Екзотичне кохання жінки з Олександрівки
Стрілися двоє
Ми про Матеуса Пембеле, африканця, що три роки тому одружився з українкою Аллою Панченко з села Олександрівки Корюківського району.
За паспортом він Матеус Пембеле, а в побуті — Кеннеді.
У Алли це другий шлюб. Перший раз вийшла заміж молодою. Але чоловік пив, і вони розлучилися. У пошуках роботи жінка поїхала в Київ. Працювала у господаря. Знімала з такими ж, як сама, заробітчанами квартиру.
Якось на Шулявському ринку її увагу привернув надувний матрац. Поцікавившись ціною, вирішила, що товар не для неї. Хотіла вже іти геть, а продавець не відпускає. Стоять, розмовляють. Зрештою познайомилися, обмінялися телефонами.
Коли дівчатам розповіла про нового темношкірого знайомого, який пообіцяв зателефонувати рівно о восьмій вечора, ті її затюкали: «Здуріла чи що? Нащо він тобі? Африканець? Та вони ж усі наркомани!»
А о восьмій задзвонив телефон. Від хвилювання Алла забула ім'я нового знайомого. Так вони спілкувались більше тижня. Він запрошував на побачення, а вона все відкладала. Коли ж все-таки домовилися зустрітися, боялася, що не впізнає. Та на місці зустрічі виявився один темношкірий, і вона зітхнула з полегшенням.
Вони почали зустрічатися. Через якийсь час Кеннеді запропонував жити разом, а через місяць — свою руку і серце. Хотів розписатися, мати повноцінну сім'ю. Вони кохали одне одного, але до РАЦСу пішли тільки через рік. Обпікшись раз, Алла прагнула краще вивчити того, з ким мала будувати сім'ю.
Африканська мати благословила шлюб сина з українкою.
Першою з сім'ї з майбутнім зятем познайомилася Галина Петрівна. Кеннеді справив на неї хороше враження. Ввічливий, непитущий, роботящий. А головне — любить Аллу. Що ще матері треба?
Провідали Аллу й старші сестри Світлана з Ольгою. Побачили, що в молодих взаємини складаються добре. Кеннеді повідомив матері в Кіншасу, що зустрів українку, з якою хоче одружитися. Мати пораділа за сина і благословила їх на шлюб.
На Великдень Алла привезла нареченого в Олександрівку, познайомила з батьком. Олексій Олександрович сказав: «Головне, щоб людиною доброю був. І дочку мою любив».
Восени 2006 року вони побрались, Реєстрували шлюб у Корюківці, а за святкові столи сіли в Олександрівці. 3 боку нареченого були на весіллі двоє друзів. Родичі живуть у Центральній Африці, приїхати не змогли. Українську дружину сина мати, що живе нині з дочкою в Анголі, не бачила й досі. Тільки на фото. їхня зустріч іще попереду.
«Робити вміє все. Тільки корову не доїть»
Це так каже про зятя Галина Петрівна. Ще в перший приїзд, до весілля, Кеннеді брався допомагати тестям в усьому. Тягав з погреба картоплю для садіння і дивувався, що тут її так багато. В Африці це дуже цінний продукт, дорогий. Не кожна сім'я може собі дозволити. Коли їхали з Аллою до Києва, запитав: «Нащо береш цілу сумку картошки? А батьки що їстимуть?їх залишимо голодними?»
Минуле й позаминуле літо Алла з чоловіком жили в селі. Галині Петрівні нездужалося, то всю роботу на городі робили вони. А що її в селі — непочатий край, вам кожен скаже. Кеннеді допомагав накидати гній і розкидати. Картоплю Панченки садять під лопату. Спочатку зять накидав у лунки, а потім взяв до рук лопату. І в день, коли ми завітали в Олександрівку, садіння картоплі йшло повним ходом. Кеннеді з Олексієм Олександровичем накопували лунки, а Галина Петрівна ледь встигала накидати.
— Береться за всяку роботу,— хвалить зятя теща. — Картошку і капусту сапував. Окучувача тягав з батьком на переміну. Грубу склав з кирпича. Ми тепер там корм для худоби варимо. Відпасав корів. Поїть нашу Зорку, годує. Тільки не доїть. Торік я хворіла, не варила, не прала — усе Алла. А Кеннеді їй допомагав. Город полов, а восени копав картоплю. Аллочка багато консервації робить, гарно в неї получається. Він у неї на підхваті. Молодець. І людина хороша. Ні тобі скандалів, ні матюків. Неп'ющий. Ну, хіба чарку в празник. Домашньої. Як коли там батько вигонить. «Папа делает завод», — каже Кеннеді. І ото чарочку. А взагалі не п'є.
З сусідами у нього хороші відносини. Серьожа Збиренко — міліціонер. Кеннеді його називає жандармом. Ще Вітя Зубенко, його син Антон. Ще один Вітя. Усе це його друзі.
У їжі не перебірливий. Любить червоний борщ із сметаною, вареники з ягодами. Влітку у наших лісах повно чорниць. Збираємо. Вареники з ними дуже смачні.
— Млинці люблю, — усміхається Кеннеді. — Алла дуже смачно готує. З варенням. Ще якось кладе туди сир, усередину. Дуже смачно!
— Це він про налисники розказує, — пояснює теща.—Алла смачні робить. І я так не зумію.
— Кеннеді, — цікавлюся я, — а якусь африканську страву ви готуєте?
— Тут нема потрібних продуктів, щоб приготувати, — зітхає він. — Ну. хіба фуфу.
— Він з манки її готує, — пояснює Галина Петрівна.— На воді варить густу кашу. Окремо готується підлива з м'яса. А тоді від манки відщипуються шматочки і вмочаються у підливу.
— В Україні смачна їжа, — каже Кеннеді. — Алла добре готує. Мені подобається.
Матеус Пембеле — громадянин України
Два роки тому Матеус Пембеле одержав паспорт громадянина України. Усі його плани на майбутнє зв'язані з нашою країною. Тут він з 1992 року, коли приїхав на навчання до Київського національного авіаційного університету. Після другого курсу змушений був залишити навчання — в Конго помер батько, відбулися зміни в країні. Працював у ресторанному бізнесі, на будівництві, торгував. Брався за все, що давало можливість жити. Великих статків не сколотив. Ось і досі не може поїхати до Африки, щоб показати численній рідні дружину-українку. Мати його була вчителькою французької мови, батько — льотчиком. Матеус — четверта дитина в сім'ї, у якій десятеро синів і дочок. Сьогодні йому сорок два роки. У житті розраховує тільки на власні сили.
— Чоловік повинен заробляти на життя власною працею, самотужки творити добробут. Він — господар своєї долі, — таке його тверде переконання.
Минулої осені, коли Панченки впоралися з городами, Кеннеді вирішив їхати в Київ, шукати роботу. Влаштувався в фірму, яка торгує колготками. Працює фасувальником товару. Раз на місяць приїздить у село, до дружини. А оце після Великодня разом з чоловіком поїхала до столиці й Алла. Працюватиме, швидше за все, в торгівлі.
— Що ж, треба робить, — каже мати Галина Петрівна. — Ми оце затіяли проводити газ. Уже тисяч сім-вісім уклали в це діло, а ще не кінець. Тепер трохи діти допоможуть, Алла і Кеннеді. Хата ж їм залишиться. Цього року власті обіцяють, що газ уже буде в хаті. Якби ж то...А ще мені дуже хочеться, щоб вони з'їздили в Африку. Кеннеді вже стільки літ маму не бачив, братів і сестер. Та и жінку, Аллочку мою, треба рідні показать. Мо' ж, зароблять грошей і поїдуть.
Лідія Кузьменко, фото Ігоря Кошового, "Вісник Ч" №20/1200
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.