не було у них злетів, не було омріяних здобутків. Натомість було розчарування. Велике!

Його проблеми

Може, розчарованим людям буде легше від того, що Рудьковському довелося й за ґратами побувати? То я люб’язно нагадую! Ішов чоловік в революцію, гаслом якої було «Бандити сидітимуть у тюрмах», а мало не сів сам.
Можу й про те нагадати, що рідна Рудьковському партія дійшла аж до того стану, що не відкидає можливості, що дасть дозвіл своєму вірному синові (тому ж Рудьковському) на наступних чергових (а скоріше, позачергових) виборах балотуватися у Верховну Раду за списками Партії регіонів. Мовляв, «ми ж можемо не пройти, а його тоді в тюрмах згноять, Миколі недоторканність потрібна».
Можу додати й про наступну неприємність, - в самому Чернігові від Рудьковського відійшли «його люди». Хто кого – він їх чи вони його – зрадив, не мені судити, тому просто «відійшли» та й усе. За деякими даними, ось-ось відбудеться дуже значуща подія, а саме: кількох депутатів з фракції Соціалістичної партії України у чернігівській міськраді виключать з лав партії. Депутатства, бачте, позбавити не можуть, то хоч партійні лави «очистять». Офіційною причиною виключення буде щось таке на кшталт «за порушення принципів…», а насправді за те, що не бажають виконувати вказівок вірних людей Рудьковського в Чернігові.

Велика історія людей

За чим у листопаді 2004 року «вожді» ішли під стіни місцевих рад? Куди вели чернігівців? Чому за ними ішли прості громадяни?  І чи – за ними?
Намагатися давати відповіді на ці та інші подібні запитання, гадаю, не варто. Просто надто пізно… Просто вони вже є – ці відповіді. І для кожного громадянина - своя. Річ у тім, що мої земляки достатньо мудрі, щоб самим зробити висновки і зрозуміти, що й до чого.
А от пам’ятати про ті події треба. Вони – наша історія. Велика історія людей, які прагнули правди і справедливості. Шкода, звісно, що політики, яким ми вірили, ставши чиновниками, одразу забули свої обіцянки. Але на те ми – люди, на те ми – народ, щоб, не роблячи вчорашніх помилок, коригувати історію. Була б нагода…

Міліція з народом

Момент вибуху

Народ

Постраждалий міліціонер і помаранчевий депутат

Рудьковський все ж дістався до трибуни

Вожді на броньовику

Кожен хотів помацати Кочубея

З повагою Роман ГРАБОВИЧ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.