Володимир Ємець – народний художник

...І цим все сказано. Єдиний в області народний художник України 2 щойно відзначив своє 70-річчя двома виставками у 2 найбільших залах  Чернігова - у відділенні Національні ної спілки художників та обласному художньому мусе зеї, де всього було представлено понад 100 робіт - найкраще, відібране за майже 50 літ роботи. Найперше -портрети...

Довжику, на берегах Свішня
Він народився у Чернігові 1938 року. Батька не пам'ятає: його, священика Володимира Пилиповича, репресували у трагічному 1937-му. А мамі, Оксані Михайлівні, було лише 28 літ, коли стала вдовою. Жили у будинку по вулиці Станіславського, 22, який ще і донедавна стояв. Коли ж у серпні 1941 року Чернігів запалав, взяла за руку шестилітнього Славика, а трирічного Володю посадила на плечі і пішла у Довжик, до своїх батьків. Десь між Кошівкою і Рудкою над їхніми головами з'явилися чорнохресні літаки, сипонули градом куль по подорожніх. Мати кинулася у рівчак, накривши собою малят. Це єдине, що запам'ятав Володя.
- Отже, я виростав сільським хлопцем. Десь із семи років пас гусей, пізніше довірили корів, а вже потім колгоспних коней. Я на тих конях, як давні греки чи римляни, без сідла їздив, упевнено, хоча й двічі падав...

Може, це і допомогло мені з часом створити картину «Маленький мрійник». Взагалі, у тому, вже далекому, дитинстві на берегах Свішня моя найбільша мрія була - стати художником. Узимку малював візерунки на замерзлому вікні, а то якось обмалював зайчиками-побігайчиками стіну та припічок. Після чого моя мама порадила звернутися до старшого брата Святослава. Той і дав мені нехай примітивні, та все ж навички малюнка. А вже потім, як ішов служити в армію, залишив мені етюдник та фарби, і радощам моїм не було меж. Пам'ятаю і свою першу картину на полотні. На неї пішла моя сорочка із домотканого полотна, тоді всі у ньому ходили. Сорочку ту відніс до двоюрідного брата, який займався столяруванням, і він зробив раму...
Талановитого хлопця помітили. Наприклад, у стінгазетах, коли він навчався у Довжицькій семирічці та Мохнатинській середній школі. А потім було Кишинівське художнє училище, яке він закінчив у 1960 році.

Серед журналістів
Після закінчення училища хлопця чекала невдача на іспитах до художнього інституту і він пішов працювати художником-ретушером у щойно створену газету «Комсомолець Чернігівщини». І ніяк не шкодує за всі ці три роки. Тут тоді був редактором Борис Іваненко, який згодом завідував відділом культури ЦК Компартії' України, а молоді журналісти Володимир Дрозд і Євген Гуцало тільки починали писати свої перші книжки, щоб потім стати одними із поважних літераторів-шестидесятників. А ще тут працював Станіслав Реп'ях, який нині очолює Чернігівську організацію Національної спілки письменників, журналісти Олександр Скорина і Анатолій Романенко, фотокореспонденти Валерій Інютін та Григорій Бібік.
Всі вони не тільки любили, а й допомагали Володимирові. Скажімо, тоді почалася боротьба зі «стилягами», а у молодого художника - борода, і він ніяк не хотів її збривати. А тут ще й замітка «Дело о бороде», яку Володимир Дрозд надрукував не десь, а в «Комсомольской правде» - найтиражнішій газеті Радянського Союзу. З якої відтак всі дізналися, як у Чернігові обком Компартії.. полює за бородою Ємця.

А ось вступити до Ленінградського художнього інституту колеги із «Комсомольця Чернігівщини» нічим допомогти не могли, хоч вірили у його талант. Лише у 1963 році він став студентом, але вже Київського художнього інституту. Про роки навчання свідчить дипломна робота Володимира Ємця «Медсанбат».
...Двоє поранених солдатів і медсестра на тлі звичайної рубленої хати. Водночас трагічна, але разом з тим і жит-тєстверджуюча картина. Саме медсестра у білому халаті, схожа на промінь сонця, символізує світло, радість довгожданої перемоги.
Після інституту молодий художник поїхав до Калінінграда, на батьківщину дружини. Але пробув там менше року.
- Мабуть, суворі береги Балтики не справили на мене враження, - пригадує Володимир Володимирович. - Я не хотів працювати з однієї простої причини: художник повинен працювати там, де виріс, де знає свою культуру, свою природу, знає коли сонце сходить і коли заходить, знає де річка, де ліс, де коні пасуться... Це все треба художнику знати. Тому і приїхав на Чернігівщину.

Із Чернігівщиною назавжди
Невипадково одну із перших картин у Чернігові він назвав «Рідне», навіяне Десною. Ця картина експонувалася на виставці, присвяченій 50-річ-чю комсомолу України і була удостоєна заохочувальної премії".
- Я б ніколи без Чернігова не написав би про вірші Павла Тичини, з яким, до речі, був знайомий мій батько - навчався з ним у Чернігівській духовній семінари, не написав би «І застигла мисль перед твоїм простором» за творчістю Миколи Гоголя, не написав би і Великого Кобзаря - своїх найкращих робіт, - веде далі художник. - Не написав би і своїх пейзажів отчого краю. Звичайно, я побував у Сибіру, Польщі, Болгарії, Швеції', Італії. У мене є звідти малюнки. Але щасливим почуваюся тільки на Чернігівщині.
Уже понад десять років художник працює над портретами. За цей час, зокрема, написано Героя України Левка Лук'яненка, Надзвичайного і Повноважного посла України Петра Шаповала, науковців педінституту Володимира Половця і Володимира Коваленка, письменників Петра Дідовича і Станіслава Реп'яха, співачку Ларису Роговець, медиків Володимира Фриза та Сергія Богдана, банкіра Миколу Тарасовця, мистецтвознавців Світлану Ключник та Світлану Курач, режисера Леоніда Отрюха, краєзнавця Олександра Добрицю, журналіста Тетяну Миргородську, музикантів Любомира Боднарука, Володимира Суховерського, Владислава Бойка... Це ще далеко не всі, чий талант знають не тільки на Чернігівщині, айв усій Україні.
Звісно, ще до цього були портрети двічі Героїв Радянського Союзу Олександра Молодчого та Олексія Федорова...
- Ще під час мого навчання в інституті у мене портрети виходили краще, ніж у інших хлопців, - говорить художник. - Ще Гегель колись говорив: якщо хочеш знати розвиток образотворчого мистецтва, то визнати його можна по портрету... Дуже складно передати характер, емоції людини, взагалі саму людину. І у тому є сенс - якщо ти дивишся на портрет, то щоб по портрету відчували і розум, і світогляд, і період життя, в якому живе людина. Погляньте на короля Філіппа IV Веласкеса. Що можна сказати про цей портрет? По-перше, що намалював його геній, а по-друге, на портреті немає жодної інформації, хто це такий. І все ж, нам так багато відомо...
Так і на портретах Ємця: якась риса характеру, і у ній ціла постать, і чим глибша ця риса, тим більше портретова-ний схожий. Така вже манера художника, чи, вірніше, його таланту.
Володимир Ємець є тим, хто створював і був головою обласної організації Національної спілки художників, очолював художній музей... Він і тепер щодня у роботі - за полотном. І нікому не зрозуміти того, яка таїна пензля Володимира Ємця...

Володимир САПОН

 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.