GOROD.cn.ua

Дмитро Попов: «Депутат у нас – як статист у кіно»

Дмитро Попов: «Депутат у нас – як статист у кіно»
 
Депутат міської ради Дмитро Попов — віце-президент ВАТ КСК «Чексіл», але при цьому стовідсотковий гуманітарій. А ще — зразковий сім’янин, постійний учасник та організатор соціальних проектів і просто цікавий співрозмовник. Як історики стають фінансистами, а спортсмени — благодійниками, він розповів тільки у нашій рубриці «Віч-на-віч».

«Історія для душі, а робота — для заробітку»

— У дитинстві ви багато займалися спортом. Це позначилося на вашому характері?
— Моє дитинство минуло на вулиці Комуністичній, це «хрущівки» прямо навпроти міського басейну. Це, мабуть, зіграло велику роль у моєму житті. З шести років я займався плаванням, потім вступив у дитячу спортивну школу. А потім — у спецклас з плавання у школі №20. Тож, шість днів на тиждень і 11 місяців у році я займався в басейні — перед уроками і після. А 12—й місяць проводив у спортивному таборі. Визнаю, я не наблизився до олімпійських висот, навіть не став кандидатом у майстри спорту. І можна було б сказати, що таких видимих результатів у плаванні я не досяг, але це не так. Головне, що дав мені спорт, — це самодисципліна і вміння досягати результатів, незважаючи на труднощі.

— Спорт залишився у вашому житті? Чим займаєтеся у вільний час?
— Я люблю пейнтбол! Це не рівень професіонала, а так — аматорство. На змаганнях восени я отримав травму, тож на півроку змушений був від цього відмовитися. Зараз планую повернутися до улюбленої справи. Але при цьому класичного полювання не люблю. Одного разу батько—мисливець взяв мене на Київське море полювати на качок. Новачкам, як завжди, щастить: раптово на мене вилетіла зграя птахів. Я підняв рушницю і задивився, як у променях сонця качки переливаються зеленим кольором — така краса! Рука не піднялася в них стріляти. Цілив низько, щоб нікого не зачепити. З тих пір вирішив, що це не моє. Я навіть м’яса не їм. Простіше стріляти фарбою по людях, які згодилися на це добровільно, ніж мисливськими набоями по переляканих качках.

— Чому тоді такий вибір освіти, адже ви — учитель історії та права? Чому не інженер за батьківським прикладом?

— Моєю мрією була — гуманітарна освіта. Насправді, я хотів закінчити філософський факультет. Але не ризикнув — навіть у ті часи, щоб вступити на цю спеціальність зразу після школи, потрібні були серйозні зв’язки. Тим не менш я пишаюся своєю освітою. На нашому історичному факультеті були прекрасні педагогічні кадри. З особливою теплотою я ставлюсь до свого керівника дипломної роботи Олександра Борисовича Коваленко. І не важливо, де ти навчався — у Москві, Києві чи Чернігові. Головне не те, де вчився, а як ти вчився. Я люблю історію. Вона у мене для душі, а робота — для того, щоб заробляти гроші і годувати родину.

— Учителем вам так і не довелося попрацювати. Роботу обрали за рекомендацією батька чи вибору не було взагалі?
— Це був свого роду компроміс. Я закінчував інститут на початку
90—х, у період «дикого капіталізму». Тоді дуже популярною була робота дрібного підприємця. Я ще на останніх курсах навчання почав займатися бізнесом. Але батько був, м’яко кажучи, проти. Ми досягли компромісу. Я тоді ще цікавився міжнародною економікою і самостійно вивчав англійську мову. Тож батько запропонував мені рік попрацювати на комбінаті у відділі зовнішньоекономічної діяльності й повчитися на практиці. Так я прийшов на посаду, що називалася інженер 3—ї категорії, і ось уже 17 років працюю на КСК «Чексіл».

— Чи не заважає відсутність спеціальної освіти у вашій роботі?

— Намагаюсь навчатися самостійно. Я з гумором ставлюся до того, що мене називають фінансистом: я не фінансист у прямому розумінні цього слова. Мої обов’язки як керівника значно ширше. Другу освіту, незважаючи на наполегливі вимоги, не отримую принципово. Думаю, що на істфаку, мене якраз і навчили здобувати знання самостійно. Тоді я повністю віддавався навчанню, у дипломі всі оцінки — «відмінно». Тільки кілька років тому мені перестали снитися кошмари, що на носі сесія, а я не готовий. Другий раз займатися самокатуванням бажання нема. А вчитися «аби як» хочу ще менше.

«Депутат у нас — як статист у кіно»

— Що привело вас у міську раду?
— Я ніколи не планував іти в політику. Я був активним громадським діячем у школі: брав участь в усіх шкільних концертах, був капітаном команди КВК, активістом комсомолу. Але, коли вступив до інституту, бажання займатися громадської діяльністю відпало — розпався Союз, і на все це вилився потік бруду. Тому я від цього відійшов повністю. Через багато років джина із пляшки випустив мій інститутський товариш Вадим Антошин. Тоді він знайшов правильні слова, переконав мене, що цим треба займатися. І я не жалкую, що вирішив балотуватися у депутати.

— Чи задоволені ви своєю депутатською діяльністю?
— Ні, не дуже, адже, на жаль, робота депутата постійно зводиться до компромісів. У нас депутат міськради — як статист у кіно. З одного боку, без нього актори першого плану не обійдуться, а з другого — сам по собі він принципової ролі не грає. У міськраді 50 депутатів. А для прийняття рішення потрібно 26 голосів. Якщо хтось буде «проти», то обов’язково знайдеться інший, хто проголосує «за», і навпаки. Але все ж таки є і позитивні моменти. Я вдячний депутатам від Соцпартії. За моїм проханням вони пожертвували частиною свого депутатського фонду для того, щоб зробити в житловому мікрорайоні біля камвольно—суконного комбінату ремонти доріг, дахів. Але сьогодні депутати через кризу відмовилися від своїх фондів. І ця робота зупинилася. Крім того, мені як депутату вдалося реалізувати кілька проектів. Не зважаючи на серйозні труднощі, вдалося провести ремонт аварійної покрівлі одного з будинків на Шерстянці. Бюрократична проблема полягала в тому, що спочатку він був включений до обласної програми по ремонту покрівель, а туди гроші не надійшли. Тому цей об’єкт тимчасово випав з поля зору міської влади. Був проведений ремонт доріг у кількох дворах, вдалося закрити кілька закладів, що торгували алкоголем біля дитячих навчальних закладів. Особливо я пишаюся тим, що при підтримці мера міста, керівництва КСК «Чексіл» та КЕП ТЕЦ вдалося замінити водопровід та, після тривалої перерви, відновити гаряче водопостачання будинку за адресою вул. Щорса, 78 а.
«Я не займаюся благодійністю — я дружу»

— Ви постійний активний учасник різноманітних благодійних проектів. Усе місто захоплювалося вашими виступами на «Танці мрії» та «728», де депутати співали і танцювали. Як ви зважилися взяти участь у цих проектах?
— Не я один такий. Ці проекти — великі колективи людей, але там усередині є люди—«батарейки», навколо яких все крутиться. Про них потрібно казати в першу чергу. Ми зробили добру справу і отримали від цього колосальне задоволення, до того ж усі дуже здружилися. Але насправді це дуже важко, тому в останньому проекті — «Танець мрії 2» я участі не брав. У рамках проекту «728» КСК «Чексіл» ще подарував міському Палацу культури «одяг» для сцени. Адже, щоб наш Палац став культурним центром, він має виглядати достойно. На це і був направлений проект. Наше підприємство просто внесло свою частку в цю справу.

— У вас і крім того благодійних проектів чимало…

— Мені не подобається слово «благодійність» і особливо не подобається слово «спонсор». Воно навіює образ дяді у малиновому піджаку, який з гордовитим виглядом роздає гроші. У мене є друзі. Це організація інвалідів «Гіппократ», куди я прихожу поспілкуватися. Є філіал бібліотеки № 8 на Шерстянці, з яким ми давно дружимо. Це ніби моє хобі. Ми там зробили ремонт аварійного приміщення, постійно протягом кількох років поповнюю їх книжковий фонд. Я сам записався до цієї бібліотеки, беру в них книги почитати. Це моя особиста справа і мої особисті гроші. Кожна людина вирішує сама. Хоче — витрачає кошти на себе, а хоче — купує книги для бібліотеки. Бібліотекарі дякують, а насправді я роблю це не стільки для них, скільки для себе — мені це самому подобається. Я не замахуюся на великі проекти. Що мені під силу, те і роблю.

«Я у родині — стрижень»


— У вас студентська родина. Як зрозуміли, що одногрупниця стане вашою дружиною?

— Це була симпатія з першого погляду. Ми з другом після вступу стояли біля деканату — я хотів перевестися, щоб бути з ним в одній групі. Тут до нашої компанії підійшла дівчина. З’ясувалося, що вона — моя одногрупниця. Олена настільки мені сподобалася, що вже через п’ять хвилин я навідріз відмовився від переводу! Ми дружили, потім почали зустрічатися, а у кінці четвертого курсу одружилися. Як я завжди жартую, мені просто вже не вистачало стипендії, щоб пізно ввечері повертатися із побачень додому на таксі.

— А який ви батько?
— Навіть не знаю, діти мої вважають, що я суворий. Але все залежить від ситуації. Є якісь принципові для мене питання, в яких зі мною краще не сперечатися. Але я, наприклад, ніколи не вимагаю оцінок. Мені важливо, щоб діти самостійно старалися і викладалися. Діти знають правила гри, а як грати, вибирають вони самі. Я не вчу їх лекціями, думаю, кращий спосіб виховання — це власний приклад й атмосфера в родині.

— Діти, очевидно, дивлячись на батьків, також дуже активні?
— Дочка в мене — кандидат у майстри спорту з бальних танців. Разом з дружиною вони присвятили цьому дуже багато часу та зусиль. Якщо вона вирішить, що це стане її майбутньою професією, то це буде тільки її вибір. А син — першокласник. Займається рукопашним боєм. Серйозний такий хлопчик, старанний.

— Хто у вашій родині голова?
— Це провокаційне запитання. Українські жінки найбільші спеціалісти у світі з управління чоловіками. У нашій родині усі рішення приймаються колегіально і право голосу має кожен член сім’ї, у тому числі й діти. Але у мене, як і у президента, є право вето з принципових питань. Останнє слово все одно за мною. Берегиня домашнього вогнища у нас дружина, а я сприймаю себе як стрижень, навколо якого формується родина. Коли діти були маленькими, я все робив: і пелюшки прав, і посуд мив, і цілі ночі не спав. Зараз ці питання вже не актуальні. Що стосується приготування їжі, то тут я не беру участі. Дружина прекрасно готує, навіщо я буду ігнорувати її таланти?

— Які мрії сьогодні у вашому житті?

— Мрія є. Вона не має жодного стосунку ні до політики ні до моєї професійної діяльності. Я вірю, що це моє бажання обов’язково збудеться. Але про нього ніхто не знає, навіть із близьких, тому, прошу пробачення, але і вам не розкажу!

Ольга Чижова, тижневик «Чернігівські відомості» №21 (1002)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: депутат, ВАТ КСК «Чексіл», Дмитро Попов, Ольга Чижова